«Поезія в моєму житті…»

21 березня – Всесвітній день поезії. Це свято у 1999 році встановлено ухвалою ЮНЕСКО і починаючи з 2000-го щороку в усьому світі віддають належне поезії.

Серед наших спілчан, професійних журналістів і журналісток є чимало тих, хто має поетичні здібності, пише вірші, навіть видає поетичні збірки.

Вони поділились своїми творами та роздумами – що для них поезія.

* * *

Марія Бутиріна:

“Поезія – це світовідчуття, втілене у словах, які тобі не належать. Це рядки, які вистукує по підвіконню дощ. Це образи, які вимальовує на світанку небо. Це прозріння сенсу й краси, якими хочеться ділитися з усім світом.

З днем поезії усіх причетних до великої таїни поетичного слова, до щастя творити й знаходити у рядках свій Всесвіт!”

 

Бринить життя на срібній павутинці,
Гойдає вітер його сміх і сум,
Іще не осінь, але вже по вінця
Налито смути непокірних дум…

Ще не дощить, ще хмари колобродять
Ще зливам – переплисти сто морів,
Але вітри вже впевнено виводять
Мелодію розмоклих ліхтарів,

Іще не ніч, ще долі на півщастя,
Ще сонце на півнеба золоте,
чому ж за світлом крадеться ненастя,
Чому багрянцем сутінок цвіте?

Чому прогірклі зорі понад ставом
Пірнають наче в вічність в мілину?
Чому в святому корчиться забава?
І в смутку – втіха?.. Того не збагну…

* * *

Дмитро Снітько:

Одного дня, в одну годину
Приймаєш рішення вагоме.
Стаєш за друзів, за родину
І поринаєш в невідоме.

В хаосі днів, подій і дій
Навчаєшся шукати стежку,
Що ниткою веде то в бій,
То в спокою самотню вежу.

І дні, і ночі линуть рядом…
Я сотні їх уже злічив.
Буває, вибухну снарядом,
Або і днями все без слів.

Людськії долі всі відмінні,
Але й однакові вони:
Пройти свій шлях звідтіль – донині,
Позбувшись почуття вини.

І сівши якось просто долі,
Збагнув зненацька я ось тут,
Що я – суцільнійший недолік,
Що завтра може і не буть…

І раптом все перевернулось
Одного часу, того дня.
Іскрою думка промайнула,
Що лиш мій вчинок – і є Я.

* * *

Алла Середіна:

“Вірш чи проза – це продукт творчості (якщо можна так грубо сказати). Написання – це виробництво, яке знаходиться всередині людини – в душі, в серці, в голові… І видати це “на гора” – вимагає якась внутрішня незвідана енергія…

Це як народження чогось нового, бо слова – це теж енергія, а коли ти можеш все зорганізувати, розставити в порядок і вкласти зміст, щоб це все ще подобалось людям, сходилося з їх думками, бажаннями, з їх переживаннями, то написаний твір – він не тільки ДЛЯ ЧОГО, А І ДЛЯ КОГО!

І якщо в тебе є ця енергія слова, то не поділитися нею ти навіть не маєш права, якщо ти добра і доброзичлива людина…

Така моя філософія! Я так це розумію… Віддай і отримаєш!!! Адже люди пишуть добрі відгуки, побажання і цим наповнюється моя душа…”

Ми пройшли пекельними шляхами,
Де від горя плакала земля…
Де у небі хмара сива стала
Від руїн, що принесла орда…

Ми пройшли знущання й катування…
Не могли заснути, бо у снах
Нам ввижались очі немовляти
Й молодих батьків…на небесах.

Де колись шуміли дітлахами
Молоді міста – одна земля…
Чорна!.. Величезні ями,
НІби рани – гоїти пора…

Все пройшли ми – сльози і страждання,
Звук сирен і гуркіт літаків…
Але вірили, що знову на світанні
Зійде сонце!!! Кожен це хотів!

Зійде сонце у ясному небі
Золота блакить, мов рідний стяг
Нагадає, що любити треба
Рідну землю в зареві звитяг!!!

02.05.2023

* * *

Олександр Комарук:

“Що для мене є поезія? Насамперед – це чудовий спосіб скерувати свої емоції у потрібне русло. Бо просто тримати їх у собі – не є корисним, якими б ці емоції не були – позитивні чи негативні. Тому поезія – чудовий спосіб нетривіально виплеснути свої відчуття, радощі та переживання на папері. А поки ти перебуваєш у процесі підбору рими, ритму та тих самих влучних слів – можеш переосмислити ситуацію, або подію, що надихнула на написання поетичного твору.

Що ж стосовно мого власного досвіду написання віршів. Усе почалось тоді, коли я тільки-но перейшов до 10-го класу. Старша школа, перше кохання… Знаєте як воно буває? Ці так би мовити вірші, з літературної точки зору, були напевно не дуже якісними, оскільки рими як такої там було небагато. Але там точно був свій ритм та якийсь особливий шарм, своя атмосфера.

