Сміються, плачуть солов’ї! І не втихають…

…Семен Данилович Ковальчук. В ці дні він міг би святкувати своє 75-річчя. І з яким тільки задоволенням та пристрастю йому б „обривали вуха” його друзі та колеги-журналісти, бажаючи ювілярові здоров’я, щастя і благополуччя на довгі-довгі роки вперед!.. Однак життя, як завжди, вносить свої корективи. До того ж, часом непоправні. Саме так, на жаль, відбулося і в житті Семена Даниловича: його не стало більше трьох десятиліть тому. Не стало в розквіті сил. Не стало тоді, коли він уже по-справжньому розгорнув свої творчі крила, – і журналістське, і літературне. І це та страшна людська трагедія, яку треба було пережити його родині, хоч біль від цього не затихає й понині.

Ось так і з’явилися у нього дві його персональні дати: 14 вересня 1942 року і 27 листопада 1981-го, – тобто, коли народився, й коли проводжали в останню дорогу. Й тепер ми, ті, хто колись називав його просто Семеном або ще коротше Сєнею, називаємо по-імені та по-батькові – Семеном Даниловичем, адже так належить називати всіх тих, хто вже пішов у вічність.

Але є ще один вимір: світла пам’ять про людину, яка прекрасно володіла Словом і була дуже доброю, порядною і відкритою людиною від природи. Адже такі люди це не придумана, а справжня гордість, як дніпропетровської журналістики, так і Дніпропетровщини в цілому.

Семен Данилович Ковальчук народився в селі Піща Шацького району, що на Волині. В п’ятдесяті роки, коли був ще хлопчаком, його рідні переїхали на Дніпропетровщину – в село Почино-Софіївку Магдалинівського району. Тут і зростав, тут і кріпнув. Тут вперше доторкнувся й до Слово. І з яким тільки трепетом, коли вже служив у лавах Радянської Армії, писав у листі до журналістів районної газети: „Добрий день, дорога редакція газети «Шляхом Леніна»! З палким солдатським привітом до Вас колишній сількор, а нині військкор Семен Ковальчук. Тут, в армії, я теж пишу вірші, оповідання і друкуюсь в газеті нашої військової частини. Я з вдячністю згадую про Вас – моїх перших вчителів художнього слова. Теплими мріями цілую рідні поля і низенько вклоняюсь думками трудівникам нашого колгоспу імені Калініна, в дружній сім’ї яких я виховувався до армії, після закінчення школи. Нині вчусь писати. Пропоную своїм землякам деякі вірші і шлю їм палкий солдатський привіт».

Ось такий лист, який не залишає байдужим людське серце. Щоправда, нині багато хто, проклинаючи минуле, свідомо обминає такі назви, як „Радянська Армія” або такі назви, яка була у тієї ж магдалинівської районної газети – „Шляхом Леніна”. Однак не поспішайте, ненависники. Ми в інших арміях не служили. І назви газет були такими, якими вони колись були. Зупиніть погляд на іншому. На тому, скажімо, що Семен Данилович Ковальчук ще перед призовом до лав Радянської Армії уже був сількором (!) районної газети.

Що таке сількор? Нагадаю: сільський кореспондент. Тоді існувала (до речі, в кожному районі!) досить широка розгалужена система сільських кореспондентів, які були дуже й дуже надійними помічниками районних журналістів. Був таким сількором і вчорашній випускник школи, на той час водій місцевого колгоспу імені Калініна Семен Ковальчук. І, будемо відверті, якби не оте сількорство, то, можливо, і не було б у нього отієї підвищеної тяги до Слова. А вона з’явилася. І згодом, ставши солдатом, він, як писав все у тому ж листі до районної редакції, „нині військкор”. Тобто військовий кореспондент.

Зверніть увагу ще на одні слова: „Тут, в армії, я теж пишу вірші, оповідання і друкуюсь в газеті нашої військової частини”. Зрозуміло, так? „Пишу вірші, оповідання… друкуюсь”. Будемо ще відвертішими: якби оті вірші та оповідання були б низької якості, їх в армійській газеті просто ніхто б не друкував. А Семена Даниловича друкували. Бо його літературний, зокрема, поетичний талант – уже на той час! – впевнено набирав свою літературну висоту. І він прекрасно розумів, що такі творчі злети просто так самі по собі не з’являються. У всьому (і скрізь!) є своя відправна точка, з якого все й починається. Ось такою відправною точкою була для нього його рідна магдалинівська районка. Тому й вклонявся від душі усім тим, хто найпершим помітив його талант: „Я з вдячністю згадую про Вас – моїх перших вчителів художнього слова”.

Перечитайте ще раз: „Моїх перших вчителів художнього слова…”.

