Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Українським досвідом протидії пропаганді та деструктивним інформаційним впливам поділилася у Лейпцигу дніпровська журналістка, членкиня НСЖУ, медіаекспертка Інституту демократії імені Пилипа Орлика та асистентка кафедри журналістики Університету митної справи та фінансів Ірина Авраменко.
Наприкінці серпня вона провела у культурному центрі Budde-Haus воркшоп «Приховані впливи пропаганди: як працюють інформаційні пастки?». Захід організувала ініціатива Leipzig hilft Ukraine e.V. для волонтерів, які працюють у сфері інтеграції.
Упродовж чотирьох годин учасники разом з Іриною Авраменко розбиралися, як працює пропаганда, які психологічні механізми використовує та як інформаційні повідомлення можуть впливати на емоції, оцінки й поведінку людей.
Окрему увагу приділили інформаційній політиці Росії. На прикладах з українського досвіду учасники аналізували, як створюються та поширюються деструктивні інформаційні кампанії: від формування ключових наративів до їхньої адаптації під конкретні аудиторії.
Не обмежувалися й теорією. Під час практичних вправ учасники самі створювали інформаційні повідомлення – як побудовані на позитивних суспільних цінностях, так і спрямовані на провокування страху, недовіри та розбрату.
Такий формат дозволив побачити механізми інформаційного впливу зсередини та на практиці простежити, як добір слів, емоційні тригери, стереотипи й протиставлення «своїх» і «чужих» можуть змінювати сприйняття одного й того самого питання.
Для українських медійників тема інформаційної безпеки є особливо актуальною в умовах повномасштабної війни. Досвід, який українські журналісти та медіаексперти напрацювали за ці роки, важливий і для міжнародної аудиторії – зокрема для тих, хто працює з українцями та допомагає їм інтегруватися в європейські спільноти.
Ірина Авраменко як журналістка та медіааналіткиня працює з темами медіаграмотності, інформаційних впливів і протидії дезінформації. Нещодавно на сайті ІДПО вийшов її черговий аналітичний матеріал про те, чому деколонізація Росії є важливою не лише для України, а й для майбутньої безпеки Європи. Пропонуємо до вашої уваги.
Не примха українців: чому деколонізація Росії критично важлива для безпеки Європи
Для багатьох європейців критичне ставлення українців до так званих «хороших росіян» залишається незрозумілим. Людина виїхала з Росії, засудила війну, виступила проти режиму Путіна – хіба цього недостатньо, щоб вважати її союзником? Якщо ці росіяни не підтримують війну, то чому б не об’єднати зусилля?
З європейської перспективи це здається цілком логічним. Є люди по обидва боки, які виступають проти російської агресії. То звідки ж така недовіра українців?
Причина цієї недовіри – не в емоціях, а в досвіді. Українці значно довше жили з Росією в одному культурному, інформаційному та ментальному просторі. Вони знають російське суспільство не лише з новин про Путіна та його режим. Вони десятиліттями спостерігали за тим, як формувалися уявлення про «братні народи», силу та «право» Росії визначати долю сусідів.
Саме тому українців сьогодні непокоїть не лише питання, хто і коли змінить Путіна. Їх цікавить інше: чи справді зміна влади означатиме зміну системи уявлень, яка дозволила Росії розпочати цю війну?
Від відповіді на це питання залежить не лише безпека України. Вона напряму стосується й Європи. Прагнучи знайти союзників у боротьбі з Путіним, європейські столиці ризикують не помітити іншої загрози – тієї, що може проявитися вже після його відходу. Бо найнебезпечніший троянський кінь – це не той, що стоїть біля воріт, а той, якого вже запросили всередину.
Надії на «нову Росію»: екскурс в історію
Ідея про те, що після зміни російської влади може з’явитися «інша Росія», не нова. Захід уже неодноразово покладав надії на російських політиків, які здавалися демократичними та відкритими до співпраці.
Після розпаду СРСР у 1990-х роках Росію значною мірою розглядали як державу, яка рухається до демократії, ринкової економіки та інтеграції з Заходом. Виникла надія, що завершення холодної війни означатиме поступове подолання російського імперського мислення.
Утім, як виявилося, політична трансформація не означала автоматичної відмови від імперської моделі. Вже у 1994 році, коли Захід ще говорив про «молоду російську демократію», Москва почала першу чеченську війну. Війна забрала життя десятків тисяч чеченців, однак Росії не вдалося зламати чеченський опір. У 1999 році почалася друга чеченська війна, яка супроводжувалася масовими вбивствами й руйнуваннями та зрештою завершилася відновленням російського контролю над Чечнею й ліквідацією її суверенітету.
