Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Міжнародні партнери часто звертаються до українських медійників по поради щодо підготовки до можливих бойових дій на їхніх територіях. Виявляється, що традиційні тренінги та підручники не містять відповідей на виклики повномасштабної війни, з якими стикаються журналісти в Україні вже понад три роки.
«Той шлях, який пройшли ми з вами, не проходила жодна журналістська спільнота в світі. Наші моделі та практичні навички переймають іноземні журналісти», – зазначила перша секретар НСЖУ Ліна Кущ під час заключної панелі онлайн-конференції «Безпека журналістів під час війни», організованої Національною спілкою журналістів України та мережею Центрів журналістської солідарності.
«Ніколи не зневажайте безпеку»: колишній полонений про те, як змінилася війна для журналістів
Артем Дубина, офіцер пресслужби 1-го корпусу Національної гвардії України «Азов», який понад два з половиною роки провів у російському полоні, поділився досвідом роботи журналістів в умовах сучасної війни та застеріг від недооцінки небезпеки.
– Ніколи не зневажайте питання, пов’язані з безпекою, медициною, обстрілами. Не можна думати, що я, мовляв, уже рік їздив на бойові, я вже все знаю, все чув… Війна зараз зовсім інша. Якщо у 2022-му році це були артилерія і стрілецькі бої, то зараз це переважно FPV-дрони, – наголосив Артем Дубина. – Якщо є небезпека, краще відреагувати і убезпечити себе.
Медійник наголосив на важливості залишатися в бронежилеті й шоломі весь час перебування в небезпечній зоні.
– Під час оборони Маріуполя були люди, у яких у бронежилет застрягло до 10 куль прямо в груди або спину – в місця, де від таких поранень вони б померли. І водночас були випадки, коли люди знімали захист загинули від маленького уламку, – наголосив Артем Дубина.
Він також порадив журналістам розвивати універсальні навички.
– Треба вміти самостійно обробити матеріал – і фото, і відео. Іноді доводиться знімати самому, коли немає оператора, або якщо оператора поранено, треба зробити матеріал самому, – наголосив військовий журналіст.
Особливу увагу Артем Дубина приділив психологічним аспектам роботи воєнних кореспондентів.
– Бували випадки, коли журналісти настільки поринали в бойові дії, що потім не могли повернутися до нормальності. Вони більше не сприймали проблеми цивільного життя, – розповів він. Йому самому після демобілізації у 2020 році йому було важко працювати з цивільними темами.
– Я абсолютно не відчував важливості тем, над якими доводилося працювати. Питання, з якими стикається звичайна людина, – мені здавалися неважливими, – пригадує медійник.
Артем Дубина застеріг журналістів від поспішності в роботі зі звільненими з полону.
– Люди, які перебували в полоні майже три роки, абсолютно вирвані з реалій сьогоднішнього життя, навіть свого. Вони не можуть об’єктивно оцінювати, хоча б те, що наразі відбувається – чи це обмін, чи їх везуть до іншої зони, – пояснив Артем. – Хлопці проходять через коридор, де рідні інших полонених простягають їм фотографії, намагаючись дізнатися про своїх близьких. Це надзвичайний стрес для тих, хто повертається з полону. Необхідно дати їм час адаптуватися, попрацювати з психологами, і лише потім брати інтерв’ю.
Артем Дубина рекомендував журналістам:
- завжди узгоджувати роботу з військовою пресслужбою,
- заздалегідь з’ясовувати, які теми для співрозмовника є болючими,
- уникати питань про методи тортур та психологічного впливу в полоні,
- пам’ятати, що розголошення певної інформації може зашкодити тим, хто ще залишається в неволі.
– Треба дуже обережно ставитися до людей після полону. Є ті, кому легше розповідати про пережите, а є ті, кого це може вибити в стресову ситуацію, – підсумував офіцер.
«Чотири години я не змогла спілкуватися з людьми»: координаторка Харківського центру про психологічні виклики журналістів
Ганна Черненко, координаторка Харківського центру журналістської солідарності, відверто розповіла про зміни в психологічному стані медійників та необхідність дбати про ментальне здоров’я під час війни. Її особистий досвід став яскравим прикладом того, як важливо розуміти власні межі та реакції.
Черненко поділилася досвідом роботи після недавнього обстрілу Харкова, коли загинули семеро людей, серед яких двоє дітей.
– Ми з пів на шостої ранку працювали багато годин на цій території. Ми бачили, як дістають тіла, як безуспішно намагалися реанімувати маленьку півторарічну дівчинку. Перші чотири години я не змогла спілкуватися з людьми, – згадує Ганна.
Раніше такі ситуації викликали б у неї почуття провини.
– Я б себе не пробачила, що пропустила чотири години. Але тепер розумію: не працювати ці чотири години краще, ніж не працювати взагалі. На п’яту годину в мене знайшлися сили, і я стала до роботи, – пояснила вона.
За словами Ганни Черненко, ставлення журналістів до психологічної підтримки за останні роки кардинально змінилося.
– Якщо в 22-му та 23-му роках ми переконували колег звертатися на гарячу лінію психологічної підтримки, то зараз бачимо великий запит на неї. Приходить усвідомлення необхідності психологічної допомоги, – зазначила вона.
У 2025 році Центри журналістської солідарності організовують офлайн-зустрічі з професійними психологами у всіх шести центрах, а також онлайн-заходи для журналістів з регіонів, де немає можливості відкрити центр через міркування безпеки.
Черненко назвала ключові симптоми, на які варто звертати увагу.
– Один із проявів емоційного вигорання – це ще більша цинічність. Журналістика – професія цинічних людей, але ментальні проблеми роблять нас ще більш цинічними, – зазначила експертка.
Інший небезпечний прояв – знецінення власної роботи.
