До 60-річчя НСЖУ: «Ми були першими в роботі, а за нагородами в черзі першими стояли інші…»

Я добре пам’ятаю той день, коли приїхав до батька з магнітофоном, касетами й мікрофоном, щоб записати, на його прохання, спогади. Він був дуже хворий, говорив важко, кілька разів протягом тридцятихвилинного запису зупинявся, щоб відпочити…

Радзецький Володимир Якович прожив шістдесят сім років (1936-2004). Життєвий шлях його був досить насиченим, яскравим, інколи навіть драматичним, – у дитячому віці, під час евакуації з Дніпропетровська з матір’ю (Марія Радзецька-Юфа),  скалічив під колесами потяга праву руку. Його батько, Яків Радзецький, пройшов  війну від Сталінграда до  Австрії, був командиром взводу.

Закінчивши загальноосвітню школу, мій  батько вступив до Дніпропетровського університету на філологічний факультет. По закінченні близько п’яти років працював за направленням у загальноосвітній школі селища Карла Маркса (сьогодні Троїцьке) поблизу Бердянська. У 1963-му повернувся у Дніпропетровськ, саме з цього часу і починається його професійна журналістська діяльність, про що він і розповів у своїх спогадах.

Отже: Володимир Радзецький, 14 січня 2001 року, неділя.

ВУЛИЦЯ КІРОВА

Я хочу розповісти про те, яким же було радіо, приблизно тридцять-сорок років тому на вулиці Кірова (сьогодні Олеся Гончара). Слухав уже багато розповідей моїх колег, які виступали у програмі Валі Орлової. Вона знайшла прекрасну тему, за це їй велика вдячність. Слухаючи своїх колег, акцентую на тому, що всі згадують тільки добре, це також прекрасно.  Але не всі пам’ятають таку деталь, таку особливість, що Валерія Тимофіївна Вороніна, Людмила Шведова, я як музичний редактор, Василь Микитович Головач працювали в одній великій кімнаті – чотири редакції плюс бухгалтерія в одному приміщенні. Саме там починали свою роботу всі, хто сьогодні вже у пенсійному віці.

Чим ще мені згадується вулиця Кірова? Мені дали доручення зробити передачу,  присвячену  випускникам середніх шкіл – «Шкільний бал», це було у травні 1964 року. Я запропонував робити цю програму не так, як завжди, на годинку, а на три години, ще й з «ефектом присутності», з ілюзією, що це прямий ефір. Наприклад, якщо виступав який-небудь представник освіти, він не читав текст на п’ять-десять сторінок, а промовляв три-п’ять речень, потім його запрошували на танець. Виступали директори шкіл, виступали кращі учні, навіть такі випускники, які у школі бешкетували й тепер сумують за тим, що двері школи за ними зачиняються назавжди. Вчителі й учні згадували різні кумедні історії. Звучали пісні у виконанні Йосипа Кобзона, Лариси Мондрус, Еміля Горовця. Водночас проходив у Дніпропетровську музичний фестиваль «Дніпровська весна» , так от у мене був музичний запис та інтерв’ю Мстислава Ростроповича,  ми й це вмонтували у «Шкільний бал». Брали участь у передачі й представники сміхового, гумористичного жанру.  Додам, що працюючи  в музичній редакції, а згодом у молодіжній, мені пощастило брати інтерв’ю та спілкуватися у шістдесяті  роки з багатьма видатними постатями, прізвища яких і досі пам’ятають та шанують: Муслім Магомаєв, Валерій Ободзинський, Леонід Єнгібаров, космонавт Олексій Леонов. Так от, повертаючись до «Шкільного балу», звісно, я слухав програму дома у запису, її заздалегідь змонтували на плівці, ефір був у неділю, у єдиний вихідний. Ми тоді працювали шість днів на тиждень, але в  суботу на дві години менше, це був так званий скорочений робочий день.

