Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в лютому 2022 року, українські журналісти опинилися в тому ж хаосі, що й мільйони інших українців: обстріли, окупація, зруйновані домівки, перебої зі зв’язком і повна невизначеність щодо того, що буде далі. Для Національної спілки журналістів України війна майже миттєво змінила все.
«24 лютого ми перестали бути традиційною професійною спілкою, — згадує голова НСЖУ Сергій Томіленко. — Дуже швидко ми перетворилися на систему екстреної допомоги».
Виступаючи на Навчальній асамблеї Ротарі в Україні 16 травня, Томіленко розповів, як українські журналісти навчилися виживати — і допомагати виживати одне одному — під час уже понад чотирьох років війни.
Серед учасників були ротарійські лідери, волонтери та майбутні президенти клубів — люди, які щодня підтримують громади через служіння та локальне лідерство. Головна думка виступу була простою: у кризові часи професійні спільноти значать набагато більше, ніж зазвичай здається.
Від журналістської спілки — до гарячої лінії порятунку
У перші дні вторгнення офіс НСЖУ став зовсім не тим місцем, яким був раніше.
Телефон дзвонив безперервно.
Одні журналісти виривалися з окупації. Інші втрачали редакції та обладнання. Хтось шукав можливість евакуювати родину. Хтось просто просив поради.
«Ми щодня чули одні й ті самі запитання», — розповів Томіленко.
Нашу редакцію зруйнували.
Де нам працювати?
Як отримати захисне спорядження?
Хто може допомогти виїхати?
«Іноді люди були просто виснажені, — каже він. — А іноді лідерство означало просто відповідати на телефонні дзвінки».
На той момент не існувало готової моделі, як підтримувати журналістів під час війни такого масштабу.
У НСЖУ звернулися за порадами до міжнародних колег.
Одна з порад міжнародних колег була практичною : орендувати готель у Західній Україні на кілька десятків кімнат і тимчасово розміщувати там журналістів із родинами.
«Але всередині нашої команди був певний спротив, — згадує Томіленко. — Ми не вірили, що журналістам потрібне лише ліжко на три дні».
Саме в цих дискусіях народилася інша ідея.
Замість одного великого прихистку — невеликі регіональні хаби. Центри з мінімальною командою — буквально дві людини, — які могли б щодня вирішувати практичні проблеми журналістів.
Так навесні 2022 року на заході України з’явилися перші Центри журналістської солідарності.
Згодом, коли війна змінилася, змінилася й географія підтримки.
Сьогодні мережа працює у шести містах, із особливою увагою до прифронтових регіонів — Харкова, Запоріжжя та Дніпра.
Центри забезпечують журналістів захисним спорядженням, допомагають із евакуацією, надають юридичну та психологічну підтримку, безпечні місця для роботи зі світлом та інтернетом, а також проводять тренінги з безпеки — дедалі частіше пов’язані з новими загрозами війни, насамперед дронами.
Від квітня 2022 року через мережу Центрів допомогу отримали понад 9 тисяч українських та іноземних журналістів.
«У певний момент ми зрозуміли: люди телефонують нам не тому, що ми профспілка, — каже Томіленко. — Вони телефонують, бо довіряють, що хтось справді відповість».
Мить у Парижі — і чотири важкі роки за нею
Лише за кілька днів до Ротарійської асамблеї Томіленко повернувся з Парижа, де проходив сторічний Конгрес Міжнародної федерації журналістів, участь в якому брала делегація НСЖУ. В самому центрі французької столиці, біля мерії Hôtel de Ville, МФЖ організувало публічну фотовиставку, присвячену журналістиці та свободі слова. Один зі стендів був присвячений українським журналістам — зокрема роботі мережі Центрів журналістської солідарності НСЖУ.
Для Томіленка цей момент став дуже особистим. «Я зупинився там на кілька хвилин, — згадує він. — Не тому, що там була моя фотографія. А тому, що раптом згадав, наскільки невизначеним усе було у 2022 році».
«Ми щиро не знали, чи виживе українська журналістика».
«Не знали, чи продовжать існувати місцеві редакції».
«Не знали, чи журналісти взагалі залишаться в професії. Чи встоїть наша Спілка?».
