Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
В умовах повномасштабної війни українська журналістика зіткнулася з безпрецедентними викликами, що вимагають не лише професіоналізму, а й надзвичайної стійкості, адаптивності та, найголовніше, солідарності. Сучасний медіаландшафт швидко змінюється, і регіональні медіа стикаються з унікальними викликами, особливо в умовах війни. Питання економічної стійкості, цифрової трансформації та ефективності міжнародної підтримки стають ключовими для їхнього виживання.
Важливість журналістської солідарності
Завершився цьогорічний етап Всеукраїнського конкурсу «Я — журналіст!», завдяки якому школярі та студенти мають можливість заявити про себе і спробувати власні сили в журналістиці. Хочу подякувати всій нашій спілчанській спільноті за підтримку цього мого щорічного проєкту, всім, хто в різній формі – хто фінансово, хто інформаційно, долучався до його підтримки. Це і НСЖУ та особисто її голова Сергій Томіленко, і Всеукраїнський благодійний фонд «Журналістська ініціатива» – особлива вдячність Сергію Шевченку і Людмилі Мех за той донат, який фонд надав на підтримку нашого конкурсу. Завдяки тому, що вдалося закумулювати певний ресурс, цьогоріч ми провели нагородження учнів, студентів, їхніх вчителів і викладачів не лише у центральному офісі в Києві за участю голови Спілки, а і в регіонах – у Харкові, Черкасах, Тернополі, Луцьку, Рівному тощо.
У Черкасах надзвичайно вагому допомогу надали Тетяна Калиновська і Валентина Душок.
Це і є наша журналістська солідарність, та рука підтримки, яка нині особливо важлива.
Символічно, що саме так «Рука підтримки» – називається проєкт, завдяки якому журналісти допомагають журналістам. Зокрема, співкоординаторки Запорізького ЦЖС Наталія Кузьменко та Валентина Манжура – це люди з великими серцями, яких вистачає і на підтримку своїх колег, вимушених переселенців, і на проведення ось таких акцій. Так, у Запорізькій області людям важко, 70% області окуповано, безліч переселенців, якими треба щодня опікуватися. Але у ЦЖС знайшли можливість підтримати і наш проєкт. До речі, на великі свята мої донечки з гордістю надягають до школи синьо-жовті браслети, які сплели своїми турботливими руками журналістки-переселенки, якими опікується Запорізький Центр журналістської солідарності. Дякую, колеги, за нашу професійну солідарність.
Хто подається на гранти?
Коли я проводив нагородження у форматі офлайн у Харкові, ми зібрали на церемонію 50 людей, які приїхали не лише з самого Харкова, а й з області, зокрема, з Ізюмщини, з Куп’янщини. Так ось, моя колега Ольга Полтавець, редакторка місцевого медіа «Вісник Куп’янщини» висвітлила цю подію у своїй в газеті, і надіслала мені ПДФ-формат газети, де на першій сторінці було повідомлення про нагородження дітей саме з Куп’янської громади.
А ще я побачив там у куточку логотип Німецької спілки журналістів, де було зазначено, що газета вийшла завдяки підтримці спілки журналістів Німеччини. І я розумію, що це не просто логотип, адже за ним – титанічна міжнародна діяльність голови нашої Спілки, це постійна невтомна міжнародна адвокація українських журналістів, яку здійснює перша секретар НСЖУ Ліна Кущ, це ті поїздки, ті зустрічі, які робляться для того, щоб конкретні редакції отримували допомогу. Бо ж у нинішній ситуації можна звинувачувати владу і кивати один на одного, але альтернативи міжнародній донорській підтримці українських медіа немає.
В умовах різкого скорочення або призупинення американського фінансування зросла конкуренція за кожен грантовий долар, а точніше, мабуть, за кожне грантове євро. Зросло навантаження потенційних грантоотримувачів на ті ресурси, які ще залишилися. І в цьому зв’язку мені хотілося би передусім, щоб ми один одного привітали із тим, що наша спілка виграла проєкт литовського посольства і стартує проєкт підтримки прифронтових медіа завдяки нашим партнерам з Литви, які з перших днів повномасштабної війни простягли руку допомоги українським журналістам.
І це також – професійна солідарність, яка перевірена роками і обставинами.