Ну, а у понеділок, о восьмій ранку я на крилах радості, бо передача вдалася, прилетів на роботу, навіть не звернувши уваги на те, що біля радіокомітету кілька людей метуть і миють, підбирають щось під вікнами… Зайшов до себе, а на роботі у цей ранній час нас було лише двоє – я і голова комітету Петро Зіновійович Шаповал – з великою повагою згадую цю людину. Так от, Петро Зіновійович мовчить, навіть не привітався…  Я відчув, щось трапилось! З’ясувалося, що під час ефіру «Шкільного балу» випускники напідпитку прийшли до радіокомітету і почали вимагати від охоронця впустити їх на радіобал. Той пояснив їм, що це радіопередача, запис на плівці, а на самому радіо нікого нема. Молоді люди почали обурюватися: що ж, мовляв, це таке, радіобал для «білої кістки», для «еліти»,  а нам, простим людям, зась? І почалось взяття штурмом Дніпропетровського радіокомітету на вулиці Кірова. Побили вікна, зламали ручки дверей, насмітили… Одним словом, очікувала мене дуже велика неприємність, бо виходило так, що  саме я і моя програма винні в усьому…

Але  це був той час, коли Микита Сергійович Хрущов не міг і дня прожити, щоб  завтра, чи з понеділка, чи з нового місяця не почати якусь нову акцію, до якої було прикуто увагу  суспільства. Щось таке було й тоді, і тривало  майже  місяць.  А коли  згадали про  «штурм» радіокомітету, поїзд, як кажуть,  уже й пішов…   Ніхто мене не «розбирав».  Але відтоді я, звісно, не отримував доручень робити  програми, які можуть викликати такий резонанс.

Там же, на Кірова, народилася перша передача під назвою «Ровесник». Повністю її вигадав я. Вона замінила такі програми, як «Молодь на будові комунізму», «Студентський меридіан», «Для сільської молоді» – їх об’єднали в одну.  «Ровесник» дожив майже до дев’яностих років.  А згодом народив ще й передачу-додаток за листами молоді –  «Такими є ровесники». Загалом, «Ровесник» виховав цілу плеяду багатьох майбутніх фахівців журналістики. Але ж інколи, згадуючи «Ровесник», називають кого завгодно, тільки не того, хто цю програму вигадав, вдосконалив і реалізував. «Ровесник» – це моя програма, я її втілив у життя.

ФУТБОЛ

У молодіжній редакції у мене були спортивні й, зокрема,  футбольні передачі та сюжети. Згодом я перейшов до редакції новин. Після тимчасового перебування комітету на вулиці Леніна (сьогодні Воскресенська) ми отримали омріяне самостійне приміщення обласного радіо на вулиці Івана Сірка.

Стілець, на якому  я сидів у молодіжній редакції, був, так мені уявляється, найпопулярнішим, найбажанішим  серед тих дванадцяти, які шукали герої Ільфа і Петрова.  Коли я пішов у нову редакцію, на ньому хотіли сидіти й керувати молодіжними програмами Пайос Володимир Гнатович, Петренко Віктор Михайлович, Повод Станіслав Іванович, Перетятько Василь Пилипович. Навіть кияни-практиканти, зокрема,  Набруско Віктор Іванович (зараз він Президент Національної радіокомпанії України). Проходила практику в мене й Оксана Прилипко. Василь Іванович Бирзул практикувався, коли я вже працював у новинах. Якраз,  коли я йшов у відпустку, з’являється Вася, сміючись сідає на мій стілець і каже: «Ви відпочивайте, а я за вас попрацюю». Виходжу з відпустки, а Василь збирається вже до Києва: «Бачите, Володимире Яковичу, яку хорошу практику я  отримав на вашому стільці». Всі перелічені мої колеги, а тоді практиканти та початківці, досягли певних висот у журналістській діяльності.

Так от про футбол. Починав я висвітлювати футбольні події у Дніпропетровську одночасно з роботою у якості тренера команди «Дніпро» Валерія Васильовича Лобановського, це був 1968 рік. Валерій Лобановський –  перший, хто пішов на такий крок – підписав контракт з футбольною командою «Дніпро» на шість сезонів! Він бачив свою місію у тому, щоб вивести команду до вищої ліги радянського футболу і закріпити її там. Валерій Васильович стовідсотково виконав своє зобов’язання і поїхав до Києва. Ми тоді не були готові до таких контрактних взаємостосунків, контрактних домовленостей, його почали критикувати в усіх усюдах, що він, мовляв, кинув команду і таке інше.