Перших! Про що й було сказано прямо й від усього серця. А ще зверніть увагу на звертання „згадую про Вас”, де „Вас” написано з великої букви. Це, коли хочете, особлива Наука Шаноби, особлива Наука Вдячності, яку Семен Данилович висловив тим, хто надавав йому перші уроки творчості. Добре було б ота Наука Шаноби, ота Наука Вдячності не забувалися уже і в наші дні, вклоняючись всім тим, хто колись комусь подав найпершу руку підтримки. А ще все виразніше й виразніше у цьому листі читаються ось ці слова: „Теплими мріями цілую рідні поля і низенько вклоняюсь думками трудівникам нашого колгоспу…”

Знову уклін, знову шаноба. І тут же запитання: а як часто ми вклоняємося своїм рідним полям сьогодні? Як часто вклоняємося тим, хто на цих полях вирощує хліб і все, що треба до хліба? Що? Питання без відповіді?..

…Думається, ще настане той час, коли вірші таких авторів, як Семен Данилович Ковальчук, не тільки будуть видані, але їм належну увагу будуть приділять й літературознавці. Адже приділяти увагу є чому. В того ж таки Ковальчука залишився досить солідний поетичний багаж. І там є що аналізувати. Й щоб хоча б якось, хоча б, наче через занавісочку, побачити оте написане, відхилимо оту занавісочку трохи вбік. І глянемо хоча б на ось ці рядки.

Я бачив рай на перевтомі літа,

У пеклі цигарковому, вночі.

Спадала тиша сонна й монолітна

До комарів, латаття і лящів.

Усе, як є, чекаючи, мовчало.

І човен мій у спокої приліг…

І тіні, мов придушені печалі,

Безпомічно тулилися до ніг.

Чумацький шлях у річковому небі

Глибинно, неосяжно пломенів…

А над водою руки, ніби стебла,

Звисали повним подихом полів.

Хороший пейзажний етюд. По-справжньому поетичний. І для роздумів також. Де бачиться і „Чумацький шлях у річковому небі”, який „глибинно, неосяжно пломенів”, і так же зримо бачиться й інше: „А над водою руки, ніби стебла, звисали повним подихом полів”. Оце і є поет Семен Ковальчук з його особистим баченням і отого раю „на перевтомі літа”, і сонної тиші, й отих нічних тіней, які, мов печалі, „безпомічно тулилися до ніг”. Поет! Він завжди все бачить особисто. І саме звідси, з „індивідуального бачення” всього і вся, і починається поет справжній.

Дозволю собі ще декілька посилань на поетичну творчість Семена Ковальчука. Ось хоча б на ці рядки з присвяти братові-водієві.

Спішать вітри… Догнати їм несила

Твого голубокрилого коня.

Бо сильні, брате, маєш в серці крила,

А серце навіть пісню обганя.

Ну, як вам думка щодо того, що „серце навіть пісню обганя”? Оце і є те, що можна називати поетичним роздумом. Як ось і в цьому вірші, присвяченому рідній матері.

 ого сумуєш ти за мною?

Не плач, матусю, перестань.

Нехай сльозою золотою

Заллється там осіння даль.

А чи можна, окрім „золотої осінньої далі”, побачити у віршах Семена Ковальчука щось протилежне? Скажімо, ту ж поетичну гіркоту? А як без неї! Поет ніколи не може без поетичної гіркоти! Тому є вона і в віршах Ковальчука. Ось хоча б ось тут, де в нього прямо таки аж стогне душа від того, що селянська степова дорога, яка „впала в яр глибокий за селом” і „мріяла про те, що прийде допомога” й вона буде піднята „тесаним мостом”, на жаль, такого оновлення так і не дочекалася. Й тепер вона:

Заросла, з літами постаріла.

Зім’ята, покинута всіма.

Щастя довгожданого не стріла!

Для таких, як ти його нема…

Ну, як? Побачили свої степові дороги також? І не тільки степові? Ідеш по них і того й дивись, ногу зламаєш? І що б написав про нинішні дороги Семен Данилович? Отож…

Не втерплю, щоб не представити ще деякі приклади справжньої поетичної творчості Семена Даниловича Ковальчука. Ось рядки ще з одного його поетичного етюду. На цей раз з осіннього. Все, про що тут сказано, і поетичне, і зриме. Читайте:

Червоне листя падає. І стогне

Розбитими серцями на землі…

Поетичний образ! Червоне осіннє листя падає „розбитими серцями на землю”! І що тут не так?.. Як, скажімо, й в оцих ось рядках, які, без перебільшення, є добрим додатком до відомої народної мудрості. Переконайтеся в цьому.

 Немає правди у ногах,

але дійти до неї треба.

Нині це звучить, як заповіт: дійти до правди!  Усім нам! Ось тільки чи дійдемо?..

