Олексій Ковальчук: «Журналістика сьогодні – це про сміливість бути там, де важко»

Напередодні Дня журналіста голова Правління Дніпропетровської обласної організації НСЖУ, заслужений журналіст України та директор медіа «Вісті Придніпровʼя» розповідає про виклики, з якими стикаються регіональні ЗМІ, про силу редакційної команди та про те, чому справжній журналіст завжди залишається поруч із людьми.

Пропонуємо до уваги інтерв’ю Олексія Ковальчука, опубліковане в медіа «Вісті Придніпровʼя».

6 червня в Україні відзначають День журналіста – день, коли суспільство згадує про тих, хто працює з фактами, бере відповідальність за слово і формує інформаційний простір країни. У мирний час ця професія була непростою, а під час повномасштабної війни стала ще й ризикованою, критично важливою. Журналісти сьогодні не лише інформують, а й протистоять дезінформації, фіксують правду для історії, дають людям опору у світі новин. Це робота, яка не зупиняється ні на день.

– Олексію, щороку 6 червня ми відзначаємо День журналіста. Як, на вашу думку, змінилося його значення з початком повномасштабної війни?

– Із початком повномасштабного вторгнення  рф цей день перестав бути лише святом фаху. Він став днем пам’яті, шани й внутрішнього осмислення. Ми згадуємо колег, які загинули, виконуючи свій професійний обов’язок. Ми дякуємо тим, хто, незважаючи на небезпеку, продовжує працювати –  у прифронтових районах, під обстрілами, в евакуації, але завжди на зв’язку з людьми.

Це також день гідності – для тих, хто не зрадив цінностям, хто тримає інформаційний фронт, фіксує правду, бореться з дезінформацією, підтримує громади.

Журналістика сьогодні – це не просто про тексти й репортажі. Це про сміливість бути там, де важко. Про здатність залишатися людяним, коли світ навколо розламується. Тож значення цього дня стало глибшим: це про відданість, стійкість і відповідальність перед суспільством.

– Ви народилися в журналістській родині. Як батьки вплинули на ваш вибір професії?

– Так, я буквально виріс у журналістиці. Мій батько, Семен Данилович Ковальчук, працював на обласному радіо та в газеті «Зоря». Він писав про людей праці – хліборобів, учителів, механізаторів — і вмів показати велич у звичайному повсякденному житті. Його тексти були глибокими, чесними, з повагою до людини. Він був одним з ініціаторів створення літературної студії «Гарт», яка виховала не одне покоління журналістів та письменників Дніпропетровщини. На жаль, його життя трагічно обірвалося у 39 років, але пам’ять про нього — жива. Нещодавно ми видали книгу «Віддайте мені мене…» — із його щоденниками, віршами, спогадами. Для мене це дуже особиста і важлива праця.

Моя мама, Таїса Миколаївна Ковальчук, усе життя присвятила журналістиці. Вона пройшла шлях від кореспондентки редакції новин до головної редакторки художнього мовлення на Дніпропетровському обласному радіо. Її голос впізнавали в багатьох куточках області. І сьогодні, попри роки, мама залишається активною: пише статті, редагує книги, бере участь у творчих проєктах.

Саме завдяки батькам я зрозумів: журналістика – це не просто робота. Це  спосіб життя, стан душі, відповідальність перед людьми. Їхній приклад навчив мене головного – говорити чесно, писати з повагою і ніколи не втрачати людяності.

— Як війна вплинула на медіапростір Дніпропетровщини?

— Повномасштабне вторгнення рф кардинально змінило інформаційний ландшафт області. Війна стала серйозним викликом для регіональних ЗМІ: багато редакцій були змушені тимчасово призупинити роботу, а деякі — повністю припинили своє існування. Зокрема, закрилися газети у Томаківці, Васильківці, Верхньодніпровську, Апостоловому, Магдалинівці, Новомосковську. До 24 лютого 2022 року в області регулярно виходило понад 50 друкованих видань, нині залишилось близько 20. Ця статистика є болісним, але наочним свідченням масштабів впливу війни на медіа.

Втрати були не лише економічні, а й фізичні. Зафіксовано майже 30 випадків пошкодження майна журналістів та редакцій. Зокрема, пряме влучання в офіс радіо «Ностальжі» в Нікополі, суттєві ушкодження зазнала редакція газети «Південна Зоря». У багатьох випадках журналісти втратили не лише техніку, а й власне житло.

