Нинішня зима так часто змінює погоди, наче примхлива моделька – найновомодніші сукні на подіумі, та недільний день у райцентрі Широке видався привітним, на диво сонячним, трошки морозяним і тим «урочистим» – із розмашистими лінійно-синіми тінями на білому снігу. Він і привів мене сюди заради приємної події – творчого «звіту» світлої людини, яку шаную дуже.

Неохватний краєвид згори, як під`їжджаєш від Кривого Рогу. Старовинне, з вельми своєрідною архітектурою, з міцними козацькими коренями селище поміж гористих приінгулецьких долин. Широка – бо Широке ж! – «парадна» площа і простора будівля районної бібліотеки при ній. Ледь прочиняю вхідні двері – враз підносять вихором на другий поверх зазивні акорди музики. Біля приземкуватого столика сидить по-дитячому зніяковілим обличчям до кількох десятків заінтригованих людей він – винуватець торжества Віктор Тараненко. Ведучі свята-віншування за сценарієм довгенько перелічують його творчі грані-заслуги-регалії: композитор, поет, співак, музикант, художник, організатор та керівник численних самодіяльних колективів, педагог, журналіст, громадський діяч… Подумки додаю: а ще – це найвагоміше, найдорожче – талановитий у своїх безмежних доброчинності й життєлюбстві, щирій молодечій активності – дарма що має 78 літ, чого я й не підозрював! – чоловік. Ну істинний широчанин! – і за фактом народження, і за «пропискою», і за внутрішньою суттю духовною… Після «розігріваючого» попуррі від виконавського азарту професійних самодіяльних музикантів «народний артист» у складі вокального тріо так надривно, так розчулено співав свою ж пісню зі словами «Хай зоря засяє Україні»! – аж наче сніжок надворі почав розтавати від отих розпачливих благань.

Взагалі-то пісень Тараненко написав незліченно – різножанрових, різноритмових, різноколірних, проте всіх однаково гармонійно-витончених, як популярно означити – красивих. Та найголовніше – вони тремтливо-щирі, задушевні, як-то кажуть. Ся таємниця розгадується легко: бо все те бачив і сам пережив, про що пише й співає! бо все життя світлі надії в грудях виношував! – плюс божою іскрою освічений і трудитися здатний до сьомого поту. Отож на ньому вкотре й потверджуються метафоризовані критерії розуміння талановитості.
Народжений перед самісінькою війною, сутність її міг усвідомлювати напевно тільки порожньо-бурчливим животиком. Але проклята війна поставила грубо на його тілі фізичну печатку: при втечі гітлерівських окупантів звіряча лапа розлюченого солдафона так шарпонула його, крихітку, з маминих рук, що викрутила ніжку й залишила назавжди інвалідом. Бо яке там лікування, коли суцільні руїни довкруг та війна продовжується! – тільки бабця-знахарка, яка вивиху серйозного виправити не могла. Отож у ранньому дитинстві хлопчик практично й не ходив: до 1-го класу на руках носила його старша сестра, згодом придумали зимової пори великого собаку в санчата зі школярем запрягати…
Не буду повторювати всюдисущих дурниць, писаних дерев`яними героїзаторами радянської епохи, нібито голодне й холодне післявоєнне дитинство гартувало йому дух, – насправді воно вчило опиратися труднощам, бороти їх, а найбільше – цінувати «нормативи людяності» й зароблений важкими трудами хлібчик. І хоча випало Вікторові Дмитровичу не так багато попрацювати чисто «фізичною силою» – художником-оформлювачем в управлінні, що будувало канал Дніпро-Кривий Ріг, весь його багатолітній труд у галузі культури й педагогіки все одно потребував певної семижильності: ну ж-бо спробуйте кожноденно й багатогодинно вистоювати з баяном перед хоровим колективом чи на уроці в школі! А ще ж по ходу заочно вчився: то в обласному культосвітньому технікумі, то в педагогічному інституті, то в «університеті марксизму-ленінізму» (як не смішно, був і такий) здобував бодай наріжні основи журналістики… Безглузді адміністративно-територіальні «ігрища» тодішньої влади з перекроюваннями районів «переселили» було Тараненка на криворізькі околиці, і більше 20-ти років довелось мотатися автобусом приміським. А жити ж коли при колосальній завантаженості роботою – спершу у школі, потім в редакції газети «Сільський трудівник»?.. Виручала несамовита залюбленість в обрану справу. Її ж продовжив, коли на малу батьківщину знов покликало Широке. Там і допрацював до пенсії, на кілька ще літ «перевиконавши» стаж, у редакції районної газети – завідувачем відділу, потім довгенько – й головним редактором. Саме там на нього було скоєно бандитський напад з металевою арматурою – за те, що висвітлював земельні оборудки місцевих корупціонерів. Ситуацію врятувала неочікувана поява редакційного водія по закінченні робочого дня…
Проте невгамовній натурі спокій тільки сниться! Про це красномовно свідчать і кількадесят різних дипломів-грамот-подяк за керування вокально-хоровими колективами та їх переможні здобутки у царині художньої самодіяльності (старші люди пам’ятають, наскільки популярною колись була ця істинна віддушина після безпросвітної колгоспної праці!), і цілий ряд колоритних замальовок живопису чи різьблених по дереву сюжетів на стінах бібліотеки, що фантасмагоричними образами відображають невситиме світобачення автора… Та й ось хоча би цей «імпровізований» звіт-концерт, на якому часто сумовито-оптимістичний комочок до горла підступає, особливо коли «б`ють дзвони пам`яті» за начебто вже далекого 1982 року – а вона ж, пам’ять, непідвладна давності! – загиблими внаслідок «випадкової» автокатастрофи одразу сімома літераторами з «Рудани»… Хіба ж заради гіркувато-обнадійливого спомину-просвітління не вартує жити під божим небом? Отож, не жалкуючи енергії для оплесків та найщиріших слів-почуттів, бажали розчулено йому присутні шанувальники стабільного самопочуття й невичерпності натхнення у співочій душі-криниці.
Ви чуєте це, юначий Вікторе Дмитровичу? Своїм прикладом Ви показуєте багатьом слабокрилим, як і заради чого треба жити! А ще – незбориму силу криворізького магнетизму.
Іван БОГУН (Найденко), член НСЖУ
Фотосвітлини автора
Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів