Всім наснаги для звитяги у журналістиці!

Сказати відверто: ми, журналісти, завжди чекали: в недалекому минулому – 5 травня, за незалежної України  — 6 червня. Це були дати нашого професійного свята. Іноді гадали: хто прийде вітати, кого відзначать, а головним було спілкування. І це було традицією. Запрошували чи то до облдержадміністрації, чи то до облради. Відповідно й на місцевому рівні відбувалось. Але настали інші часи – і обласна Спілка збирає, відзначає переможців і призерів творчих конкурсів, потім – неформальне спілкування, владці вже не приходили до нас на такий захід. Слава Богу, хоч на місцевому рівні нічого не змінилось. Є вислів: добре слово й кішці приємно. Так от, 2-го червня у Павлограді був дзвінок за дзвінком – запрошували, обіцяли «сюрпризи»… Не забули про наш «День». Дякуємо!

Однак хотів все ж сказати і  про таке. Професійне свято – добре. Чуємо: тільки б трішечки урочистості до нього. Хоча колеги  розуміють: форс-мажор – клятий коронавірус, а з ним – карантин… Як кажуть, не до цього. І мас-медіа вдались до іншої форми вшанування. Ми у себе вирішили в цей день надати слово Членам Спілки – ветеранам, аби вони розповіли, як прийшли у журналістику, кому зобов’язані: редакторам, рядовим творчого цеху чи навіть не працівникам ЗМІ… Мені згадались колеги-редактори недалекого минулого з Покровського району М.Завгородній, Межівського – В.Олійник, з Петропавлівського – І.Голубничий, Г.Волинкін, з Васильківського – П.Сіромашенко, Синельниківського – М.Горевий, І.Давиденко, Л.Павлов, не кажучи вже про Павлоград – мій попередник Ю.Милосердов.

Чому їх згадав? Бо було  у нас творче об’єднання з назвою «Змичка». І редактори, інші працівники названих газет збирались почергово: у Павлограді чи Покровці, інших редакціях. Це було справжнє журналістське братство. Люди мого віку не просто пам’ятають про ті зустрічі, а вважають їх дійсною школою журналістської дружби. І якщо 05.V/06.VI було офіційне професійне свято, то в інші числа, дні, місяці – братерство. Це те, чого зараз часто не вистачає нам. Не вистачає особливо у складний, непередбачуваний час, як зараз.

Тож згадайте, як було, і поверніть його: нам так не вистачає того, що було… Ностальгія? Можливо, але коли згадуєш, то хочеться повернути у сьогодення.

Для мене цьогорічне червня шосте ще й тому зачепило, бо наприкінці червня-2020 настане 60-ий рік моєї роботи професійним журналістом, з них в останні 37 редактором у Павлограді. І я хочу побажати колегам побити мій «рекорд» — для цього всім наснаги для звитяги в журналістиці!

Володимир СТОРЧАКОВ