
Днями я побувала на майстер-класі досвідченого фіксера зі Львова Ореста Семотюка. Зустріч відбулась у Дніпровському Центрі журналістської солідарності. Серед учасників було чимало студентів-журналістів. Ми отримали нові знання (тренер підготував роздатковий матеріал – пам’ятки, поради), знайомство з досвідченими колегами і таке довгоочікуване спілкування наживо. Окрім того, на згадку – свіжий спецвипуск газети «Ми з України!», яку видає Національна спілка журналістів України.
Наступного дня у вільний час я вирішила прочитати газету. До цього номера увійшли журналістські матеріали, які перемогли у всеукраїнському творчому конкурсі «Інформаційна передова-2022». Тож мені було цікаво, які вони – кращі роботи.
Та навіть не очікувала, що від прочитаного матеріалу мої спогади почнуть вимальовуватися знову. Зрештою, про той початок, котрий застряг болючою грудкою у горлі…
Найбільше вразила мене і відгукнулась глибоко всередині «Сповідь лікаря з лівого берега Маріуполя», яку записала Наталя Бірюкова («Свої city»). Журналістка подала розповідь 27-річного анестезіолога Андрія Сербіна.

Перша думка – це вигадана хорор-історія про апокаліпсис у дусі відеогри, де виснаженість йде поряд з виживанням!… Образи померлих дітей…Та голос у скронях кричить: «Це правда, це жахлива правда! Лікарі просто не мали можливості рятувати тих, хто ще дихав…»
Нелюдські умови у лікарні Маріуполя під постійними ворожими обстрілами, жорсткі випробування, по суті – виживання. І попри все це – відданість обраній справі – лікаря.
Андрій, герой публікації, згадує: «Ситуація, що ми поїхали, а наші пацієнти залишилися – дуже болюча. Ми вмовляли себе, що зробили все, що могли, особливо в тих умовах, що склалися. І тим не менше всіх нас мучило, що залишаємо пацієнтів і їдемо. Лікарі так не роблять. Зазвичай. Але я не можу звинувачувати себе у тому, що ми прийняли рішення тікати з Маріуполя. Тому що це нормально і правильно. Але якась частка сумніву в правильності з етичного боку є в кожного, хто зі мною виїхав».
Ці слова Андрія Сербіна дуже точно передавали мій внутрішній стан, душевний біль, після того, як я поїхала до Дніпра вчитись в університеті.
…Липень – місяць найжахливіших подій. Відтоді моя мала Батьківщина – Нікопольщина – потерпає від жахливих воєнних злочинів з боку агресора, та попри усе продовжує жити.
А родом я з мальовничого села Червоногригорівка. До нього я повертаюся завжди у свої снах: їду золотистими полями з Дніпра, вертаю на місцеву бухту та занурюю ноги у пісок, а поряд верби…
Колись, ще у школі, дізналася про синдром вцілілого – відчуття провини через те, що людині вдалося вижити в тих обставинах, де не змогли вижити інші. Я відчувала провину, за те, що продовжувала жити, зустрічатись із однолітками, слухати музику, відвідувати цікаві події, ніби усього того жаху там, вдома, і не було. У новому місті розпочалася така собі реінкарнація самої себе. Проте час від часу болючі спогади виринають у пам’яті, і сама себе запитую – чиї вони? Мої? Невже…
Розумію, що я не одна така. Щодня, попри війну, ми мусимо виконувати рутинні обов’язки – ходимо на роботу, до магазину, миємо посуд… Та в решті решт реальність пробуджується. У ритмі міста я забувала про минуле життя, адже з відключенням світла мала чіткий план на кілька пунктів, серед яких: 1) купити хліб / харчі; 2) зняти готівку; 3) по дорозі придбати швабру у кімнату (до речі, купила її нарешті тільки нещодавно. Постійно звинувачувала себе, коли приходила після туру по магазинам. Пам’ятала, що є крамничка поблизу Мост-сіті, проте чомусь забувала та користувалася шваброю з кухні мого поверху гуртожитку. Думка про власну швабру дратувала і веселила водночас. І це була моя перша доросла проблема через постійні «збої» у голові).
«Сповідь» лікаря Андрія має багато спільного із моїми особистими нотатками… Так само почувалась і я після від’їзду до безпечнішого середовища, до міста, де зараз живу.
Синдром вцілілого? Дуже схоже…
Дякую своєму другові, який, заставши мене у такому складному емоційному стані на початку вересня, зумів заспокоїти, спинити ті сльози страшенного болю (наша товариська компанія з гуртожитку розійшлась по кімнатах). Він тоді казав, що я маю жити, не відчувати провину. Батьки перевезли мене з речами сюди, адже хотіли знати, що я в безпеці. Батьки завжди бажають своїм дітям кращого.
А люди, чиї історії увійшли до спецвипуску «Ми з України!», вражають своєю неймовірною силою та витримкою. Кожен із них по-своєму герой. Водночас, кожен із них мав бути героєм якоїсь історії з хеппі-ендом. А дехто вже не зможе навіть ходити під сонцем…
Софія Вихляєва, студентка 1 курсу спеціальності «Журналістика» Університету митної справи та фінансів.