Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Чимось Господу я догодив…
Олександр Лукич ІЖКО, 1926 року народження, м. Дніпро
(записано у 2023 році)
Хто б не брався мене переконувати, що на світі білому є місця чарівніші, ніж село Юрпіль та річка Гірський Тікич у рідній для мене Черкащині, не погоджуюсь й досі. Бо хіба можна зрадити найсвятіше? Так повинно бути у серці кожного з нас. Попри всі кляті біди – чого-чого, а цього «добра» нам перепадало у всі часи…
32-го затьмарила небо чорна хмара невблаганного і раніше не баченого голоду. Мені того лихого року сповнилося шість. Допоки житиму, не зможу відігнати страшні згадки, бачитиму згорьованих і вмить посивілих батьків Луку Степановича та Настю Терентіївну. Нас, дітей, у родині було восьмеро… Одна за одною відлетіли на небо світлі душі братиків Вані і Володі, сестрички Галі… Наступним міг стати я. Та Господь змилостився – чимось я йому догодив.
Чимало з того лиха не зберегла пам’ять, бо стільки літ накувала невгамовна зозуля. А ось одну мить бачу, ніби це вчора було… Нашою вулицею, що впиралася в цвинтар, скрипів сільрадівський віз – ним туди звозили померлих від голодної смерті односельців. Навпроти нашої хати почулося з того возу:
– Куди везете? Я ще дихаю…
– До ранку, тітко, не дотягнете, – у відповідь. – А нам завтра зайвий раз їхати…
Ось така вона моя особиста правда про той голодомор. І під цими словами я можу підписати хоч тисячу разів.
Той чорний 1947-й…
Микола Іванович ПИЛЬГУН, 1936 року народження, с. Маломихайлівка, Покровщина
(записано у 1920 році)
Колоски Юхима Кириловича…
Наша Маломихайлівка – велике село, що притулило найбіліші у світі хати у серці Покровщини. З часів колективізації і в повоєнні роки на його території було чотири колгоспи – наш, імені Молотова, «Червоний колос», імені Щорса та «Перемога». Загиблий на фронті батько, Іван Прохорович, перед війною ковалював. Мати, солдатська вдова Катерина Аристархівна, трудилася рядовою колгоспницею. Колгосп імені Молотова очолював Юхим Кирилович Тараско.
Тільки зникла над селом чорна хмара війни і ще не висохли сльози вдів, як небокрай накрила інша – величезний голод… Нікому, навіть найталановитішому письменнику, забракне слів, аби описати його страхіття.
…Через вулицю від нашої хати заколосився куценький клаптик колгоспного ячменю. З меншим братом Іваном ми змикитили, що з тих колосків вийдуть ситі млинці. Доки мами та старшої сестри Тетяни не було вдома (трудилися з ранку до вечора), нарвали, натерли, сяк-так напекли… Здалося малому, що нічого смачнішого ще не їв… Млинці навіть перебили у пам’яті смак грудочок рафінаду, якими востаннє пригостив батько. У вересні 1943-го він на кілька годин забіг додому, коли його частина звільнила наше село. Дуже поспішав тоді, аби не відстати від товаришів. З ними й склав голову на підступах до Кривого Рогу під маленьким сільцем Базавлучок на Софіївщині.
Наступного дня – знову на той клаптик. Не встигли зірвати по кілька колосків, як поруч, ніби з-під землі, – дядько Йопа, колгоспний наглядач полів.
– Це що ж таке? Зараз я вас батурою провчу красти.
– Ми їсти хочемо, – злякано, в один голос, у відповідь.
Повертів чолов’яга батогом в руках, а вдарити сиріт не посмів. Тільки й мовив, важко зітхнувши:
– Тікайте, хлопці, додому…
– А можна ми ще трішки нарвемо? Для сестрички Наді…
– Я ж сказав, тікайте, – мовив відвернувшись.
Все ж таки доповів голові, прилюдно відчитав нашу матір… Така вже посада була у чоловіка – берегти колгоспне.
А увечері, вся в сльозах, мати з порогу:
– Діти-діти, що ж ви натворили…
Повернулась і пішла з двору. Такою згорбленою від натвореної нами біди я більше її не пам’ятав… Припали ми до вікна, стали виглядати. Поверталась, ніби на крилах птаха, ладного накрити та зігріти своїх дітей.