…Ясна річ, що ось ця коротка згадка про 75-річний ювілей Семена Даниловича Ковальчука не дає можливості більш ґрунтовно зупинитися на його творчій діяльності, зокрема, поетичній. Це може окремим напрямком дослідження. Але, згадавши крило поетичне, не можна обминути й прозову частину його творчості.

Скажімо, ще в студентські роки (а вони проходили у Дніпропетровському державному університеті, де Семен Данилович відвідував літературну студію імені Володимира Булаєнка) у нього була прекрасна журналістська розповідь під назвою „На фронтових семестрах”. Цінність цієї розповіді в тому, що вона максимально наближена до серйозного літературно рівня. Семену Даниловичу пощастило досить вдало поєднати у цьому матеріалі і документальну основу (адже нарис це завжди нарис), і водночас тут же досягти певного літературного рівня. І це, нагадаю, ще в студентські роки.

Колись, думається, цей нарис буде опубліковано повністю. А зараз лише деякі з нього фрагменти. Ось такі, скажімо: „Ми часто поспішаємо. В метушні університетських коридорів хочемо надолужити згаяні хвилини. Спішимо на лекції! В читальний зал! В літературний кабінет!.. Спішимо в гуртожиток і на побачення. А не треба ось так прожогом. Ровесники! Звіримо час по пульсах, а совість – по пам’яті. Огляньмося! Ми сьогодні поспішали і не привітались до сивого професора…”.

Ось така несподіванка: „поспішали і не привітались до сивого професора…”

Хто він, отой сивий професор?

А ось він. Щоправда, тоді ще не професор.

„Он, в ситцевому платтячку русява студентка іде по місту. Сонце торкнулось її кіс. Сонячно мріють очі. Відчиняє двері інституту іноземних мов. Виспівують ноги на клавішах східців. Навстріч — коридор, аудиторія…”

А далі… А далі в отієї русявої студентки були її фронтові семестри. Далі: „Сталінградська битва. Там, кажуть, сніг не долітав до землі. Він розтавав у воронках, в крові… Там вперше переклала Антоніна Антонівна Савченко командирові розвідділу з вуст полонених приреченість фашистської чуми: „Смерть Гітлеру!”.

І ось чим закінчує Семен Данилович свою розповідь про свою вчительку:

„Дивіться, друзі. Це лейтенант запасу. Замислена і непомітна. Завідуюча кафедрою. І парторг філфаку. А ми іноді поспішаємо. І не помічаємо…”.

Ну, як? Защеміло серце? В мене защеміло…

…Більшу частину свого журналістського життя Семен Данилович Ковальчук відпрацював на Дніпропетровському обласному радіо, займаючись висвітленням найближчої і найдорожчої для нього теми – буднів та проблем працівників сільського господарства. Згодом після однієї брехні на його адресу (були, на жаль, і такі неприємні сторінки в багатьох журналістських біографіях, були…), йому довелося піти з обласного радіо. В той же день його прийняла дніпропетровська обласна газета „Зоря”, яка і стала його останнім журналістським причалом.

Мабуть, важко знайти в нашій області якусь „сільськогосподарську точку”, в якій за роки своєї журналістської діяльності не побував би Семен Данилович. Частково про це мені пощастило розповісти в нарисі „Вів репортаж Семен Ковальчук”, надрукований у книзі „Стерня і колос” (Про колег-журналістів, і не тільки). Згадано окремі епізоди з його життя і творчості і в книзі „Жить и помнить…” (О коллагах-журналистах и не только), а також ще в одній книзі „Чорний хліб правди” (Про колег-журналістів і не тільки). Є в ній і розповідь про сина Семена Даниловича – Олексія Семеновича Ковальчука, головного редактора дніпропетровської обласної газети „Вісті Придніпров’я” та Голови Правління Дніпропетровської обласної журналістської організації. Ця розповідь так і називається – „По батьківській стежці…”. По ній і крокує Олексій Семенович Ковальчук. До речі, всі ці три видання видано за його сприяння. Спасибі!

Ще одна досить цікава деталь: Семена Даниловича Ковальчука було зараховано у штат Дніпропетровського обласного радіо після того, як він закінчив третій курс університету. Рідкісний випадок! Людина переводиться на заочне відділення і починає професійно займатися журналістською справою.

І як ви думаєте все це відбулося? Заходить студент-третьокурсник на обласне радіо, штовхає двері ногою і прямо з порогу: „Хочу працювати тут і тільки тут!”?