Коли я почав навчатись в університеті, то продовжив писати римовані твори. Як автор ставлюся до своїх робіт завжди критично. Але від минулого року я став отримувати задоволення від того, що виходить у підсумку.

Одна романтична пригода наштовхнула мене на філософські роздуми про Наполеона Бонапарта та битву під Ватерлоо…”

Я повертався з міста твого
Неначе француз, битий під Ватерлоо

Принципи – завжди вели мене вперед
Unprincipledness for me – is red

Ми на зупинці прощались з тобою
У мрії про тебе поринув я з головою

У місті твоєму маленький вокзал
Я б точно його в честь тебе назвав

В усіх словниках просто немає тих слів
Щоб описати до тебе моїх почуттів

Заради тебе спалив би я цілі міста
Хоч декілька, а хоч й близько ста

Щирість в словах цих – точно проста
Чому ж так манять до себе твої вуста?

Знаєш, я б й принципи свої в жертву приніс …
У тебе, до речі, такий милий ніс

Я за минулим ніколи не сумував
Доки не лишив у місті твоєму вокзал

Відчай тоді вже почав наповнювати мене
Голос твій з пам’яті точно ніщо не зітре

Колись напишу тобі я листа
Про ті, де носило, європейські міста

Ні в співі, ані в грошах не відчуваю щастя я
Воно ховається в літерах твого ім’я

27.12.2023

* * *

Олександра Філь:

“Поезія – пісня моєї душі…

Саме так я б охарактеризувала місце віршів в моєму житті. Ще змалечку батьки привчали мене вчити вірші напам’ять і в 4 рочки я без проблем декларувала їх без зупину, мені здавалося це дуже гарним. Згодом, в 11 років я вже самостійно написала свій перший вірш.

З того моменту я й поезія нерозлучні. Все що турбує моє серце, все що хоче розповісти душа, все що я чую в шепотінні вітру… Все стає музикою на сторінках. Так, добірок пісень моєї душі стає все більше. Поезія – прикраса цього світу, коли прості слова безсилі”.

Ви забрали моє життя,
Моє серце й мою вроду.
І не вистачить каяття
Усього вашого роду.

І не вистачить жодних слів,
Щоб пробачили мої діти,
Що не підняли своїх голів
З-під уламків… На тім світі

Всі зустрінуться без прикрас,
І без зброї, без оборони…
Тож скажи мені, батько Тарас,
Як так сталося, що ці мільйони,

Як так сталося, Божі сини
Йдуть зі зброєю люто вбивати.
І ні сорому в них, ні вини,
Коли спалюють наші хати,

Коли б’ють і вбивають усіх,
Кого стрінуть на своїй дорозі,
Коли смерті для них лише сміх,
Коли жінка ридає не в змозі…

Нам здавалося, були людьми,
Зараз бачимо — демони в плоті.
То це точно не Божі сини,
Бо немає у жодній спільноті,

Бо немає на світі, утім,
Хоч кого, хто убивству радіє,
І давно зрозуміло усім:
То не люди, шуліки та змії.

Прощавайте убивці нелюбі,
Та руйнуйте дім тільки у себе.
Ви на жодній землі вже не люди,
Вам не раді на землі й на небі.

* * *

Тетяна Дрєєва,
журналістка ТРК “Рудана” (Кривий Ріг):

“Що для мене поезія? Це, насамперед, Юр Іздрик – рвучкий напружений нерв, драйв, вишукана естетика асоціацій, еквілібристика й інсомнія, межа між реальним та ірреальним, раціо та психо.

Свої ж вірші я вважаю не стільки поезією, скільки замальовками з натури. Головно, це психологічні портрети різних людей, типажів, накидані римованими мазками, власні рефлексії на події. Під час війни я написала дуже мало віршів – думки ятрять, нуртують, поглинають одна одну і не вкладаються в слухняні рядки.

Вірш “Реквієм по Донбасу” присвячений моїй рідній Луганщині, де минули 30 незабутніх років життя”.

Реквієм по Донбасу
(мій посттравматичний синдром)

Гостроверхий старий Терикон, як курган, височів над містом
Попелястий, мов сивий Скіф, супив брови чи усміхавсь.
Терикон був і сенсом буття, і сакральним таємним змістом
І копром надрізав межу – де нам можна, а де нам зась.

А у парку тріщав мороз, снігу впало по самі вінця
Задрімав Терикон-дідусь у коловерті сніговій
Ми ганяли по парку “м’яч” – задубілі пташині тільця
Терикон поглядав на Схід, жужелястий згортав сувій…

Прилетіло… і рознесло. Хату – в друзки, по степу – трупи.
Дерлось вгору, ятрило дух і гидливий будило страх
Гризло душі, впадало в сказ, напустило в серця отрути
І старе Териконове горло міцно стисло у пазурах.

І текло йому по чолу, скроні юшила сукровиця
Захлинувся дід Терикон – йшли чужинці на абордаж
Запікалася на щоках попеляста кров-жужелиця,
А розхристані мертві душі застібнулись у камуфляж.

За копром догоряє степ, розчахнулась межа – до прірви
Я – на захід, за Терикон. Ти – на осоловілий Схід…
Подичавіли полини, зяють діри і чорні вирви
Скалічів дідуган, осліп. Не сурмить бойовий похід.

Я ношу решетом біду, крізь долоні стіка поволі
Я ніколи не повернусь – у заграві не квітне цвіт
Цей гіркий і пекучий жаль відкричати б у Дикому полі
І старому сліпому Скіфу передати б останній привіт…

* * *

В’ячеслав Гусаков,
журналіст херсонського інтернет-видання «Мост»:

Завжди чогось не вистачає
Й не вистачатиме завжди.
Найбільш пекучої печалі
Ніде й ніколи не знайти.
Заможний ти або злиденний,
Невпинний пошук – ось твій рок.
Усяк із нас – повік нужденний.
Всього не має навіть Бог.

У монастирську йдемо тишу,
На дальні зорі летимо
І на загибель найлютішу
Заради чогось ідемо.
Так і було, і є, і буде,
Від сотворіння повелось:
І нас веде, й планету крутить
Це рятівне трикляте «щось».

* * *

Жанна Плосконос,
журналістка газети “Вісник” Криворізького району:

“Для мене поезія – це безмежний острівець, на якому є тільки ти, твої хаотично-римовані думки й безліч різноманітних слів, із якими навіть сама ще не знайома, бо вони щойно вигулькнули в твоїй голові.

Але в ході римування ти опановуєш свої «неологізми», знайшовши кожному відповідне місце в новонародженому вірші. Буває, думаєш, а може причесати для впевненості? Однак, вдесяте пробігши очима рядки, розумієш – підібрані тобою слова якнайглибше передають ту емоцію, що росте в твоєму серці, змальовують ті образи, які народжуються в тобі. А більшого й не треба…”

Доленько-доле,
Мій зелен-розмаю,
Роки минають,
У тебе спитаю:

– Звідки ти злинула,
Відки з’явилася,
Лебедів крильми
Чистими вкрилася?

– Тобі я йменована
Родиною рідною –
Бажала в дорогу,
Щоб ти була гідною.

Тебе напоїла
З криниці водицею,
Чар-зіллям скропила
Й зорею-зірницею.

Стелила дорогу,
Щастям гаптовану,
Ним я сповила,
Тебе, невгамовану…

* * *

Валентина Попова:

“Я счастлива, когда мои мысли и чувства выливаются в ритмические строчки. Строчки боли и крика, радости и утешения, любви и откровения”.

А я люблю все то, что в срок.
Арбузы в сентябре, клубнику в мае…
И солнца луч в окне наискосок,
Когда я утром шторы раскрываю.

Не торопи меня сказать: “Прощай!”
Ещё не отожгло. Ещё не пепел.
Ещё в саду не собран урожай,
И день осенний свеж и светел.

* * *

Тетяна Заславська,
редактор обласної газети дітей та молоді «Я»:

“Для мене поезія – це життя натхнення”.

Життя натхнення

Первістки сонця – промені надій
Заполонили небозвід над містом.
І кожна мить новим зігріта змістом,
І кожен крок – живе відлуння мрій.

Життя натхнення – ось єдиний сенс,
Що спонукає нас дива творити.
Ми живемо! О, як чудово жити!
Нам аплодує сам Великий Зевс.

* * *

Оксана Білоус:

Поезія для мене – це сенс мого життя

Поезія для мене – це стимул жити далі,
Зсередини мій Всесвіт, в якому смерть… Війна.
Це діти, що без сонця і неба у підвалі,
Це Жінка, що вже виплакала очі всі сповна.

Це Мама – серцем плаче, в очах слова молитви,
Як сивочола Осінь, як чорна тінь примар.
Це кожен вдих і видих для серця леза бритви,
Поезія – це словом злетіти вище хмар.

Поезія для мене – це кетяги калини,
У ній душа співає, обпалена дощем.
Багряними стікають мої рядки-краплини,
Поезія для мене – сміятися крізь щем.

У небі слід ракети – поезія для мене,
Мечем, неначе словом, той шлейф рубаю я.
Бо відчуття прокльонів всіх ворогів – шалене,
Коли від болю стогне моя жива земля.

Поезія для мене найголовніша зброя,
І я тризуб свій маю: соко́лів – трьох синів.
Поезія для мене – моя священна Троя,
Мій бастіон вільша́них переживань-ланів.

Це віра в Україну! Що згинуть всі чужинці,
Що мир святий розквітне і краще майбуття.
Поезія для мене – розмова наодинці,
Поезія для мене – це сенс мого життя…