Ще виразніше ця проблема проявилася у 2008 році, коли після завершення другого президентського терміну Владіміра Путіна президентом Росії став Дмітрій Мєдвєдєв. На Заході його прихід до влади сприймали як можливість для покращення відносин із Росією. У резолюціях Європейського парламенту звучали надії на реформи у сфері верховенства права.
А вже в серпні того самого року Росія здійснила військове вторгнення в Грузію. Стало зрозуміло, що інше обличчя Кремля не означало іншої геополітики Росії.
Після грузинської війни Захід, однак, не відмовився від надії на поступову зміну Росії через співпрацю. У 2009 році Сполучені Штати з президентом Обамою започаткували політику «перезавантаження» відносин з Москвою. Наступні роки здавалися періодом потепління та співпраці. Але вже у 2014 році Росія анексувала Крим і розпочала війну на Донбасі.
Ця послідовність показує: щоразу, коли Захід приймав зміну обличчя в Кремлі за зміну самої Росії, наслідки були однаковими – війна.
Які вони, потенційні “нові обличчя” Росії?
Сьогодні надія західного світу – «хороші росіяни» – політики, опозиційні до путінського режиму. Логіка проста: «хороший» росіянин – майбутня «хороша» Росія.
Але чи означає демократичний фасад відмову від глибинного хижацького ставлення до інших держав і народів?
Якщо відкинути красиві гасла, справжнім маркером опозиційного політика мають стати відповіді на ключові питання:
*Чи визнає цей політик за поневоленими народами право голосу у визначенні власного політичного майбутнього?
*Чи визнає міжнародно визнані кордони?
*Чи відмовляється від самої ідеї російської сфери привілейованого впливу?
*Чи визнає відповідальність Росії за агресію та необхідність відшкодування завданої шкоди?
*Чи готовий прийняти таку систему європейської безпеки, у якій Росія не має особливого права вирішувати, кому з її сусідів дозволено вступати до НАТО чи ЄС, яку політику проводити і з ким будувати союзницькі відносини?
Адже усім нам потрібна не просто «хороша» Росія – демократична на словах та прийнятна у політичній риториці. У сучасному світі країни насамперед мають бути безпечними – і для своїх громадян, і для сусідів.
Отже, розберемо, хто з російських опозиціонерів готовий будувати не показову, а реальну демократію.
На жаль, тут картина виявляється значно складнішою, ніж може здатися з європейської перспективи.
Почнемо з відомої політикині Юлії Навальної, яка після вбивства свого чоловіка, відомого опозиціонера Олексія Навального, стала однією з найбільш помітних представниць російської опозиції на Заході.
Її політична позиція безумовно спрямована проти російського режиму. Водночас окремі висловлювання опозиціонерки демонструють, що антипутінізм не означає деколонізацію політичного мислення.
До прикладу, згадаємо думки Навальної щодо окупованої української території. У 2025 році вона заявила, що Крим «де-юре належить Україні», але «де-факто належить Росії», назвавши питання його належності складним через наявність у мільйонів людей російських паспортів.
Тобто, на її думку, примусова паспортизація населення Криму може впливати на міжнародно визнаний статус окупованої території.
Натомість формула «де-юре український, де-факто російський» подає російський контроль як реальність, з якою нібито доведеться рахуватися.
Не менш характерною є позиція Навальної щодо деколонізації країн Російської Федерації. Її публічна критика можливого розпаду Росії демонструє неприйняття деколонізації як можливого шляху для країни.
Схожі думки висловлює її колега по опозиційному руху Ілля Яшин.
У листопаді 2024 року в інтерв’ю The Moscow Times Іллю Яшина прямо запитали про деколонізацію Росії та рухи, що представляють її корінні народи. Він відкинув ідею розпаду РФ, запропонувавши замість цього «реальну федералізацію».
Утім, існує небезпека, що така «федералізація» – не що інше, як політична ширма для збереження імперії. Якщо центр і надалі контролюватиме основні ресурси та людський потенціал, повернення до жорсткої централізації є лише питанням часу.
Схожу позицію займає і опозиціонер Міхаїл Ходорковський. Він вважає, що розпад РФ приведе до катастрофи.
Що цікаво, апеляція до «катастрофи» разюче нагадує кремлівську страшилку: варто лише послабити центральну владу на чолі з Путіним – і Росії не уникнути хаосу.
Думки, що деколонізація в Росії небажана висловлював і відомий російський опозиціонер Владімір Кара-Мурза.
