До 60-річчя НСЖУ: Я любив вас усіх…

«В дороге дальней  и судьбе

Умей ценить простые вещи…

Тепло родного очага

Да на столе краюху хлеба.

Цветы, деревья и луга

Под сумрачным и низким небом…»

Це рядки з вірша «Голос друга» нікопольського поета і публіциста Олександра Дмитровича Черкащенка, життєвий шлях та творча доля якого обірвалися на 72-му році   14 квітня 2008-го. Він умів цінувати життя, тому жив легко та цікаво. Його пам’ятають завжди усміхненим і бадьорим. Його творчість вражає міццю й глибиною. Його слова  влучно били в ціль і нікого не залишали байдужим.

Перші вірші Олександра Черкащенка  були надруковані в газеті «Нікопольська правда», коли він ще навчався в школі. Після цієї публікації над Сашком узяв шефство досвідчений газетяр Олесь Корнієнко, який помітив у хлопця Божу іскру. І він не помилився: Черкащенко «виписався» і дуже швидко почав друкуватися не тільки в міській газеті, а й в обласних та навіть республіканських виданнях.

Першою значною публікацією в жовтні 1955 року став вірш «Першокласниця» у всеукраїнському журналі «Дніпро», а вже в наступному номері  доброзичливою рецензією на нього відгукнувся відомий український поет Максим Тадейович Рильський. «І прегарним виявом нового світовідчування нової людини здається мені вірш Олександра Черкащенка «Першокласниця», – написав Максим Рильський і побажав молодому поету щасливої дороги.

Про цей епізод зі свого життя Олександр Дмитрович згадував з гордістю і тільки одного разу додав з гіркотою: «А міг би стати справжнім поетом, якби пішов цією стежкою більш наполегливіше». Але треба було заробляти гроші, а журналістика могла прогодувати краще, ніж поезія, тому й подався  Сашко в кореспонденти.

Минали роки, а його неспокійна спрагла душа жадала нових вражень і кликала в далекі мандрівки. У своїй книзі «Ветер странствий», яка побачила світ у 2003 році, Черкащенко писав: «Вспоминая свои многочисленные мандривки, пытаюсь подвести некоторый итог и ответить на вопрос: где же все-таки ступала моя нога? Если говорить об Украине, то наиболее длительный период (шесть лет) провел в Черновицкой области. Буковина и Карпаты очаровали меня…»

Олександр Дмитрович проїхав всю Україну, побував в Узбекистані, Киргизії, Казахстані, Грузії, Білорусії, Латвії, Литві, Естонії. В період своєї роботи на Колимі літав у творче відрядження на Аляску, у складі туристичних груп відвідав Польщу, Німеччину, Румунію, Туреччину, Сирію та Ісландію.

Повернувшись після роботи на півночі Російської Федерації в Нікополь, редагував додаток до газети «Візит-Венал» – «Булава». Останні роки свого життя присвятив нікопольській міській газеті «Проспект Трубників», читачам якої запам’яталось багато його яскравих, цікавих публікацій. Черкащенка  не залишали байдужим прояви грубощів, жорстокості, безпринципності. Про активну життєву позицію Олександра Дмитровича знали не лише читачі газети, а й багато

нікопольців, тому перегляд газет вони починали з тих матеріалів, автором яких був Черкащенко. Майже на три десятки років це ім’я стало своєрідним брендом «буде цікаво». Його побоювалася влада, водночас поважаючи за розум, відвагу та небайдужість.

Будь-яка подія в місті чи в країні знаходила гарячий відгук у душі поета і публіциста, який перетворювався на віршовані рядки або статтю. Багато віршів Олександра Черкащенка відображають наше сьогодення, хоча були написані десятиліття тому:

Чего боюсь? Возврата к непорочной,

Единственной партийной правоте.

Боюсь, что перестроимся досрочно,

Что снова «те» окажутся «не те».

 Меня страшит плебейское единство,

Вскормившее жестокость и застой.

Не дай-то Бог, чтоб снова возродился

Великий, Мудрый, Верный иль Простой. («Боюсь»)

 Олександр Черкащенко любив Україну і все українське. Як міг, він захищав Батьківщину від забуття, лихоліття та самознищення, а всі наші негаразди  спричиняли біль у його серці:

…Боже, помнож наші шрами,

Болісні рани помнож,

Тільки не дай, щоб над нами

Повисли продажність і лож.

Боже, замкни мене в тіні,

В домовині мене замкни,

Тільки не дай Україні

Знову одягти кайдани!

(«Друже, собрате чи пане!»)

 Здавалось, що він непідвладний часу та власному віку, завжди був молодим та завзятим. Він заряджав людей, які його оточували, позитивною енергією, міг запалити вогник в очах, підбадьорити, подарувати віру в свої сили. До нього тягнулись молоді журналісти та дописувачі, яких він наставляв та виховував мудрим словом. Він завжди був у доброму гуморі – сміявся, жартував. Бувало, герої його публікацій та фейлетонів судилися з ним – він був готовий до цього, бо жага  справедливості  не дозволяла змовчати. Олександр умів знаходити по-справжньому цікавих особистостей. Любив подорожі, життя та поціновувачів його таланту. Але в свої немолоді роки так і не позбавився юнацького максималізму, в його житті не було напівтонів – тільки біле і чорне. Якщо дружив – то від душі, якщо любив – то назавжди, якщо ненавидів – то ніколи не йшов на компроміси.

Він пішов від нас несподівано, залишивши поколінням свій вагомий творчий спадок.

У 2013 році, через п’ять  років після його  смерті, з поваги до  видатного журналіста  вийшов із друку двотомник  віршів Олександра Черкащенка зі збірками «Сила слова» та «Голос друга». До нього  увійшли патріотичні та ліричні вірші, а також фейлетони, які всі ці роки збирали друзі поета, працюючи з архівами. Книга була видана за сприяння депутата обласної ради VI скликання, генерального директора ТОВ «НВО «Трубосталь»  Олександра Фельдмана.

А двома роками раніше, в 2011 році, з ініціативи Нікопольської регіональної організації Національної спілки журналістів України  в Нікополі, на будинку № 42б по вул. Електрометалургів, де жив і працював Олександр Черкащенко, була встановлена меморіальна дошка.

Щороку Нікопольське відділення НСЖУ присуджує премію за кращу публікацію на гостру соціальну тематику імені Олександра Черкащенка, спонсором премії є учень Олександра Дмитровича  – Олег Фельдман.

Історія не знає, що б сталося, якби… І ми не можемо знати, що б написав Олександр Черкащенко, оцінюючи сьогодення. Бо він жив,  як туго натягнута струна, миттєво реагуючи на підлість та невігластво, жив «под высоким давлением», як писав у своєму однойменному вірші:

Бейся ж, сердце, и борись с давлением,

А когда почувствуешь беду,

Ты тогда без страха и сомнения

Можешь разрываться на ходу.

Але ми знаємо:  серед нас жила небайдужа, цікава та  яскрава людина, на надгробку якої написані слова з пісні Назарія Яремчука: «На могилі моїй посадіть молоду яворину, І не плачте за мною, за мною заплаче рідня. Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну, Певно, в цьому і є та найважча провина моя».

Олена ДАЩУК,

Едуард СЛАБКИХ.