Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
6 грудня у Дніпропетровську, у спорткомплексі технологічного коледжу, з ініціативи спортивно-оздоровчого журналістського центру «Тригол» обласної організації Національної спілки журналістів України та обласної організації ВФСТ «Колос» АПК України відбудеться ІІ традиційний турнір з волейболу серед ветеранів (40+), присвячений пам`яті журналістів-триголівців Григорія М. Руденка (газета «Зоря»), Вадима Дьоміна («Приднепровская Магистраль»), Анатолія Красножона («Наше місто»), Володимира Пайоса (обласне телебачення) і патріархів сільського фізкультурного руху Дніпропетровщини Володимира Панасюка та Юрія Горілика.
Пам`ять
СОЛОВЕЙКО
Пам`яті побратима,
триголівсько-зорянського Діда Щукаря
Григорія Миколайовича Руденка
Тьох-тьох-тьох, тьох-тьох-тьох, тьох-тьох… Тьохкає уночі соловейко, дзвінко, завзято, заполонивши своїм співом, своїм священнодійством увесь простір, всю широчінь, розсилаючи ті рулади, мов позивні, в усі кінці світу, на всі континенти. На всі планети, на всю Галактику. Тьох-тьох-тьох, тьох-тьох-тьох…
Весело палахкотить багаття, біля якого ми, невибаглива репортерська братія, шукачі рибальського щастя, покінчивши з приготуваннями до вранішнього лову, зібрались вкупі, пліч-о-пліч, небо вкрилось-уквітчалось зірковими коралами, тих коралів стільки, видимо-невидимо, що, певно, й за мільйони років не визбирати, потріскують у вогнищі сухі дрівця, на душі така ідилія, така млість солодка… Тьох-тьох-тьох, тьох-тьох-тьох… Тьохкає Гриша-соловейко… Тьох-тьох-тьох… Вкладає у те тьохкання всю свою душу, всю любов, всю свою радість і тугу водночас. Тьох-тьох-тьох, тьох-тьох-тьох…
Рано-вранці стоятимемо, ледь розліпивши віки, трішечки зачумлені, голівоньки усередині, мов градом, посічені, на позиціях своїх бойових, усілякими позначками поділених, табличками із цифрами – змагання ж бо як не як! – вдивлятимемося із надією на водяну гладінь, на якій знічев`я колихатиметься лінивець-поплавок, жодним натяком, навіть напівнатяком не вказуючи на жертовність, на щедрість царську вершителів підводних, доки, зрештою, не розсердиться Бог наш солов`їний, Дід Щукар, обдарований прізвиськом класичним за вишкіл вудкарівсько-оповідницький, оптимізм невичерпний, не проголосить про себе молитву-заклинання «Сезам, одчинись!», і таки розверзнеться безодня річкова, розріже тишу річкову вудлища посвист розбійницький, заблищить на сонячному тлі перший спільний улов, карасик нетямущий, невеличкий, на півдолоні десь, золотим зливком затріпотить у траві. І щастю нашому не буде межі!..
Тьох-тьох-тьох, тьох-тьох-тьох, тьох-тьох… Тьохкає уночі соловейко, дзвінко, завзято, заполонивши своїм співом, своїм священнодійством увесь простір, всю широчінь, розсилаючи ті рулади, мов позивні, в усі кінці світу, на всі континенти. На всі планети, на всю галактику. Тьох-тьох-тьох, тьох-тьох-тьох…
Щебече Гриша соловейком, дарує свої рулади, і розливається світом душа його щиросердна… Розливається душа, наче та ріка весняна, повноводна, бурхлива, невгамовна, срібними джерельцями урізнобіч струмуючи, стимулюючи-пробуджуючи водночас інші дзвіночки-джерельця, до витоків святих, до мелодії дитинства дорогу собі пробиваючи. А там, у дитинстві, таке розмаїття… То названий Винницьким колодязем струмок у пам`яті заграє, то подарують посмішку покійні діди з вудками понад Самарою, то затріпоче у сітці під радісні вигуки земляків забитий ним футбольний м`яч. Жонглював же шкіряною кулею Гриша, що в юні роки, що значно пізніше, в батьки-діди записавшись, не гірше, ніж чаклував над ставком, встигаючи при цьому ще й жартами-приповідками сипати.