Водночас війна змусила медіа змінюватися й адаптуватися. Змінився сам підхід до ведення журналістської діяльності: щоб зберегти себе, редакції опановували нові навички –  від написання грантових заявок і комунікації з міжнародними партнерами до роботи в цифровому середовищі та розвитку власних платформ у соцмережах.

Попри всі труднощі, ми бачимо приклади стійкості й професійної зрілості. Частина колективів змогла відновити роботу, переорієнтуватися на нові формати й аудиторії, зберігаючи головне –  відданість справі, журналістській етиці та відповідальності перед суспільством.

— Які пріоритетні завдання та ініціативи реалізує Дніпропетровська обласна організація НСЖУ в умовах війни?

— Наш головний пріоритет –  підтримка журналістської спільноти регіону, особливо в умовах повномасштабної війни. Вже понад два роки діє Центр журналістської солідарності, який став надійним осередком допомоги: тут наші колеги отримують консультації, моральну підтримку, гуманітарну допомогу, доступ до техніки та ресурсів.

Важливим напрямом залишається підтримка журналістів-переселенців із тимчасово окупованих територій. Ми допомагаємо їм інтегруватися в професійне середовище області, долучаємо до конкурсів, навчальних заходів, створюємо можливості для роботи в нових умовах. У співпраці з партнерами реалізували низку ініціатив – від збору коштів на лікування поранених колег до забезпечення продуктовими наборами, дитячими рюкзаками, канцелярією та навіть велосипедами для дітей медійників.

Паралельно працюємо над підготовкою нової генерації журналістів. Співпрацюємо з університетами Дніпра, організовуємо спільні тренінги, практичні заняття, майстер-класи тощо. Наша мета – дати молоді живий зв’язок із професією, навчити орієнтуватися в реальних умовах медіаринку.

Окремий напрям – технічне підсилення локальних ЗМІ. Завдяки співпраці з партнерами ноутбуки, фотокамери та інше обладнання отримали кілька редакцій області. Це дає змогу журналістам продовжувати роботу, незважаючи на виклики війни, залишатися на зв’язку з аудиторією, оперативно інформувати громади.

Ми працюємо для того, щоб медіа Дніпропетровщини зберегли свою професійну спроможність, гідність і довіру аудиторії – попри всі обставини.

— Яким  бачите майбутнє регіональної преси?

— Попри всі виклики, я залишаюся поміркованим оптимістом. Вірю, що регіональні медіа – як обласні, так і ті, що працюють у громадах, – мають майбутнє. І не лише як інструмент інформування, а як важливий елемент місцевої ідентичності, демократії та соціальної згуртованості.

Наша мета – зберегти друковану пресу, але водночас активно розвивати цифрові платформи. Це дві паралельні дороги, які мають вести до одного результату – ефективної комунікації з читачем. Такі приклади є у Польщі, Німеччині, Франції, Японії – місцеву пресу поважають, підтримують і читають, незважаючи на загальну цифровізацію.

Щоб вижити й розвиватися, ми маємо бути гнучкими. Це означає інвестувати у навчання. Колектив редакції має вміти створювати не лише якісні газетні матеріали, а й короткі відео, публікації для соціальних мереж, контент для сайтів. Важливо опанувати мобільну журналістику, розуміти аудиторію онлайн, працювати з SEO, аналітикою.

Майбутнє буде за тими, хто зможе поєднати традиційні журналістські цінності із сучасними форматами подачі. Якщо ми збережемо довіру людей, а водночас станемо сучасними й конкурентними – регіональна преса не лише виживе, а й отримає новий імпульс розвитку.

— Ви понад два десятиліття очолюєте «Вісті Придніпров’я». Що допомогло зберегти видання і чим ви найбільше пишаєтесь у своїй професійній історії з ним?

— Найбільше пишаюсь тим, що нам вдалося зберегти й розвивати «Вісті Придніпровʼя» – незалежне, авторитетне, чесне видання, яке вже понад 26 років служить своїм читачам. Я стояв біля витоків створення газети у березні 1999 року, а в 2003-му  став її головним редактором – відтоді  залишаюсь із нею. Для мене це не просто робота – це справа життя, покликання, частина мене.