Команда ж «Дніпро» відтоді зростала й піднімалась, падала і навіть вилітала з вищої ліги, усяке було. Низка тренерських змін: Каневський, Біба, Іванов… Найганебніший  занепад був під час керівництва Йожефа Сабо. Перед «Дніпром» він тренував колишнього чемпіона СРСР Луганську «Зорю» й повністю декласував її. Те ж  трапилось і з «Дніпром»… Саме про нього, про Сабо, кажуть, що це та людина, яка підведе замовника до прірви, а замовник вже впаде сам… І треба було, мабуть, уважніше придивитись до нього, до діяльності й плодів Сабо, його ефективності й професіоналізму. Майже така доля, як «Зорю» і «Дніпро», спіткала й київське «Динамо», національну збірну… Однак знаходились і захисники Йожефа Сабо, а їм би  глянути правді у вічі – не може, не здатна ця людина керувати ні клубом, ні збірною. Адміністратором, можливо, міг би, а от безпосередньо команду очолювати не міг, не може й ніколи не зможе.

Саме в ті часи, коли «Дніпро» увійшов у вищу лігу, почались у нас футбольні радіопереклики. Спочатку з Москвою – в часи СРСР, а з 1992-го з Києвом. Я, можна так сказати, на громадських засадах  незмінно вів їх протягом усього часу. Потім запровадили й телевізійні трансляції на СРСР і Україну. До  останнього дня, доки я керував спортивним господарством на Дніпропетровському телебаченні, всі ці передачі регулярно і якісно виходили в ефір. Окрім того, що були й інші спортивні програми: «Телестадіон», «Повірка», «Куди йдуть чемпіони». Багато було різноманітних передач. Але найголовнішим був, безумовно, футбол. Серед іншого я дуже добре пам’ятаю прямий радіорепортаж про зірковий матч 1983 року зі «Спартаком», коли «Дніпро» став чемпіоном СРСР. Пам’ятаю й перші міжнародні ігри нашої команди в лізі чемпіонів, які проходили у Кривому Розі, бо Дніпропетровськ був «закритим» містом для іноземців. Але поїхати з командою за кордон не зміг жодного разу. Чомусь я був невиїзний, не знаю, що ж такого поганого я зробив, яку таку таємницю  знав? Вів програми, ефіри, переклики тільки з Дніпропетровська та Кривого Рога, а от поїхати «туди» міг хто завгодно, тільки не я.

КОЛЕГИ

Хочу розповісти про людей, з якими працював у ті роки, –  було б несправедливо не згадати їх. Про свою радіопередачу «Шкільний бал» я вже розповідав, змонтував її  Микола Олійник, неперевершений наш звукорежисер. Незабаром він пішов працювати в інші організації, його хист дуже цінувався. Своє місце він залишив дружині – Раїсі Олійник, прекрасному звукорежисеру. Вона всьому найкращому навчилася у свого чоловіка та й додала ще своєї індивідуальності. Вела як звукорежисер і «Ровесник», й усі наші програми, відточуючи свою майстерність. Я неодноразово був свідком, як Раїса Петрівна могла «вирізати» з плівки не те що слово в тексті монологу, а навіть букву.

Працювали з нами Іван Поправко та Віктор Лисенко. Поправко Іван Григорович був відповідальним за технічне забезпечення трансляцій футбольних матчів постійно й незмінно. Жодного зриву не було у цього майстра звуку та техніки. Це я розповів про радійних колег, а серед телевізійних відзначу насамперед телеоператорів, таких як  Анатолій Бондар, Олег Устименко, Микола Піщанський, Леонід Осмиченко, Юрій Скрипник, Вадим Вересов. Звукорежисери – Володимир Городян та Євген Масловський, режисер Галина   Городецька.

ОЛІМПІАДА

Як самий початок своєї журналістської кар’єри згадаю Фестиваль молоді та студентів у Москві 1957 року, де я освоював необхідні у професії  навички.  Я був там, писав нотатки, спостереження, спілкувався й брав інтерв’ю у багатьох людей, це була необхідна й дієва практика для мене  – молодого журналіста-початківця.