– Ми дуже часто ставимо собі питання: я роблю роботу протягом усього повномасштабного вторгнення – і що? Який результат? Кому я допоміг? Ці питання перестають бути здоровими, – наголосила Ганна Черненко.
Вона поділилася особистим прикладом такого знецінення: готуючись до виступу, спочатку думала, що їй нема чого сказати колегам, бо вона не психолог. «Я розумію, що це те саме нездорове знецінення, яке є у багатьох з нас», – визнала Черненко.
Координаторка запропонувала кілька простих, але ефективних правил:
Бути уважним до себе: «Журналіст має бути дуже уважним до змін, які з ним відбуваються. Аналізувати себе і робити висновки».
Вміти слухати колег: «Люди змінюються і не завжди здатні розуміти, що змінилися. Ми можемо спробувати вказати на це, якщо є довірливі стосунки».
За потреби відкладати завдання: «Якщо ти зараз не можеш робити роботу, не роби її через силу. Переноси, візьми паузу, врешті-решт відмовся».
Вміти відволікатися: «Ми пережили перші два роки, коли здавалося, що якщо хоч на секунду зупинимося, все розсипеться. Не розсипеться. Повернутися більш міцним до роботи – набагато краще, ніж не повернутися взагалі».
Звертатися до фахівців: «Є психологи і програми для медійників. Нехай хтось зробить класну дисертаційну роботу на наших проблемах, але витягне нас з цих проблем».
Ганна підкреслила важливість підтримки всередині професійної спільноти:
– Часто допомагають не зустрічі з професійними психологами, а навіть зустрічі у колі колег, друзів. Таке живе спілкування, якого нам всім бракує, – наголосила вона..
Харківський центр журналістської солідарності активно організовує такі заходи, розуміючи, що підтримка може бути різною – від професійної психологічної допомоги до простого спілкування між колегами, які переживають схожі виклики.
«Такої війни ще не було на планеті»: ветеран про повернення до журналістики після фронту
Віктор Ожогін, відомий журналіст та ветеран Національної гвардії України, розповів про особливості повернення до професії після демобілізації та унікальність досвіду українських медійників. Його програма «Позивний Україна» на каналі D1 стала платформою для розповідей про людей, які захищають країну.
– Досвід, який набувають українські журналісти під час війни, не має аналогів у світі. Такої технологічної війни ще не було на планеті Земля, – підкреслив Ожогін.
За його словами, кожен рік війни кардинально відрізняється від попереднього через стрімкий розвиток військових технологій. Це створює постійні виклики для журналістів, які мають адаптуватися до нових умов роботи.
Ожогін зазначив, що повернення до журналістики далося йому відносно легко.
– Спілкуватися з військовими мені легко, тому що у нас багато спільних тем, які ми добре знаємо, – каже журналіст.
Попри легкість спілкування з військовими, Ожогін визнав появу нових складних аспектів у роботі.
– Багато важких питань виникає. Не всі питання сьогодні ми можемо розглянувати так легко, як життєві ситуації до війни, – зазначив Віктор Ожогін.
Журналіст виділив особливо вразливі категорії, з якими доводиться працювати: люди, які були в полоні, сім’ї військових, які перебувають у статусі зниклих безвісти, сім’ї загиблих.
– Журналіст, окрім того, що повинен бути дотичним до цих питань, він повинен бути ще й психологом, – наголосив Ожогін. За його словами, треба вміти ставити питання, які не вразять людину, та підходити до важливих тем обережно.
Він підкреслив важливість досвіду для роботи з травмованими людьми.
– Добре, якщо журналіст досвідчений і може розкрити людину. А молодим треба вчитися робити все, щоб розкрити цю людину, показати її історію, – зазначив Віктор.
Ожогін поділився практичними порадами щодо безпеки, базуючись на власному фронтовому досвіді.
– Оператор, журналіст – вони повинні один одного підтримувати, тому що все може бути, – наголосив він. – Коли в мене під час наступу на Лиман влетів осколок вагою 89 грам, розгубилися навіть ті, хто був з медичними сумками. А простий сержант не розгубився, наклав джгут і врятував. Хвилини дві – і людина може померти, коли пошкоджені артерії. Тому треба вміти відразу допомогти людині, яка поруч зазнала травми.
Завершуючи виступ, Віктор Ожогін висловив захоплення мужністю колег.
– Я дуже пишаюся журналістами, які працюють у професії, які мужньо виконують свої завдання на передовій, – сказав він.
Віктор згадав про журналістів, які продовжують працювати в таких прифронтових містах, як Межова, Петропавлівка, Синельникове на Дніпропетровщині, Покровськ.
Досвід Віктора Ожогіна демонструє, як фронтовий досвід може збагатити журналістську роботу, але водночас створює нові професійні та етичні виклики, які потребують постійного навчання та адаптації.
Конференція НСЖУ «Безпека журналістів під час війни», показала, що підготуватися до війни повністю неможливо, але можна адаптуватися та постійно вчитися. Українські журналісти напрацювали унікальні практики, які тепер стають взірцем для колег у всьому світі. Головне – пам’ятати про безпеку, піклуватися про ментальне здоров’я та не втрачати людяність у найскладніших обставинах.
Ліна Кущ так підсумувала захід: «Коли ми сьогодні побачили цю загальну картину, з’являється віра в те, що ми зможемо. Ми зможемо впоратися із нашими завданнями, донести потрібну інформацію до всіх українців і всього світу».
Онлайн-конференцію «Безпека журналістів під час війни. Досвід українських медійників» 19 серпня 2025 року організували Національна спілка журналістів України та мережа Центрів журналістської солідарності. У заході взяли участь 80 медійників з усієї України, а фейсбук-трансляція дозволила долучитися ще ширшому колу колег.
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