Ми разом із командою пройшли через усе: роздержавлення, економічні кризи, пандемію, а зараз — працюємо в умовах повномасштабної війни. Але ніколи не зупинялись. Навіть коли було дуже важко – і морально, і матеріально – ми виходили, бо розуміли: хтось чекає наше слово, чесну інформацію,  підтримку. Це наша відповідальність і наша сила.

Ще одне, що дуже гріє серце, – «Вісті» стали школою для багатьох. Бачити, як молоді журналісти, які робили тут свої перші кроки, сьогодні працюють на провідних телеканалах чи в національних медіа – це неймовірне відчуття. У найкращі роки в нас була велика команда – понад 60 людей. Це була справжня редакційна родина, де підтримували одне одного не тільки в роботі, а й у житті.

Сьогодні я особливо вдячний нашому теперішньому колективу – згуртованому, відповідальному, сильному. Це команда, де кожен – на своєму місці, де є лідер, що вміє не просто керувати, а надихати. Є молодь, яка сміливо веде редакцію в нові формати – розвиває соціальні мережі, знімає відео, тримає руку на пульсі сучасної журналістики. Є досвідчені професіонали, які дбайливо ставляться до кожного слова й речення, творять якісний, живий текст. Є ті, хто забезпечує стабільність, – фінансову, технічну, організаційну. Є творчі люди, які відповідають за зовнішній вигляд нашої газети, роблять її сучасною, впізнаваною, приємною для читача.

Також є ті, хто ніколи не мав стосунку до журналістики за освітою, але має талант розповідати про життя просто, щиро, з любовʼю – і ці матеріали читають, чекають, зберігають. Є і надійне плече – ті, хто з нами від самого початку, хто пам’ятає, як усе починалося, і продовжує підтримувати нас щодня.

Слід згадати і наших позаштатних авторів і власкорів, які надсилають нам глибокі інтерв’ю, репортажі з життя громад, історії людей, аналітику. Їхні тексти – це погляд ізсередини, щирий і небайдужий. Вони допомагають нам залишатися близькими до читача, відчувати пульс області.

Зі щирою вдячністю думаю й про тих, хто багато років працював у нашій редакції, залишив свій слід, частинку душі. Їхні справи й досвід – це міцна основа, на якій тримається наша спільна справа.

Насправді перерахувати всіх, хто доклався до створення й розвитку «Вістей Придніпровʼя», просто неможливо. Але в моєму серці є місце для кожного. Без вас не було б цього шляху. І я щиро вдячний усім, хто був і є поруч.

— Які моменти у вашій журналістській кар’єрі ви згадуєте найчастіше? Що залишило найглибший слід у пам’яті?

— За понад чверть століття в професії було багато моментів, які залишили слід у серці. Один із них – 1996 рік, трагедія на Тополі-1 у Дніпрі. Через зсув ґрунту тоді просто на очах людей почали провалюватися багатоповерхівки. Люди втрачали домівки за лічені хвилини. Багато хто вибігав, у чому був, із дітьми на руках, не встигнувши взяти ні документи, ні речі, не розуміючи, що відбувається. Було відчуття повної безпорадності – у мешканців,  рятувальників, у нас, журналістів.

Для мене це стало дуже значущим моментом у професії. Я побачив, наскільки важливо бути поруч саме в такі хвилини – не для ефектної картинки, а щоб розповісти правду: спокійно, точно, по-людськи. Ми мали показати не лише  масштаб трагедії, а й дати людям відчуття, що вони не одні.

Це був той день, коли я по-справжньому зрозумів: журналіст – це не просто той, хто передає інформацію. Це той, хто має залишатися на місці події, навіть коли важко дихати від того, що бачиш і чуєш. І водночас – бути зібраним, відповідальним, чесним.

Із особливою теплотою згадую запуск другого каналу обласного радіо – “Радіо Мрія”. Це був початок двотисячних – ми були молоді, сповнені енергії, ідей та щирої віри в те, що можемо змінювати медіа. Усе робили з нуля, часто інтуїтивно, але з величезним запалом і любовʼю до справи. Було відчуття творчого злету, свободи, командної єдності – тієї, яка трапляється нечасто, але запам’ятовується назавжди.

Ще одна подія, яка залишила глибокий слід у серці, – презентація книги мого батька “Віддайте мені мене…” у 2019 році. Це була не просто культурна подія – це був день, коли зібрався весь наш рід, усі “гілочки” родини Ковальчуків, які приїхали з різних куточків області, щоб розділити момент пошани до людини, яка присвятила своє життя слову, культурі, журналістиці. Я відчув тоді, як сильно повʼязане наше професійне з особистим, і яка це велика цінність – бути продовженням справи батьків.