– Де ви були, мамо?
– Ходила до Юхима Кириловича. За себе і за вас просити. На коліна хотіла перед ним впасти… А він заспокоїв і сказав, щоб не боялися більше солдатські сироти по колоски ходити. І не барилися, бо скоро ячмінь скосять для худоби…
Згодом легше стало. Колгосп десь дістав макухи і дітям почали давати її щодня по 50 грамів кожному…
Такими ж щирими, з відкритою душею для чужого горя були і голови «Червоного колосу» – Клим Онуфрійович Теслюк, «Перемоги» – Андрій Юдович Холод, імені Щорса – Григорій Федорович Мазанка. Як могли підтримували своїх людей…
Гомоніли в селі, зайшли до Теслюка додому вдови просити, щоб зарадив хоч якимось харчами. Постукали в двері, зайшли до хати. Господар якраз вечеряв – намагався встромити ложку в шматочок задерев’янілої кукурудзяної мамалиґи. А на столі – ані крихти хліба.
– Заходьте, жіночки, заходьте… Радий би пригостити вас, та, бачите, нічим… Потерпіть, рідненькі, ще трішки. Пройде біда, обов’язково пройде. Пом’яніть моє слово. Заживемо на заздрість всьому світу. Буде в нас хліб, буде й до хліба. І пісні будуть звучати на наших вулицях.
Давно. Ой як давно це було. Покинули навіки грішну землю наші матері-вдови та справедливі й чесні до нестями Юхим Кирилович, Клим Онуфрійович, Андрій Юдович і Григорій Федорович. Земля їм пухом та вічна вдячність за їх великі серця та наші порятовані життя. І не тільки наші. У нас на кутку був сирітський дитбудинок колгоспу імені Молотова. Там всі, до жодної душі, теж вижили…
…та трудодні Артема Микитовича
…Чимало всього – і доброго, і лихого спливло від перших повоєнних, вкарбованих у пам’ять, літ. Але, як зараз, перед очима матуся, солдатська вдова Катерина Аристархівна, – стомлена на роботі, ділиться з нами радістю, що Микитович записав їй сьогодні більше одного трудодня. (Артем Микитович Кемський вів облік трудоднів у бригаді – прекрасна і чуйна людина, на фронті ногу втратив. Тільки тепер здогадуюся, що солдатським вдовам, аби хоч якось підтримати, він зайві трудодні нараховував).
А ще пам’ятаю почуття нестерпного голоду. Можливо, й здалося мені, малому, що трудодні – саме та омріяна їжа. Одного разу не витримав і запитав у матері: «Дядько Артем пише й пише трудодні, а коли ми їсти їх будемо?»…
Арифметика тих трудоднів була дуже простою. Це збагнув, коли підріс. У мами за місяць виходило до 28 трудоднів. І це при тому, що на руках у неї було четверо солдатських сиріт, яким треба було раду дати. На кожен трудодень у нашому колгоспі нараховували всього 150 грамів ячменю та 11 копійок. Зароблене збіжжя видавали наприкінці року. А з копійчаних грошей на руках не лишалося майже нічого, бо треба було ще й сплачувати різні податки в сільраду.
У свої п’ятнадцять, після семирічки, почав працювати в МТС причіплювачем. Через рік став трактористом на ХТЗ-30… Про цей, далекий від досконалості трактор, можна було почути чимало схвальних відгуків, як про гордість вітчизняного машинобудування. Але не від тих, хто на ньому заробляв окраєць хліба. Його сконструювали без кабіни, з металевим сидінням. А ще треба було щозміни підтягати вкладиші шатунів – злити мастило, зняти піддон, затягти кріплення, а потім знову все зібрати докупи…
Із села курси трактористів у 52-му нас закінчило двадцятеро. Сьогодні з них і про кляті трудодні, і про незграбні ХТЗ згадують всього лише троє – Григорій Гапон, Михайло Коломієць і я… Та й нам вже скоро на небо слідом за хлопцями, які нас випередили, – плекати разом ними вже не земні, а господні ниви…
Сповіді Олександра Лукича ІЖКА та Миколи Івановича ПИЛЬГУНА записав член Національної спілки журналістів України Олександр ПЕРЕПЕЛИЦЯ