Минуло двадцять три роки,  і вже як професійний журналіст  я працював на Олімпійських іграх у Москві в  1980 році. Був у складі телевізійної делегації від Дніпропетровська. Вранці  працював як редактор-координатор, таку назву мала моя посада, виконував й інші кореспондентські функції, а ввечері брав участь у перекликах з плавального басейну. Забігаючи наперед, скажу, що на «Ігри доброї волі» залучали вже небагато журналістів,  від Дніпропетровська мене взяли лише одного. Очевидно, тому, що  Олімпіада влетіла в копієчку…

На Олімпіаді ж нас було семеро – я і Михайло Голишев у якості редакторів, режисери Віктор Губкін та Євген Кирийок, звукорежисер Володимир Городян, оператори Анатолій Бондар та Леонід Осмиченко. Я працював з ленінградською бригадою, яка обслуговувала плавання. Робота була злагодженою, всі працівники чемно ставилися один до одного, що, звісно, відбилося на якості та повноті телевізійних трансляцій. А от Михайлові Голишеву та Віктору Губкіну пощастило менше, вони були зараховані до грузинської бригади, яка висвітлювала змагання боксерів. Так сталося, що їм загалом і не довелося попрацювати, хоча обидва цього дуже хотіли. Не буду заглиблюватись у тему, скажу лише, що грузинські колеги не дуже чемно ставилися до українських фахівців… Добре зарекомендували себе на Олімпійських іграх наші телеоператори та технічні працівники. Ними були задоволені усі. Їхній професіоналізм було оцінено дуже високо. Варто ще раз згадати їхні прізвища – оператори Леонід Осмиченко, Анатолій Бондар і звукорежисер Володимир Городян.

Багато  тих, хто з нами працював, після Олімпіади стали заслуженими журналістами, заслуженими працівниками культури, отримали всілякі відзнаки та підвищення –  хто завгодно, тільки не дніпропетровці. Це якийсь рок: працювати якнайкраще – ми перші, а за нагородами в черзі, виявляється, стоять першими зовсім інші люди…

«АКАДЕМІЯ ГІТАРИ». СИНИ ТА ОНУКИ

Програма мого старшого сина «Академія гітари», її радійний та телевізійний варіанти живуть і понині. Протягом десяти років «Академія гітари» стала ініціатором, співорганізатором та інформаційним спонсором великих концертів і фестивалів у Дніпропетровську, Миргороді та Ужгороді, навіть і за кордоном, – цикл програм про музичне життя у західнонімецьких містах Гейдельберг, Дармштадт та Міхальштадт.

Минулого року  ми відсвяткували десятиріччя радіопрограми «Академія гітари» у великій студії обласного радіо. На черзі й десятиліття телевізійної програми. А до цього циклу у вісімдесятих роках та на початку дев’яностих були програми «Гітарист», «Кришталева тиша» й інші, присвячені гітарі та гітаристам. Над ними, як і над «Академією гітари», працювала музична редакція Дніпропетровського телебачення в особі талановитого музикознавця й ведучої Наталії Тарасової  та режисера Надії Єфімової. Володимир Луценко видав й друковану збірку «Академія гітари». Я особисто вважаю, що це окраса ефіру. Як зазначали  в пресі,  це не просто програма про гітару,  це передача, яку уважно слухають, цінують та пам’ятають.

Зараз ми удвох із дружиною (Марія Радзецька 1937-2013) тихенько доживаємо свій вік, діти одружились, роз’їхались,  виховують уже своїх синів. Мені приємно відзначити, що склалася, так би мовити, певна династія моїх рідних дітей та онуків, які успадкували те, що я зробив як журналіст. Насамперед Юрій зі своєю згадуваною вже «Академією гітари». Онуки Дмитро Юрійович та Сергій Юрійович готуються представити нове мислення у телевізійних, радійних,  аудіо  та  відеопрограмах. Відзначу зацікавленість у моїй професії й Сергія Володимировича та його сина Івана Сергійовича, які активно займаються фотографією та відеотворчістю. Я впевнений, що і молодший син Максим теж  зацікавиться професією журналіста.

На все добре вам усім!

Юрій РАДЗЕЦЬКИЙ,

член Національної спілки журналістів України,

викладач Дніпропетровської академії музики ім. М. Глінки.