Одним із небагатьох помітних представників російської опозиції, хто послідовно пов’язує демократизацію Росії з демонтажем її імперської моделі та правом народів на самовизначення, є Гаррі Каспаров.
Світ знає Гаррі Каспарова передусім як видатного шахіста – чемпіона світу, який став наймолодшим володарем цього титулу у 1985 році й багато років залишався першим номером світового рейтингу. Можливо, саме звичка бачити не лише окремий хід, а й усю шахівницю на кілька ходів уперед допомагає йому помічати те, що інші воліють не бачити: демонтаж імперської системи не можна підмінити простою зміною влади в Кремлі.
Чому збереження імперії – погана ідея
Але чи справді треба вимагати деколонізації Росії? Можливо, дійсно, достатньо дочекатися нормальних лідерів, які будуть дбати про права поневолених народів і не марити війною, як Путін?
Припустимо, демократичний лідер на певний час змінить правила політичної гри. Але якщо не поставити під сумнів глибоко вкорінене уявлення про «особливе право Росії», початок нової епохи може виявитися лише паузою перед поверненням імперської системи.
Зрештою Європа ризикує отримати черговий такий цикл: відносно м’яка федералізація, політична лібералізація, послаблення репресій, а далі, після накопичення економічних і військових ресурсів, повернення до авторитаризму та агресивної політики.
І це не просто політична теорія. Війна проти України виразно показала, що, поки існує імперія, Москва й надалі зможе використовувати людські та сировинні ресурси поневолених регіонів для реалізації геополітичних амбіцій.
Адже представники національних меншин непропорційно представлені серед російських військовослужбовців, і, що найжахливіше, серед загиблих солдат. Для Кремля це створює подвійний ефект: регіони постачають людей для війни, тоді як столиця та крупні міста залишаються осторонь соціальних наслідків мобілізації.
Таким чином, колоніальна залежність має не лише економічний чи культурний вимір. Вона безпосередньо конвертується у військову спроможність держави. Поки центр контролює периферію, він контролює і ресурс, який можна перетворити на армію.
Саме тому для Європи питання деколонізації – це не лише питання історичної справедливості чи права народів на самовизначення. Це питання безпеки. Збереження колоніальної моделі залишає в розпорядженні Москви потенціал, який у разі нового витка реваншизму може знову бути використаний для зовнішньої експансії.
Якщо сьогодні цей потенціал спрямований на знищення України, немає жодної гарантії, що за іншої геополітичної ситуації він не буде спрямований проти інших держав, яких Росія запише у “недружні”.
Ще небезпечнішим цей сценарій стає у випадку поразки України. Тоді Росія отримає доступ до людського, економічного та промислового ресурсу України. Мільйони людей у разі окупації можуть бути перетворені з суб’єктів опору на ресурс імперської системи.
Ризики деколонізації
Однак тут виникає найсильніший контраргумент: а чи не створить сама деколонізація ще більшу небезпеку? Адже можливий розпад Росії може спричинити політичний хаос, збройні конфлікти між новими державами, боротьбу за території та ресурси. А у випадку ядерної держави до цього додається питання контролю над ядерним арсеналом.
Ці ризики не можна відкидати.
Утім, деколонізація не обов’язково означає одномоментний розпад і війну всіх проти всіх. Вона може бути поступовим процесом політичної та економічної суб’єктивації регіонів, передачі повноважень від центру до суб’єктів федерації. А там, де постане питання незалежності, – проведенням легітимних процедур самовизначення та створенням міжнародних механізмів безпеки. Деколонізація Росії має відбуватися не у вакуумі, а з активною участю ООН, ЄС, ОБСЄ для гарантування прав меншин і запобігання конфліктам.
Ототожнювати деколонізацію з хаотичним розпадом означає заздалегідь припускати найгірший сценарій.
Більше того, аргумент про небезпеку хаосу має симетричну сторону. Як ми бачимо, збереження імперії також не є формою стабільності. Росія останніх десятиліть уже продемонструвала, що здатна виробляти масштабний хаос за межами власних кордонів: війни, окупації, анексії, дестабілізацію сусідніх держав. Тому вибір не виглядає як «стабільна Росія або хаотичний розпад». Насправді йдеться про два різні типи ризику: ризик неконтрольованої трансформації імперії та ризик збереження механізму, який уже довів свою здатність чинити агресію.
Хоча розпад СРСР і супроводжувався локальними збройними конфліктами на пострадянському просторі, він не переріс у страшну війну, яку зараз веде Росія.