Та ні ж, звичайно! Це обласне радіо. Височина! І для того, щоб туди прорватися навіть після закінчення вузу, треба було вже щось уміти робити. І Семен Данилович умів. Адже серйозно займатися журналістикою почав, ще навчаючись в університеті. І це ще один прилад того, як ця людина послідовно і твердо піднімалася по щаблях творчого росту. А щоб у цьому пересвідчитися, досить погортати його нарис про фронтовика Г.М. Дяченка з села Михайлівка Царичанського району. Той нарис називався „Сміються, плачуть солов’ї…” І які ж тільки слова знаходив Семен Данилович, щоб розповісти читачам і про солов’їв, і про суворі фронтові будні!

Ось лише короткий фрагмент з того нарису. Закінчився бій. Звільнено ще одне село. А солов’ї „не знали, що робити: чи фронтовикам радіти, чи ридма ридати над овдовілими оселями, над спаленими будівлями, над непрохідними заростями бур’янів…”.

Тепер зрозуміло, чому саме таку назву для свого нарису обрав Семен Данилович? Сміються, плачуть солов’ї! Й до цього не треба більше ніяких пояснень…

Творчість таких журналістів, як Семен Данилович Ковальчук, треба не тільки оберігати, але й вивчати, В тому ж, скажімо, Дніпропетровському Національному університеті є навіть окреме журналістське відділення (щоправда, воно чомусь називається не журналістським), де можна було б студентам вчитися на таких ось творах.

…Ще раз згадую слова Семена Даниловича про те, що „Ми часто поспішаємо”. А поспішаючи, щось не встигаємо. Більше того, щось забуваємо. І не хотілося б писати про подібні речі, і не писати ще важче. А справа ось у чому. До 65-річчя Семена Даниловича Ковальчука мені вдалося надрукувати певні про нього спогади. Згодом було ще ряд публікацій. Був добрий намір поклонитися цьому доброму світлому імені і в день його 75-річчя. Але трапилося те, що трапилося: 14 вересня про його ювілейний день не згадалося…

Ось такий гріх. І списувати все це на якусь там завантаженість іншими роботами, ще на щось не треба. До речі, у мене у вересні таких гріхів аж два: 6 вересня було 40 років від дня смерті також мого колишнього друга Василя Грушки (до речі, він навчався разом з Ковальчуком), а 14 вересня – 75-й день народження Семена Даниловича. Готувався про обох них в ці їхні дні сказати добре слово і, як сказав мій один колега, „проїхав”. Тепер доводиться говорити інше. Говорити услід. Пробач, Вася. Пробач, Сєня…

І ще про одне. Десять років тому в одній з моїх публікацій про Ковальчука, де йшлося про його журналістські зусилля, були такі ось рядки: „Окрім журналістики, була у Семена Даниловича ще одна пристрасть – вірші. Він написав їх, як казав колись сам, «добру торбу». На ряді поетичних конкурсів займав провідні місця, готував до видання першу збірку поезій. Але так і не видав. От і подумалося: а чому б не зібрати усе оте по краплині й не видати хорошу поетичну книжку Семена Ковальчука? І не тільки заради пам’яті. А заради того, щоб ті, хто її триматиме в руках, знали: була епоха, в якій цінувалося художнє слово. Та й з репортажів, напевне, щось залишилося. І це також може стати предметом друку”.

Однак добрий задум так і залишився добрим задумом. Нині є потреба до нього повернутися. Треба перегорнути ряд видань, де друкувався Ковальчук, і знайти там поетичні й прозові твори Семена Даниловича. У когось, можливо, збереглися його листи, фото, ще щось. Ще живі (сто років їм усім!) друзі Семена Даниловича, з якими він навчався в університеті, зокрема, Віктор Михайлович Петренко, Станіслав Іванович Повод, Іван Іванович Демченко, ряд інших. Напишіть свої спогади про Семена Даниловича! З цим же проханням звертаюся й до працівників дніпропетровського радіо та Дніпропетровської обласної студії телебачення: згадайте свого колегу! Таке ж звертання й до працівників „Зорі”: у вас також є що згадати. А ще, можливо, десь збереглися його рукописні вірші, репортажі та нариси. Все це можна було б разом об’єднати в одному виданні. Залишається не лише проголосити, але й здійснити.

Журналістська і людська пам’ять. Вони повинні залишатися…

Олександр Пільонов,

заслужений журналіст України.

На знімках: 1. Армійський знімок С.Д. Ковальчука; 2. Знімок на згадку в родинному колі;

3. 3. Студентський гуртожиток, кімната № 52. Однокурсники: Василь Грушка (в центрі з гітарою), зліва земляк і сільський товариш Семена Даниловича історик Георгій Шкуренко (лежить), далі зліва направо – Іван Демченко, Станіслав Повод, Семен Ковальчук (з текстом пісні в руках), Віктор Петренко; На обласному радіо. Семен Ковальчук і Володимир Радзецький на монтажі радіопередачі; 5. Трудові робочі будні.