Таїса Ковальчук: «Радіо – моє життя»

Сто років тому в ефірі Придніпров’я вперше пролунало слово, що об’єднало тисячі людей. Сьогодні, попри всі випробування, воно продовжує жити. Про шлях довжиною у 35 років, про «гарячий стаж» у новинах та магію ефіру розповідає Таїса Ковальчук – журналістка, яка пройшла шлях від позаштатного кореспондента до головного редактора художнього мовлення.

– Пані Таїсо, що для вас означає цей ювілей і сам ефір?

– Радіо – моє життя – це найперша від мене відповідь на ваше питання. Трохи більше, як на чверть століття обласне державне радіо (так воно називалося до реорганізації телерадіомовлення в Україні) старше за віком від тих, хто в 1970-х роках поповнив колектив: серед них Володимир Пайос, Семен Ковальчук, Іван Демченко, Віктор Хоменко, Валентина Орлова…

Тож і освідчуюсь завжди в глибокій любові до РАДІО, до РАДІОЕФІРУ, що «як небо, гоїть і втіша», – за висловом моєї найкращої колеги й подруги, заслуженої журналістки України Наталі Старюк, з якою нас поєднало кілька десятиліть творчої співпраці.

– Як починався ваш професійний шлях та хто був вашим наставником?

– На обласне радіо потрапила за кілька років після закінчення вузу. Спочатку працювала заввідділом в Діївській дитячій бібліотеці і готувала для дитячо-молодіжної редакції матеріали як позаштатний кореспондент. А в 1975 році перейшла на роботу редактором у відділ новин.

Набиралася досвіду, працюючи під керівництвом Василя Микитовича Головача і Володимира Яковича Радзецького, у старших редакторів Людмили Шведової, Лілії Гаврильченко, Миколи Безуглого, Валерії Вороніної, головних редакторів Олексія Вусика та Анатолія Шаранди, власкора Українського радіо Олександра Токаря. По праву вважаю своїм першим вчителем в радіожурналістиці свого чоловіка Семена Ковальчука. Спостерігала й вивчала його вміння розговорити людей, слухати співрозмовника, задавати питання так, що людина забувала про мікрофон.

– Ви 12 років віддали роботі в інформаційній службі. Яким був цей період?

– 12 років роботи в новинах називаю для себе «гарячим стажем». При потребі їхала і на ферму, а дощ полоще і в модельних черевичках по неймовірній багнюці добиралася до доярки, бо ж треба репортаж робити. Або прийду на роботу в білих черевичках на високих тонких підборах, в модній сукенці. А мені кажуть: «Ноги на плечі, «Репортер» в руки (професійний угорський магнітофон для запису вагою 5 кілограм) і на завод Петровського, бо там відкривають нове автоматичне керування доменним процесом». А в цеху по гвинтових сходах з металевих прутів треба піднятися до пульту управління. Дуже незручно було дряпатися на тих «шпильках» нагору, та робити нічого, піднімалася під скептичні погляди робітників.

– Пізніше ви очолили редакцію художнього мовлення. Що було головним у цій роботі?

– Це було мені за щастя. Тим паче що зі мною працювали талановиті журналістки Наталка Нікуліна і Наталя Старюк. Вдало доповнювали нашу творчу групу режисери Євген Кремінський і майстер режисури Тетяна Дацева.

Працюючи в царині художнього мовлення, у різні роки готувала до ефіру тематичні радіоцикли: «Перевесло», «Береги», «Джерела», «Стежка-мережка», «Доля», «Поетична студія», «Грай, бандуро» та інші. Значну увагу приділяла популяризації народно-пісенного мелосу. На початку 1990-х мені пощастило познайомитися і вдихнути віру й надію у скромний гурт співочих жінок з Підгороднього «Криниця». Великою мірою саме завдяки «Криниці» козацький фольклор нашого краю в 2014 році визнано нематеріальною культурною спадщиною ЮНЕСКО. Протягом 35 років спрямовувала творчі пошуки цього народного фольклорного гурту, висвітлювала і в ефірі, і в пресі його здобутки, супроводжувала у мандрівках світами.

Радіо і війна: біль та стійкість

– Як ви сприйняли новини про руйнування рідного телерадіоцентру?

– Мій день починається й закінчується з новин. Тож коли дізналася, що російські ворожі дрони понівечили наш теледім (а там знаходилась і редакція радіо), то найперше було: чи не постраждали колеги, які там працюють. А вже від споглядання руйнації знайомої до болю великої концертної студії, де проводили чергові збори й відзначали врочисті події, звідки вели передачі, в яких і я брала участь, то було нестерпно боляче від побаченого.

Вороги – росіяни вже впродовж стількох років воюють проти нашої телерадіокомунікації, засобів масової інформації та журналістів, які документують воєнні злочини ерефії, висвітлюють фронтову дійсність та боротьбу з дезінформацією, щоби ми і світ знали правду про агресора, який поставив за мету знищити українців, як націю, як народ. Правдива інформація – запорука життєдайності радіо і газет. Про це свідчать приклади роботи багатьох радіо-тележурналістів, газетярів в нашій області, редакції яких методично розстрілюють російські окупанти, а працівники знову і знову встають, як Фенікс із попелу. Із переможною вірою зустрічаю сторіччя свого любимого радіо. Бо воно – це моє життя.

Про радіо сьогодні і в майбутньому

– Яким ви бачите майбутнє радіо у світі сучасних технологій?

– Радіо житиме. Його слухали й слухатимуть, можливо, не в таких обсягах, але певну роль в житті суспільства воно не перестає відігравати. І в Європі, і в США має місце державний сектор радіо, підтримуваний державами фінансово. Радіо продовжує знайомити слухачів із місцевими новинами, оголошеннями, рекламою, з усім, що цікавить пересічного жителя навіть в межах одного населеного пункту, попри всесвітню комп’ютеризацію нашого життя.

Приміром, гостюючи в українській родині в Філадельфії (США), господарі запросили послухати новини з життя місцевої української діаспори, які звучать по радіо у визначений час. Чи моя сусідка вже тут, вдома, працюючи на городі, не розлучається з транзисторним радівцем.

– Що є найважливішим для того, щоб радіо залишалося популярним?

– Голос, який звучить в ефірі, має бути максимально щирий і правдивий, як і новини, що линуть до слухачів. Коли все робиш по правді, вони це відчувають, довіряють і слухають радіо. Звичайно, це вже справа інженерів – винахідників, конструкторів удосконалювати радіоприймачі і техніку передачі звуку. І все ж маю надію, що ні радіо, ні друковані газети не зникнуть зі слухацько-читацької орбіти.

Антоніна Чуйко, студентка 4 курсу факультету систем і засобів масової комунікації
Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара

Фото з архіву Таїси Ковальчук.