Щодо ядерної зброї – Путін вже зараз відкрито шантажує Європу ядеркою. Питання лише в тому, хто тримає палець на кнопці: параноїдальний диктатор чи передбачувані локальні гравці, з якими можна домовитися.
У випадку децентралізації Росії міжнародна спільнота має забезпечити зосередження ядерних арсеналів на обмеженій кількості баз під міжнародним наглядом у рамках спеціальної місії ООН та МАГАТЕ.
Натомість тримати світ у заручниках вічної загрози з боку колоніальної імперії це прямий шлях до того, що рано чи пізно ядерну зброю все одно буде застосовано. Деколонізація – якраз спроба вирішити проблему, а не відкласти її.
Саме тому деколонізація може виявитися не джерелом додаткової небезпеки, а способом зменшити небезпеку майбутню.
Деколонізація як спосіб виживання
У дискусії про майбутнє Росії ми обговорюємо насамперед питання безпеки. Але є ще одне – питання справедливості. І для народів, які вже заплатили високу ціну за існування російської імперії, воно не менш важливе.
Кримські татари знають це краще за багатьох. Їхня історія – це історія не одного, а кількох етапів імперського панування. Після анексії Кримського ханства Російською імперією у 1783 році розпочалася колонізація півострова, що супроводжувалася вилученням земель кримських татар, заселенням Криму переселенцями та поступовим витісненням корінного населення. Одним із наслідків цієї політики стала масова еміграція кримських татар до Османської імперії.
У ХХ столітті радянська влада продовжила цю політику вже іншими методами: репресіями, обмеженням національного й релігійного життя. У 1944 року кримськотатарський народ, близько 200 тисяч людей, було депортовано з Криму, переважно в Узбекистан. Після депортації радянська влада заселяла півострів новими мешканцями, змінювала кримськотатарські та інші місцеві топоніми, а Крим зазнав масштабної русифікації.
Повернення кримських татар на батьківщину стало можливим лише наприкінці радянського періоду та після його розпаду. І саме в незалежній Україні вони уперше отримали політичні й правові умови для відновлення: почали відроджувати мову, культуру, релігійне життя та власні інституції самоврядування. Російська окупація 2014 року обірвала цей процес, знову перетворивши корінний народ Криму на об’єкт репресивної політики.
Особисто для мене показовою стала реакція голови Меджлісу – представницького органу кримськотатарського народу (Mejlis of the Crimean Tatar People) Рефата Чубарова на дискусію про майбутнє Росії на російському опозиційному телеканалі “Дождь”. Опозиціонери Юлія Навальна, Михайло Лобанов та Михайло Ходорковський в ток-шоу “Что дєлать?” обговорювали можливі сценарії розвитку Росії. Опозиційний журналіст Тихон Дзядко поставив їм питання щодо статусу анексованих українських територій. Саме це питання хвилювало пана Рефата і змусило звернути увагу на це телешоу.
“Я ж купився на таймкоди під відео, один з яких був сформульований так: “Аннексированные территории Украины – как добиться консенсуса в постпутинском обществе.” Запитання поставив журналіст Тихон Дзядко, попросивши відповісти на нього всіх спікерів. І жоден з них не став відповідати”, обурюється пан Рефат. – А журналісти навіть не наполягли”.
Отже, якщо для більшості людей проблема територіальної цілісності може здаватися питанням політичного компромісу або суспільного консенсусу, для народів, чиє виживання залежить від імперії, це не абстрактна ідея. Саме тому їхній голос має бути почутий. Імперський центр не має права вирішувати за них. І в цьому питання безпеки та справедливості сходяться воєдино.
Замість висновку: маємо зробити вибір
Можна й надалі шукати «хороших росіян», сподіваючись, що після Путіна прийде хтось прийнятніший, і знову запросити “троянського” коня всередину європейсько дому. Або можна зробити висновки з історії, яка вже показала: зміна обличчя в Кремлі без зміни імперської природи держави завжди закінчується війною.
Деколонізація Росії – це не примха українців і не абстрактна вимога справедливості. Це єдина стратегія, яка здатна гарантувати, що через десять чи двадцять років Москва знову не перетворить людські та сировинні ресурси поневолених регіонів на інструмент агресії проти цивілізованого світу. Для народів, які століттями перебували під владою імперії, це питання виживання. Для Європи і України – питання власної безпеки.
Маємо обирати не між «хорошою» і «поганою» Росією, а між імперією, яка руйнує, і простором вільних націй, який може бути стабільним.
Ірина Авраменко