Хотілося би, щоб колеги з тих областей, які є цільовими аудиторіями проєкту, використати цю можливість і взяли участь. Втім, є у цьому плані й проблемні питання. Зазираючи наперед, можу сказати, що там точно будуть заявки від моїх колег Тетяни Лучинської – головної редакторки газети «Маяк» з Богодухова, від Олександра Кульбаки – редактора слов’янської газети «Вісті» і журналіста сайту «Карачун» та інших активних редакторів. Але – хто не подавав заявок раніше, той і не буде подаватися. Зате потім деякі колеги звинувачуватимуть Спілку, що вона їм нічим не допомогла… Тобто хочу звернути увагу на те, що є колеги, які використовують усі можливості й роблять це постійно, а є й ті, хто залишає їх поза своєю увагою, а потім нарікає на брак підтримки.
Що Спілка зробила для тебе або що ми зробили разом?
Як доцільно нині ставити питання: що Спілка зробила для тебе, що ти зробив для Спілки чи, можливо, що ми зробили разом? Як на мене, саме цей варіант, про спільну відповідальність – найдоречніший.
Звісно, зараз більшість колег не в тій ситуації, що вони можуть щось зробити для Спілки. Але наскільки ми використали ті можливості, які є з наявними ресурсами, проєктами? Чи багато редакторів за останній час відкривали закладки в браузері з грантами для медіа? Чи, можливо, дивилися ширше – не тільки на ці гранти, а й взагалі шукали на сучасному ринку праці можливість заробити на тому, що добре вміють?
Зараз, коли в режимі онлайн відбувається засідання пленуму Правління НСЖУ, я паралельно працюю над кількома мотиваційними листами для майбутніх абітурієнтів. А паралельно в мене на комп’ютері відкрита інша вкладка – один місцевий підприємець вирішив написати книгу, і звернувся до мене по допомогу як до людини, яка володіє словом. Тобто я теж думаю, як те, що я вмію і можу робити найкраще, може бути монетизовано сьогодні на ринку праці. Це – окрім основної діяльності.
Так і з нашими редакціями. Не факт, що для редакції, яка спеціалізувалася на випуску газети, це залишиться єдиною і навіть основною діяльністю. Бо ж треба дивитися правді у очі.
Нам сьогодні треба думати про цифрову трансформацію. І про те, як наші зусилля зможуть монетизуватися після закінчення активної стадії бойових дій, коли не буде тих залишків міжнародної підтримки, які досі є. Тобто я би не хотів, щоб ми розглядали Спілку як такий собі соцзабез або перевалочну базу між міжнародними донорами і локальними редакціями, яка просто за першим помахом чарівної палички дає гроші на виживання, особливо коли редакція не має власних економічних механізмів стійкості й подальшого плану розвитку.
Я би дуже не хотів, щоб важлива, актуальна тема підтримки прифронтових медіа перетворилася на штучне продовження життя тих редакцій, які не здійснюють власних кроків для трансформації, для економічної стійкості, не мають плану дій на майбутнє, а лише покладаються на донорське фінансування. Адже це й дискредитуватиме Спілку в очах зовнішньої аудиторії, яка говоритиме, що НСЖУ просто штучно продовжує життя тих медіа, які є економічно неефективними й безперспективними.
Звичайно, ми всі свідомі унікальної місії профронтових медіа, локальних медіа взагалі. Але є два моменти.
Перший. Кожне медіа повинне мати власний план, зокрема, економічної стійкості і цифрової трансформації. Звісно, не все може вдаватися, але ж питання в тому, що ми в будь-якому разі маємо щось робити для того, аби показати власний внесок у розвиток наших медіа.
Другий. Хочу процитувати голову Спілки Сергія Томіленка, який в одній із недавніх розмов якраз влучно звернув увагу на те, що міжнародні донори хочуть, щоб ми до них приходили з рішенням, а не з проблемою. І це справді так. Скажу на прикладі свого ж проєкту, конкурсу «Я — журналіст!». Був час, коли я обурювався, в тому числі в соцмережах: чому не підтримують належним чином ті, хто має ресурс, хто, на мою думку, мав би це робити. Але від цього нічого не змінювалося, я лише накручував себе. А потім я почав більше «підсвічувати» те, що роблю сам, більше транслювати в соцмережах свою захопленість справою, своє вболівання за учасників конкурсу, став адресно звертатися до колег, до потенційних партнерів, робити розсилки… І тоді почали знаходитись люди та організації, які готові підтримати. Бо вони побачили щоденну роботу нашої сім’ї над цим проєктом, побачили, що ми цим живемо. І коли бачиш зацікавленість людини в своїй праці, то її тоді справді більше хочеться підтримати. Тобто нам треба ставати частиною рішення, а не частиною проблеми, потрібно розповідати про те, що робиш, показувати власний внесок, і тоді більше шансів на підтримку ззовні.