За словами голови НСЖУ, побачити цю історію представленою публічно — в центрі Парижа, в межах сторіччя Міжнародної федерації журналістів — було емоційно.
«Ми довго йшли до цього моменту, — сказав він. — Але для мене це було нагадуванням про сотні людей, які всі ці роки просто робили свою роботу ».
Втім, Томіленко наголошує: міжнародне визнання має сенс лише тоді, коли за ним стоїть практична підтримка.
«Справжнє питання не в тому, чи хтось аплодує вашій роботі, — каже він. — Справжнє питання — чи матиме завтра журналіст у Харкові бронежилет, детектор дронів і місце, де можна працювати».
Спочатку довіра — потім фінансування
Одним із важливих уроків, якими Томіленко поділився з ротарійцями, стала історія міжнародного партнерства.
Коли мережа Центрів журналістської солідарності почала розростатися, ключовим партнером поступово стала ЮНЕСКО.
І, як наголошує Томіленко, ця співпраця почалася не з ідеальної заявки чи красиво оформленої концепції.В НСЖУ вже було найголовніше — люди, які реально користувалися системою.
Журналісти приходили до Центрів. Поверталися. Рекомендували їх колегам.
І міжнародні партнери це побачили.
«ЮНЕСКО прийшла до нас сама, — згадує Томіленко. — Вони сказали: ми хочемо вас підтримати. Але попросили одну річ — інтегрувати логотип ЮНЕСКО в логотип Центрів журналістської солідарності та зробити цю підтримку видимою в регіонах».
Штаб-квартира ЮНЕСКО стала ключовим інституційним партнером мережі, підтримуючи обладнання, операційну діяльність, безпекові тренінги та технічне посилення Центрів.
«Для нас це була не лише фінансова підтримка, — каже Томіленко. — Це давало відчуття, що те, що ми робимо, справді важливо».
Війна змінилася — і загрози теж
Якщо перші місяці повномасштабної війни визначалися артилерійськими обстрілами та ракетними ударами, то сьогодні журналісти дедалі частіше стикаються з іншою загрозою — дронами.
За моніторингом експертів НСЖУ, саме безпека від дронів стала однією з найбільших проблем для журналістів, які працюють поблизу фронту.
«У 2022 році головною загрозою були обстріли, — каже Томіленко. — Тепер небезпека часто приходить від чогось, що стежить за тобою з неба».
Це змусило НСЖУ переосмислити питання безпеки журналістів.
Центри журналістської солідарності почали проводити спеціалізовані тренінги та безкоштовно надавати журналістам у користування детектори дронів.
Після загибелі кількох журналістів унаслідок атак дронів ця тема стала особливо нагальною.
«Журналісти не можуть просто перестати працювати через зміну технологій, — сказав він. — Але системи безпеки мають адаптуватися дуже швидко».
Один із головних уроків цього досвіду Томіленко сформулював просто:
«Стійкість — це не завжди про героїзм».
«Іноді це просто правильне обладнання у правильний момент».
«Коли приходить місцева газета — значить, нас не забули»
Найособистіша частина виступу пролунала тоді, коли Томіленко заговорив про фронтову пресу та місцеві газети.
У багатьох міжнародних дискусіях паперові місцеві видання часто вважають застарілим форматом.
Війна в Україні змусила подивитися на це інакше.
Томіленко розповів про одну зі своїх поїздок до Оріхова — прифронтового міста на Запоріжжі, всього за кілька кілометрів від активних бойових дій.
Там регулярно зникає електрика. Нестабільний інтернет. Часто не працює мобільний зв’язок.
Але місцева газета продовжує виходити.
«Я пам’ятаю слова одного літнього чоловіка, які мене дуже зачепили, — сказав Томіленко. — Він сказав: “Коли приходить місцева газета — значить, нас не забули”».
Для людей у таких громадах газета — це значно більше, ніж просто джерело інформації.
Це відчуття зв’язку, відчуття надії.
Це доказ, що хтось і далі бачить їхнє життя.
Що про них пам’ятають.
«Для нас це може виглядати як медіа, — сказав Томіленко. — Але для людей там це ще й про людську гідність. Про відчуття, що ти не покинутий».
