Не заперечуючи відомому грузинові з приводу «моїх років – мого багатства», хочу додати, що багатством у житті є зустрічі з людьми неординарними, талановитими та ще й такими, що вплинуть на твою професійну й життєву долю. Такою для мене була Інна Григорівна Барвінок.
Познайомилися з нею у 1968 році. Я працювала редактором багатотиражки Дніпропетровського державного університету «За передову науку», заклад готувався відзначити своє 50-річчя. І до нас посунули представники багатьох засобів інформації. Серед них – завідувачка відділу культури, науки і шкіл обласної газети «Зоря» Інна Барвінок.
Зібравши необхідний матеріал, Інна Григорівна запропонувала мені перейти на роботу до неї у відділ літпрацівником. Яскраво, образно, переконливо розповідала про масштабність праці в обласній газеті. Але мене це не дуже захоплювало: в університетській багатотиражці за три роки вдалося організувати декілька позаштатних відділів зі студентами й викладачами, навколо редакції завжди юрмився народ, було цікаво ще й тому, що ректор Володимир Іванович Моссаковський нерідко засідання вченої ради починав зі слів: «А ви знайомі з останніми публікаціями в нашій газеті?».
Було мені й відповідально, й цікаво, й… затишно тут. Тож я не одразу зглянулася на пропозицію Барвінок. Перемовини тривали два-три місяці: й керівництво не погоджувалося відпускати. Але Інна Григорівна вміла досягати свого: крапку поставив заввідділу пропаганди обкому партії Іван Васильович Васильєв. Людина мудра, йому не потрібна була ніяка перебудова – він мислив перспективно: «Треба зміцнювати національні кадри!» Після відзначення 50-річчя ДДУ я в «Зорі».
…Глядацька зала Театру Ілліча вщерть заповнена: університет святкує своє півстоліття. Бачу недалеко від себе Інну Григорівну поруч із Олександрою Оникіївною Дем’яненко, заступником редактора «Днепровской правды». Знаю, що вони дружать, бувають одна в одної вдома, інколи їздять разом відпочивати. Аж ось оголошують перерву, я кинулася до Інни, аби сповістити, що майже звільнилася і можу переходити на роботу в «Зорю». Але… Інна Григорівна стрімголов промчала повз мене, зробивши вигляд, що не бачить. Душа моя завмерла: «Що трапилося?»
А трапилось те, як з’ясувалося пізніше, що Олександра Оникіївна начебто між іншим запитала: «Інно, а Ви в який номер даєте звіт про ці урочистості?» – «Як і домовилися – на післязавтра» – «А ми вирішили – на завтра». Ця підступність і змусила Інну мчати й звітувати негайно. Тоді я вперше побачила втілення вічного змагання між «Зорею» й «Днепровской правдой»: дружба дружбою, а тютюнець – нарізно. Але Барвінок гідно вийшла з ситуації – її звіт був тепліший, «образніший», «читабельніший».
Ця образність її матеріалів йшла від любові до тих людей, про яких писала, особливо це стосувалося сільських трударів. Вона вміла так опоетизувати їхню працю, їхнє ставлення до життєвих проблем, що з її нарисів чітко проявлялася душа людини, здатної до самопожертви, що завжди було притаманне українській людині.
А як опоетизовано Інна Григорівна вміла розповісти (а потім й написати) про звичайнісіньку бабуньку, яка за свою працю на ланах мала безліч грамот та подяк, а зараз ще й ходить до хору у клубі. Вона запросила Інну до себе додому заночувати, і Інна в редакції, приїхавши, здається, з Криничанського району, переповідала її історію життя, і те, як бабуня намагалася дати на дорогу шматочок сала: «Вам там у городі й поїсти по-людськи ніколи».
У нашому відділі традиційно зосереджувалася найбільша кількість листів від авторів – поетичні твори, гуморески, проза – оповідання, перші проби пера – все несли до нашого відділу. В ті часи не жаліли газетної площі для публікацій нових творів місцевих літераторів. Валентин Чемерис, Віктор Корж, Сергій Бурлаков, Олександр Зайвий, Михайло Нечай, Микола Карплюк, Леонід Залата мали нагоду зі своїми творами знайомити читачів через «Зорю». Пам’ятаю, як зі сльозами на очах готувала до друку уривки з повісті Л. Залати «Сиві коні на припоні…» І скільки потім схвальних відгуків надійшло від читачів…
Обережно, дбайливо ставитися до авторського слова вимагала Інна Григорівна. Вже ставши редактором «Зорі», не змінювала свого ставлення. Коли брали в «Зорю» власкором по Західному Донбасу Валю Кордюкову, їй дали завдання написати про Ганну Світличну – мужню, талановиту поетесу, нашу Лесю Українку. Редактор викликала мене: «Підготуйте до друку цю розповідь, але намагайтеся не правити: Ганна – наша гордість, шана, взірець мужності».
А були серед дописів і якісь дріб’язкові, не варті уваги. Приміром, засипав нас Федір С. (здається, з Софіївського району). Часи були суворі щодо роботи з авторськими листами. І Інна Григорівна відповіла авторові щось на кшталт, що не всі його дописи гідні друку. Але він образився і не погодився. Не пам’ятаю достеменно відповідь Барвінок на цю образу, пам’ятаю його лист-покаяння: «Висповідала правильно. Врахую зауваження. Вдячний за увагу, з повагою». У відділі листів, реєструючи той лист, жартували: «Інно Григорівно, навчіть дипломатії, це, мабуть, вперше автор дякує за відмову друкувати».