Завітало якось до його малої батьківщини, до Хорошого, що на Петропавлівщині, де пуповина Гришина зарита, спортове журналістське формування з обласного центру. Зійшлись прийдешні – Триголові Дракони – у протистоянні з місцевими аксакалами. Не за сценарієм гостей січ ця пішла, притисли віртуозів пера та мікрофону до своєї брамки тамтешні гарпунери так, що ледь встигали ті «гарбузи» зі свого «городу» на догоду чималенькому уболівальницькому загалу тягати. Не витримав, зрештою, Гриша, ініціатор тієї експедиції, якого репортерські очільники-стратеги на передній фланг чужі володіння відрядили «копати». «Переводь вже, Пилипе Івановичу, – з жартівливим натяком звернувся він до хорошівського судді Ізюмського, – свистками своїх орлів на мирні рейки. Це ж товариська зустріч, а твої пруть, як японські камікадзе…». Прислухався суддя до свого земляка, перевів гру на мирні рейки… Зате яким щедрим на голи-тости та взаємні пошанування і компліменти «третій тайм» видався!
Тьох-тьох-тьох, тьох-тьох-тьох… Тьохкає Гриша-соловейко… Тьох-тьох-тьох… Вкладає у те тьохкання всю свою душу тремтливу, всю любов, всю свою радість і тугу водночас. Тьох-тьох-тьох, тьох-тьох-тьох, тьох-тьох… На підбитті підсумків журналістської рибалки – що за диво! – найбільший улов виявився у жіночої команди, яка за того «тихого полювання» й отакісінької рибинки з водяної царини, здається, не висмикнула. «Все правильно, – з хитрою усмішкою підморгує Дід Щукар – щедра душа, – хай і наші красуні під сяйвом умовних юпітерів погріються, не все ж сильній статі перемагати»…
«Задумав я, друже, свої рибальські оповідки окремою книжечкою видати… Чи не напишеш до неї передмову?..» – Попросив якось Гриша, хто тоді думав, що та зустріч останньою виявиться? Не відразу погодився ваш покірний слуга на цю пропозицію – чи гідний такої честі? – спробував був відмовитись, та Гриша наполіг, зроби, дуже прошу. «Тоді дай хоча б трішечки часу, – запропонував середнє, – «загрунтуватись» як слід. Підготуюсь, ще раз перечитаю твої творіння рибальські, осмислю».
Так і не написав тоді передмову до книги, власне, як і пізніше… Хіба що нині ось таку легеньку посвяту… Вибач, Гришо…
Тьох-тьох-тьох, тьох-тьох-тьох… Тьохкає Гриша-соловейко… Тьох-тьох-тьох… Вкладає у те тьохкання всю свою душу – а те, що боліла та душа, страждала від розчарувань, непорозумінь усіляких, негараздів життєвих, які каменепадом гірським останнім часом на нього посипались, що серце навпіл від невимовної болі розривалось, кому до того діло? – всю любов, всю свою ніжність і тугу водночас…
«Що то воно щастя, Гришо, га?..» Сидимо, обіпершись об вічність плечима, біля нічного багаття, весело потріскують сухі дрівця у вогнищі, небо вквітчане зірковими коралами, на душі така ідилія, така млість солодка… Зітхнув на те товариш, помовчав хвильку, піднявши очі до зірок, перевів на мене погляд, усміхнувся хитрувато… Тьох-тьох-тьох, тьох-тьох-тьох, тьох-тьох, тьох…
Тьохкає у Вічності Соловейко…
Володимир СОРОКА, керівник спортивно-оздоровчого журналістського центру «Тригол», НСЖУ.