Кому потрібно допомагати?
Є медіа, які знаходяться в глибоко тилових областях. Тут дуже часто проблема районної газети в тому, що редакція не змогла адаптуватися до сучасних умов, втратила позиції на ринку. І можливо, мудре рішення для редактора – просто піти… Так, буде певна прогалина на інформаційному ринку. Але, з іншого боку – нині такі прогалини певним чином заповнюють соцмережі та месенджери. Так, є проблема недостовірності інформації, зокрема, з анонімних телеграм-каналів. Але, з іншого боку, чи не в кожному селі є вайбер-група, яка оперативно поширює елементарну життєво важливу інформацію: чи буде сьогодні маршрутка до обласного центру, хто може взяти попутників, коли працює в селі стоматолог чи перукар і, звісно, на превеликий жаль, коли прибуває кортеж «На щиті», коли віддавати останню шану Героям…
Тому я би не говорив категорично, що сьогодні повністю зникне інформування людей, якщо в якійсь громаді закриється газета. Якщо в неї був тираж 1000 примірників на район і не було цифрових платформ, я не став би перебільшувати її внесок в інформування громади. Можливо, питання в тому, що просто газета не витримала конкуренції, і потрібно назвати речі своїми іменами.
Економічна стійкість – це те, над чим думає кожен приватний підприємець. А редакція газети — таке саме приватне підприємство. Знаєте, коли мене залучили в журі одного нашого спілчанського конкурсу і я читав «аплікаційки», вразила фраза однієї редакторки: дайте нам, будь ласка, ноутбук, бо я працюю на власному. Хотілося сказати: так ви ж приватне підприємство, а сповідуєте такий підхід – є «державне», а є власне. Як на мене, для приватного підприємства сьогодні такого поділу немає. Якщо ви справді цим живете, якщо це справді справа вашого життя, то головне – що той ноутбук працює, що він є. І якщо Спілка знаходить можливість ще й виділити якусь підтримку, то, звичайно, це добре. Але певне розуміння обмеженості ресурсів, як і відчуття пріоритетів, повинні бути.
Якщо, скажімо, у Куп’янську журналістка, ховаючись від обстрілів, на власному телефоні набирає новини, то, звісно, їй, мабуть, потрібніший ноутбук, ніж у глибоко тиловому районі, де проблема виживання місцевого медіа лежить передусім у площині економічної доцільності. До слова, ноутбуку, на якому я працюю, 13 років, він пережив декілька ремонтів, і я навіть не думаю про його заміну.
Так чи інакше, а тільки журналістська солідарність у поєднанні з усвідомленням власної відповідальності за долю наших медіапроєктів та уважним ставленням до всіх можливостей, які є на сьогодні, можуть допомогти нам вистояти на тій довгій дистанції, на якій ми всі перебуваємо під час повномасштабної війни. Журналісти важливі.
Віталій Голубєв, секретар НСЖУ, засновник Школи універсального журналіста
Довідка. Віталій Голубєв – авторитетний медійник і медіа експерт, секретар Національної спілки журналістів України, засновник Школи універсального журналіста. Він радить колегам не просто рятувати свої видання, а розвиватися, шукати рішення для відновлення стійкості, і радо ділиться своїм досвідом.
***
3 липня 2025 року відбулося розширене засідання Правління Національної спілки журналістів України, в якому взяло участь понад 50 представників керівних органів організації. Основними питаннями порядку денного стали: виконання пріоритетних напрямів діяльності НСЖУ у 2025 році (безпека журналістів, підтримка полонених, допомога прифронтовим медіа), діяльність мережі Центрів журналістської солідарності, підтримка регіональних медіа, а також організаційні питання щодо створення нових регіональних структур у Одесі. Учасники одноголосно ухвалили заяву про солідарність з українськими журналістами в російському полоні та резолюцію про необхідність системної підтримки місцевих медіа.