Коли в 1970-му Інна Барвінок стала редактором «Зорі», газета значно пожвавішала. Нові рубрики, подача матеріалів через призму «а що це дає людині» привертали все більше читачів. Що знаменно було: без тиску райкомів та обкому наше україномовне видання збільшило тираж майже… до 100 тисяч!
У Петра Олексійовича Ткаченка значно пізніше з’являться публіцистичні роздуми «Ріднеє поле, як тебе називати?», але мені здається, що зароджувалися вони в барвінківські часи…
Інна весь свій творчий запал привносила в «Зорю». Світло у кабінеті редактора довго горіло: вона вичитувала, відшліфовувала кожний рядок, що йшов у газету. Одного разу в папці для друку в машбюро взяли матеріал, де нитками було вшито цілі абзаци з правкою редактора. Очевидно, увечері під рукою у неї не було клею.
Роки редакторства Барвінок позначилися на «Зорі». А відтак на кожному з нас. Інна поєднувала в собі вміння опоетизувати людину, подію, ситуацію в цілому. Причому це лягало на велику організованість, вміння передбачити результати, повагу до думки працівника. Що, безумовно, не могло не окрилювати, розкривати в собі приховані здібності.
…З сумом ми розставалися з Інною Григорівною: її забирали в столицю редактором республіканської газети «Культура і життя». Звичайно, ми слідкували за випусками цієї газети і раділи, що із сухуватого видання зі звітами й не дуже цікавою інформацією вона ставала «читабельнішою»: Інна вкладала в неї свою душу. Там уже можна було прочитати й розлогу бесіду з ентузіастами сільської культури, й критичні вимоги до керівників районів, й нариси про відомих діячів мистецтва. Інна Григорівна з задоволенням пригадувала, як до редакції завітав Анатолій Мокренко, відомий співак, запропонував свої публіцистичні роздуми щодо проблем мистецтва в Україні.
Треба сказати, що Інна не поривала зв’язків із Дніпропетровщиною, їй надсилали «Зорю», і вона слідкувала за життям області. Якось я для «Зорянки» поїхала у Покровський район, який добре зарекомендував себе виявом конкретної уваги до об’єктів «гуманітарних», що значно полегшувало побут жіноцтву. Бесіду з керівником району Віктором Петровичем Коверцем Барвінок оцінила схвально, порадивши й надалі розвивати цю тему.
…Інні Барвінок випала велика честь – представляти від імені жіноцтва Україну в ООН. Ретельно готувалася вона до цієї поїздки, відчувала відповідальність своєї місії. Було й напружено, й пізнавально, й цікаво. Але… Інна засумувала за Україною – додому, до Києва, до рідної країни поверталася з радістю!
Щоби не забути, відзначу ще таку рису Барвінок – адміністратора. Ніколи службовий транспорт вона не використовувала в особистих цілях. Перукарні, ательє, магазини, ринок – маршрути до цих об’єктів були не для редакційних машин. Інколи її тітка Ірина Омелянівна, яка допомагала вести домашнє господарство, зітхала: «Хоча б раз на Озерку дала машину», але й сама розуміла, що цього не буде…
Востаннє ми бачилися з Інною Григорівною на з’їзді журналістів в 1991 році. Вона запросила мене до себе додому, і ми втрьох разом з її чоловіком – Василем Гавриловичем Морозом – майже всю ніч в їхній красивій затишній блакитній вітальні провели за спогадами-розмовами. Уже вкотре почула розповідь Василя Гавриловича, як зароджувалося їхнє кохання.
Він, учорашній фронтовик, учасник боїв у Великій Вітчизняній, вирішив обрати серйозний фах – стати журналістом. Надолужуючи час, усі сили віддавав навчанню у Київському державному університеті імені Шевченка. На одному із занять, висловивши розлогу думку щодо теми і діставши схвалення викладача й однокурсників («Ой, Гавриловичу, ти молодець!»), він задивився у вікно. Виступали інші студенти. Аж раптом його увагу привернув голос: упевнений, переконливий, він дзвенів якось ніжно, мелодійно, в його тембрі було щось від джерельної первозданності. Мороз повернувся на голос: хто ж його господар? Нічого особливого – учорашнє шкільне дівча, хіба що з очима кольору неба та ще й з пишною русявою косою…
Отже, спочатку був голос. А потім – кохання. А потім – сім’я. У студентській стіннівці їх привітали дружнім шаржем: стоїть замріяний Мороз, весь обвитий плющем-барвінком, а віншує цю «скульптуру» голова Інни з русявою пишною косою…
Доля відпустила Інні Барвінок усього 62 роки. 10 листопада 1992-го Інни Григорівни не стало. Наслідки Чорнобиля наздогнали її… І «Зоря», і «Культура та життя» дали жалобні розповіді про неї. У «Культурі» відзначили, на мій погляд, головну рису Барвінок: вона зуміла створити в колективі атмосферу високого духу… Мені здається, що це позначалося на творчості (та й на житті!) кожного, кому пощастило працювати й спілкуватися з Інною Барвінок.
Зоя НІКОЛЬНИКОВА,
член Національної спілки
журналістів України з 1972 року
Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів