Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Про те, де закінчується професійна роль і починається особистість, чому злиття з професією – не про героїзм, а про виснаження, та як згадати про внутрішні кордони, опори й повернутися до себе без відчуття провини – говорили учасники онлайн-тренінгу «Коли робота стає всім: як не загубити себе в журналістиці», організованого минулого тижня Дніпровським центром журналістської солідарності НСЖУ.
Професія журналіста часто передбачає потребу ставити запитання іншим – прості й складні, зручні й незручні, та останні роки дедалі частіше – морально виснажливі та болісні. Водночас значно рідше журналіст звертається із запитаннями до самого себе. Особливо тепер, коли палають не дедлайни, а домівки, села й міста, коли під загрозою опиняються людські життя. Коли втома розчиняється в безперервному потоці тривожних новин, а постійна залученість відчувається безальтернативним рішенням.
Між відданістю улюбленій справі та поступовою втратою себе в ній є тонка межа. Саме тому під час заходу разом із психологом, тренером ГО “ГОЛОС ПРО” Олександром Макухою учасники без міфів і героїзації досліджували вплив перманентного перебування в ролі журналіста на особистість та шляхи пошуку себе поза маскою професійної ролі.
– Коли роль, яка є лише інструментом, стає усім – це великий ризик, – зауважив Олександр Макуха. – Тоді вже не я керую собою і своїм життям, а роль керує мною.
Щоб продемонструвати різницю між станами «Я – Журналіст» та «Я – Людина», тренер запропонував практичну вправу. Учасники вели діалог у двох форматах: спочатку ніби це професійне інтерв’ю, а потім – як звичайна побутова розмова. Та якщо у першому сценарії звучали методичні питання, які крок за кроком вибудовували портрет співрозмовника, у другому розмова набула зовсім іншого характеру: з’явилися особисті враження, взаємний обмін досвідом, справжня людська близькість.
– Мені було важко перейти в роль людини, – зізналася учасниця після виконання вправи. – Я напружилася, думала, як підібрати питання, які не журналістські, а людські.
Саме тут ми повертаємося до поняття ідентичності – того, що залишається з людиною незалежно від професійних обставин. Тренер порівняв це з матрьошкою: зовнішні шари – це ролі, які ми відіграємо в різних обставинах, а внутрішнє ядро – справжня сутність людини, її цінності, переживання, ставлення до себе тощо.
– Хто ці ролі обирає? – запитував психолог. – Оця внутрішня суть людини, яку з точки зору психології можна назвати ідентичністю. Вона завжди одна і та ж, а ролі – це інструмент, який ми обираємо для ефективного функціонування в конкретних обставинах.
Тож, хоча професійна роль і є важливою, небезпека виникає тоді, коли вона витісняє інші. Постійна включеність, провина за відпочинок, життя через робочу лінзу, яка перетворює кожну розмову й взаємодію на інтерв’ю – всі ці фактори говорять про те, що ідентичність втрачає свій голос.
І таку невтішну градацію можна побачити навіть наочно, за допомогою колеса внутрішніх опор. Задля цього варто оцінити за десятибальною шкалою чотири сфери свого життя: професію, людей (стосунки), тіло (здоров’я, фізичний стан) та радість і розвиток.
– Уявіть, що це колесо вашого життя, і ви на ньому їдете, – зазначив тренер. – Якщо є більш-менш рівна увага до різних сторін життя, колесо буде їхати м’яко. А якщо воно дуже нерівне – то кульгатиме. З одного боку це метафора, а з іншого – напрямок, що мені слід робити зі своїм життям, щоб воно їхало, а не кульгало.
Ще одна образна, але показова паралель – фортеця, де кожна сфера життя – стіна, яка захищає особистість від зовнішніх стресів. Якщо одна зі стін слабка або зруйнована, вся фортеця стає вразливою.
– Якщо в мене нема нічого, окрім роботи, то коли на роботі буде щось погане, я це сприйматиму як руйнування всього мого життя. Ось у цьому головна небезпека злиття з роллю, – пояснив тренер.
Тож як все ж таки повертатися до свого «Я»? Не менш важливим є вміння завершувати роботу не лише формально, а й психологічно. Для ілюстрації цієї теми учасникам запропонували із заплющеними очима уявити двері, через які вони виходять із робочого простору в своє звичайне, побутове життя, де живе не фахівець, а людина.
Тренер звертав увагу на відчуття під час «виходу за двері» та наголошував на значенні простих, повторюваних дій – ритуалів, які допомагають психіці розпізнати момент переходу з професійного стану в особистий.
– Якщо я свідомо подивлюся на ці дії і зроблю з них свій маленький ритуал – дії, які роблю завжди, коли закінчую роботу, – це стане психологічним, ментальним перемикачем, – пояснював Олександр Макуха.
Ритуали можуть бути різними: дії, предмети, слова. Головне – усвідомленість і повторюваність. Адже це про тренування власної психіки, яка поступово вчиться розпізнавати сигнали переходу між станами.
На завершення учасники ділилися тим, що забирають із собою. Хтось відзначив практику з дверима, хтось – метафору про колесо життя та фортецю, хтось – теорію про перемикачі та ритуали.
Розмова не дала готових рецептів, але створила комфортний простір для усвідомлення: журналіст може залишатися залученим і водночас мати право на особисті кордони. Бути уважним до чужого болю – і не ігнорувати власний. Розуміти, що професійна роль – це інструмент, а не сутність. І що турбота про себе – не прояв слабкості, а запорука стійкості.
Пам’ятайте: за маскою ролі є людина – із цінностями, почуттями, потребами й проблемами. Людина, яка має право на життя без мікрофону, захищена щільними стінами своєї фортеці.
Ця онлайн-зустріч стала фінальною, десятою у серії тренінгів із психологічної підтримки, які Дніпровський центр журналістської солідарності НСЖУ проводив у співпраці з ГО «Офіс Дій» в межах проєкту «Розширення стратегій, мереж та інструментів у галузі психічного здоров’я та профілактики вигоряння для громадянського суспільства в Україні». Упродовж п’яти місяців журналісти мали змогу долучатися до онлайн- та очних зустрічей у Дніпрі, присвячених психологічній стійкості, профілактиці емоційного вигорання та збереженню себе в професії.
Ліана Охрименко, Дніпровський ЦЖС