Саме тому НСЖУ розглядає підтримку місцевих газет на фронтових територіях як невіддільну частину стійкості громад і безпеки журналістів.
І саме тому Томіленко переконаний: фронтова преса сьогодні — це питання не лише журналістики, а й національної безпеки.
Там, де зникає перевірена місцева інформація, швидко з’являються чутки, паніка та інформаційний вакуум.
І Росія це добре розуміє.
Після окупації Маріуполя російська влада дуже швидко запустила фейкову версію газети «Приазовський робочий», використавши знайому назву, якій десятиліттями довіряли мешканці міста.
«Вони прекрасно розуміють силу місцевої газети, — сказав Томіленко. — Розуміють, що люди довіряють знайомому бренду. І ця довіра теж стає полем бою».
Саме тому НСЖУ сьогодні працює не лише над безпекою журналістів, а й над збереженням фронтових редакцій.
За словами Томіленка, для багатьох громад місцева газета залишається єдиним стабільним каналом інформації.
«Це не ностальгія за папером, — наголосив він. — Це про те, щоб люди залишалися в реальності».
Лідерство під час війни
Протягом виступу Томіленко неодноразово повертався до однієї думки: війна радикально змінює роль лідера.
До 2022 року значна частина роботи НСЖУ стосувалася професійних стандартів, захисту прав журналістів, адвокації та медіаправа.
Сьогодні значна частина часу — це постійні поїздки між Києвом, Варшавою, Парижем, Стокгольмом і Брюсселем, зустрічі з дипломатами, міжнародними організаціями та партнерами — щоб Україна і потреби українських журналістів не зникали з міжнародного фокусу.
«Чесно кажучи, це виснажує, — зізнався Томіленко. — Але найбільше я боюся одного: що світ звикне до війни».
Саме тому міжнародна адвокація для НСЖУ стала частиною щоденного виживання.
Потрібно знову і знову пояснювати, чому журналістика залишається важливою.
Чому важливі місцеві редакції.
Чому підтримка журналістів на фронтових територіях — це інвестиція в стійкість суспільства.
«Нам доводиться постійно пояснювати, чому журналістика досі важлива, — сказав він. — Чому важлива місцева газета. Чому важлива фронтова журналістика».
Бо там, де зникає довіра до інформації, громади стають значно вразливішими.
«Війни виграють спільноти»
Звертаючись до ротарійців, Томіленко провів паралель між журналістами та громадськими лідерами.
І ті, й інші, за його словами, працюють завдяки довірі.
І ті, й інші часто тримаються на людях, які просто вирішили не відступати тоді, коли система перестає працювати.
І дуже часто ця робота залишається непомітною.
«Великі кризи рідко проходять завдяки великим промовам, — сказав голова НСЖУ Сергій Томіленко наприкінці виступу. — Найчастіше їх проходять спільноти людей, які просто вирішили не відступати. Волонтерити. Робити свою роботу. Допомагати одне одному».
Довідка
Навчальна асамблея Ротарі в Україні (Rotary District Training Assembly, DTA) та Семінар для обраних президентів клубів (Presidents-Elect Learning Seminar, PELS) — це одна з ключових щорічних освітніх подій українського Ротарі, присвячена підготовці майбутніх президентів клубів, секретарів, скарбників та керівників клубних комісій до нового ротарійського року. Захід об’єднав ротарійських лідерів з усієї України — людей, які реалізують волонтерські, гуманітарні, освітні та соціальні ініціативи на рівні громад.
Програма асамблеї включала стратегічне планування діяльності клубів, розвиток лідерства, управління командами, фандрейзинг, роботу з публічним іміджем, комунікацію, членство та взаємодію з Фундацією Ротарі. Серед учасників — майбутні президенти Ротарі та Ротаракт-клубів, керівники напрямів розвитку клубів і представники дистрикту Rotary International в Україні (District 2232).
Виступ Сергія Томіленка відбувся у спільній дискусійній сесії як мотиваційна лекція для ротарійської спільноти. У програмі заходу його представили як українського журналіста, редактора, громадського діяча, Заслуженого журналіста України та голову Національної спілки журналістів України — «людину, яка надихає словом і прикладом»
Джерело: Інформаційна служба НСЖУ
