Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
У дискусійному клубі ДОО НСЖУ вкотре обговорювалася дійсно актуальна тема подальшої долі суспільного телерадіомовлення України. Сам неодноразово писав і говорив на цю тему, але зараз питання дійсно загострилося. І я б сформулював його так: де брати ресурси на подальшу реалізацію цього дійсно суспільно значущого проекту? Спробуємо проаналізувати декілька позицій.
Для втілення завдань такого типу як створення та забезпечення належного функціонування системи суспільного телерадіомовлення в країні потрібно чотири основних групи ресурсів: ресурси влади, фінансові ресурси, соціально-технологічні ресурси, ресурси суспільної підтримки. Що ж маємо на цей час?
Ресурс влади означає наявність моральних, правових та інституціональних передумов для впровадження такого проекту, як то бажання чи спротив, компетентність, відповідна структурованість тощо. Суспільне мовлення творилося в Україні понад 20 років і практично весь цей час такого ресурсу бракувало. Він з’явився на хвилі Революції Гідності, але на нетривалий час. З іншого боку, суспільне й саме має дистанціюватися від влади, а влада, судячи з усього, за таких умов бажання сприяти подальшому розвитку проекту особливо й не має.
Фінансовий ресурс означає потенційну можливість розв’язувати проблеми за допомогою грошей. Тут проблема, на мій погляд, була закладена в самій системі фінансування НСТУ. Наївно було очікувати, що державний бюджет буде настільки щедрим, як це прописали у відповідному законодавстві. Стосунки з місцевими бюджетами принципово обірвані, на рекламу маємо обмеження. Тобто, і тут мінус. Вирівняти баланс можна було би за рахунок інтенсифікації рекламної діяльності, відновлення практики створення програм на замовлення та продажу телерадіопродукту (підкреслюю – продукту, а не засобів його виробництва, навіть і застарілих!). Але то буде відкат назад щодо принципів, а щодо продажу продукції, то складно навіть уявити, що зараз можна продавати. Тобто, зараз єдине, що може робитися і робиться – скорочення витрат і економія на всьому.
Соціально-технологічний ресурс пропоную розглядати як цілісне поняття, що охоплює кадрові, технологічні, технічні, матеріальні можливості, необхідні для впровадження такого проекту. Не буду повторювати констатацію стану справ у НСТУ, що досить розлого було зроблено колегами у звіті про засідання дискусійного клубу, але в цілому що маємо? Іміджеві втрати мовника як роботодавця через суттєве скорочення персоналу, нестабільність в колективі тощо. Дай Боже, щоб молоді й амбітні співробітники швидко (це – ключове слово!) в умовах інших обмежень сформували працездатні творчі команди і дали глядачеві й слухачеві достойний продукт, кращий, ніж робили їх попередники. А якщо ні? Наступне – удари по іміджу організації як мовника через скорочення обсягів мовлення (відключення передавачів), проблеми з виробництвом нових програм з технічних причин та інше, що призводить зокрема до скорочення аудиторії.
Ресурс суспільної підтримки означає наявність, передусім, знань, переконань і моральних передумов для сприйняття такого суспільно значущого проекту громадськістю. На мою думку, це те, за що можна і треба зараз боротися насамперед. Колеги в дискусіях називали як причину «несформованість громадянського суспільства». Я би додав: «та відсутність активної роботи з пошуку такої підтримки не лише в районі Печерських пагорбів, але й у регіонах». На те воно й суспільне мовлення, щоб працювати для суспільства, суспільством контролюватися і суспільством утримуватися. Чи готові українці до цього? Доки в суспільстві не буде створено критичного запиту на збалансоване, некомерційне суспільне мовлення, сподівання навіть на прорив за рахунок ресурсу фінансового (раптом бюджет розбагатіє!) чи кадрового (з’являться молоді професійні ентузіасти!) надії, як не прикро, дають мало.
Висновок – ця дискусія щодо стану суспільного телерадіомовлення в Україні, на мій погляд, надзвичайно важлива для формування саме останнього з названих ресурсів. Можливо і я тут буду виглядати наївним, але такі обговорення (у тому числі на більш широкій аудиторії) мають сприяти тому, щоб кожен громадянин зрозумів, що суспільне телерадіомовлення – це не чиєсь (державне чи олігархічне), а його, своє. Чи поширена така думка? Є сумніви. Але треба буде запитати. У людей…
Валерій Дрешпак,
професор Університету митної справи та фінансів,
доктор наук з державного управління