А ще – 2012 рік. Подія, яку не можу не згадати, – обласна конференція журналістів, на якій мене вперше обрали головою Правління Дніпропетровської обласної організації НСЖУ. Це був момент особливої довіри. Колеги віддали мені свої голоси – не лише бюлетенем, а й поглядом, словами, очікуванням. Я прийняв це як виклик і як обов’язок – захищати журналістів, підтримувати, говорити від імені всієї спільноти. З того часу ми пройшли багато – і складного, і світлого. Та головне – разом. І я справді пишаюсь, що наша команда реалізувала стільки важливих ініціатив, які зміцнили довіру, солідарність і професійну гідність журналістської спільноти регіону.

— Як відновлюєтесь після професійних навантажень?

– Найбільше сили мені дає родина. Поруч зі мною – дві найрідніші людини: моя дружина та донька. Це моє джерело тепла, розуміння, підтримки й натхнення. Дружина – мій найближчий соратник у житті й  професії. Її підтримка, її віра – це те, що тримає навіть тоді, коли здається, що сил більше немає. Вона вміє не лише керувати, а й берегти, підставляти плече, бути поруч у тиші й у бурі.

Донька – це світло, наша молода енергія та креативність. Ми працюємо разом, і водночас вона просто моя дитина, яку я люблю безмежно. Від неї йде те тепле відчуття, що в нас є майбутнє.

Найщасливіші моменти – коли ми разом. Утрьох. Вдома, на прогулянці, в подорожі. Це не просто відпочинок – це повернення до себе, до справжнього, до життя без новинної стрічки. Їздимо різними містами, селами, відкриваємо для себе нові куточки країни – і це завжди наповнює, додає сил і віри.

Іще один мій спосіб перезавантаження – велопрогулянки. Живу в передмісті, тому маю змогу проїхатися мальовничими маршрутами – серед полів, лісів, тиші. У такі моменти народжуються відповіді, які не знаходив у щоденному гомоні.

А вдома  мене чекають наші чотирилапі улюбленці – дві собачки й п’ятеро котиків. Вони не питають, як пройшов день, просто лягають поруч – і все минає. Вони не знають про рейтинги, дедлайни, інформаційні атаки – це ті, хто ніколи не зраджує й завжди поруч.

Ще я люблю читати. Найбільше – класику. Вона допомагає краще зрозуміти людей, себе, час, у якому живемо. Читання повертає внутрішню рівновагу.

І, звісно, велике значення має живе спілкування із колегами з різних куточків України – Сумщини, Івано-Франківщини, Хмельниччини, Одеси… Коли ми зустрічаємось, з’являється відчуття єдності, народжуються нові ідеї, спільні плани. Це не просто обмін досвідом – це взаємне підживлення.

— Що побажаєте колегам-журналістам до професійного свята – Дня журналіста?

— Насамперед  того, чого сьогодні найбільше чекає кожен українець: нашої Перемоги й мирного неба. Щоб настав час, коли ми більше писатимемо про розвиток країни, культуру, освіту, науку — а не щодня гортатимемо стрічку воєнних новин. Щоб журналіст знову міг бути хронікером життя, а не хронікером болю.

Бажаю всім колегам міцного здоров’я, внутрішньої рівноваги, професійної впевненості, натхнення й справжнього задоволення від своєї справи. Нехай у вас буде вдячна аудиторія, якісні джерела інформації, цікаві герої й гідні історії для розповіді.

Молодим журналістам хочу сказати окремо: приходьте в професію – і залишайтеся в ній. Так, це шлях непростий, але надзвичайно важливий та цікавий. Переймайте досвід у старших, упроваджуйте нове, не бійтеся пробувати себе в різних жанрах, вчіться, шукайте, розвивайтесь. Журналістика – це простір можливостей, це місце сили.

Навіть у найтемніші часи чесна журналістика залишається маяком, орієнтиром для суспільства.

Дякую всім колегам, які залишаються в професії, працюють, попри обстріли, перебої зі світлом, особисті труднощі. Ви – опора суспільства. Ви – ті, хто допомагає людям бачити й розуміти правду. І хай у кожного буде свій привід пишатися собою. Зі святом, колеги!

Ярослава Хлєбникова