Приклад професійного обов’язку і творчого довголіття

Талановиту журналістку і щиросердну людину Зою Володимирівну НІКОЛЬНИКОВУ, яка сьогодні святкує 85-й день народження, вітають колеги і друзі:

Тетяна АБРАМОВА, оглядач з питань науки і культури в газетах «Зоря» (70-80-ті роки),  «Наше місто» (1991-2005)

У цей ювілей неможливо повірити, настільки він не пасує нашій Зої, такій  життєлюбній, такій внутрішньо активній і такій оптимістичній попри всі негаразди. Недарма саме ім’я її означає Життя!

У неї в юності закохувались космонавти,  вже пізніше – композитори і вчені. Та вона на це не зважала,  в неї була справа важливіша, ніж  увага чоловіків, – то її газета. Спочатку «Зоря», якій віддала значну частину життя, потім багатотиражка медінституту «Пульс», яку вона зробила кращою у своєму роді.  Не можна було не розділити її захоплення, її ентузіазм, який заражав.

Завдяки їй  «Зорю» дуже поважали науковці, бо там серйозно підходили до проблем, які регулярно обговорювали за «круглим столом», що приносило свої позитивні наслідки. Та й проста рубрика «В лабораторіях вчених» була дуже читабельною, бо там популярно розповідалося не тільки про останні досягнення, а й про нелегкий  шлях до них. За одним із таких матеріалів вона послала мене у науково-дослідний трубний інститут до Олександра Тимофійовича Ніколаєнка. Він так популярно і образно все розказав, що мені лишалося тільки записати його розповідь, матеріал на літучці визнали гідним Дошки кращих. А невдовзі Олександр Тимофійович став чоловіком Зої Володимирівни.  В пам’ять про нього вона підготувала та видала його останню унікальну працю, в якій він з математичною точністю доводив існування Бога у Всесвіті. Ця книга, звичайно, найкращий пам’ятник вченому і коханому чоловікові.

Зоя Володимирівна завжди підкупає своєю щирістю, безкорисливою щедрістю навіть до зовсім незнайомих людей. Вона вміє радіти простим дрібницям. Пам’ятає усі дні народження і дати значних подій у житті своїх друзів і обов’язково вітає їх. Любить і свій  день народження, бо це нагода запросити в гості милих її серцю людей, почастувати їх смачненьким (а це вона вміє!), потеревенити про те і се. На жаль, ковід цього разу порушив цю традицію, але, Зоєчко, вважай, що ми усім скопом  завалили до твоєї хати з побажаннями здоров’я і всілякого добра. Хай це здійсниться, бо ми і справді  щиро «мысленно с Вами».

Микола КРАВЧУК, зав. відділом сатири і гумору, відповідальний секретар  редакції газети «Зоря» (80-ті роки), головний редактор газети «Наше місто» (1991-2013 роки)

Зою Володимирівну не тільки добре знали у мистецьких колах області, але й поважали. Пам’ятаю, якось на посиденьках «Біля  патефона» (був такий внутрішньоредакційний  клуб у «Зорі» зі справжнім патефоном) вирішили ми вітати колег із «Днепровской правды» з іменинами у національному одязі (вишиванках, шароварах, кушаках…). І знайти все це доручили мені. Прийшов до Зої Володимирівни як до завідуючої відділом культури, щоб допомогла. Вона зателефонувала директору театру імені Шевченка й каже мені: «Іди! Дадуть усе». Прийшов до театру. Директор завів у костюмерну. А там добра всякого – очі розбігаються! Прошу в тітоньки, яка пропахла реквізитом, вісім комплектів національного вбрання. А вона: «Не дам! Воно ж на балансі. А раптом не повернете?» На що директор театру твердо сказав: «Давай усе, що попросять. Сама Нікольникова мені дзвонила». Не знаю, чи відала та тітонька, хто така Нікольникова, але одяг у повній комплектації разом із бубоном було видано без розписки. Мені довелося добре попотіти, щоб підібрати костюми для наших «артистів»: один із них був під два метри зростом, а другий йому по лікоть… У нас збереглися шикарні фото з того свята.

Тетяна КОЛЯДИНСЬКА, працювала в газетах «Зоря», «Наше місто», інформаційному агентстві «Укрінформ», газеті «Голос України»

Якось до круглої зорянської дати в редакції вивісили стенди про історію газети. З них дивилися ще зовсім молоді обличчя, в яких ми впізнавали наших уже маститих колег. «А ця актриса як сюди потрапила?» – здивувалася я.  З фотографії усміхалася красуня, схожа трохи на Ізольду Ізвицьку, трохи на  Еліну Бистрицьку… Це була Зоя Нікольникова!  Вона й досі приклад жіночності – зачіска, манікюр і навіть підбори на свято, хоч ходити на них уже важко. Її новим сукням компліменти робив навіть наш редактор, Георгій Семенович Бурейко, який зазвичай таких речей не помічав.

Крім краси, Бог дав Зої Володимирівні ще й добре серце. В «Зорі» було дві Матері Терези – Марія Нежиборець і Зоя Нікольникова, подруги ще зі студентської лави (вчилися на одному курсі в Київському університеті імені Т.Г. Шевченка). Марія Олександрівна рано пішла із життя, і Зоя Володимирівна  стала трудитися за двох. Ще в «Зорі», й потім, коли очолила багатотиражку медінституту, колеги та друзі «лікуватися» йшли до неї, і вона завжди старалася допомогти з консультацією фахівця.

Нею не можна не захоплюватися. На пенсію пішла, коли їй було уже за вісімдесят, майже усе життя на п’ятий поверх – без ліфта, донедавна регулярно ходила у басейн плавати (зараз графік поламали карантини і локдауни). Дай боже, дорога ювілярко, по життєвій доріжці пливти ще довго, легко і з задоволенням!

Наталя ГАРМАШ, працювала в газетах «Прапор юності», «Днепровская правда», «Комсомольское знамя», «Правда Украины», «Факты»

Перше, що вразило мене при знайомстві із Зоєю Володимирівною – її краса. Іншої такої статної, зі смаком одягненої, з вишуканими манерами красуні не було на всі чотири редакції, розташованих у Будинку преси. Зазвичай такі жінки відзначаються гордовитим характером та зарозумілістю. Втім, дуже швидко з’ясувалося, що спілкуватися із Зоєю дуже приємно та просто. Ми працювали у паралельних відділах науки та навчальних закладів обласних газет, тому часто бували на різних нарадах і конференціях, де доповіді видавалися на всі редакції в єдиному екземплярі. Незважаючи на те, що «Зоря» була ближча від усіх до обкому, Зоя ніколи не намагалася скористатися перевагами, – швиденько обробляла матеріали та передавала молодшим колегам, ще й із порадою: «Зверни увагу…»  Бувало, що редакції дуже ревниво ставилися до того, хто першим повідомить якусь новину, приховували одна від одної ексклюзивну інформацію. А вона завжди ділилася, не старалася «втерти носа»,  «обскакати», як любили інші колеги.

У цій жінці дивовижним чином об’єдналися краса, розум та лагідна, добра вдача. Що буває вкрай рідко. Її любили всі колеги, а чоловіки взагалі танули перед  чарівністю Зоєчки. Такою привітною, товариською та лагідною вона залишається й нині. Зустріти таку людину на життєвому та професійному шляху – велика удача.

Алла ТУРАНСЬКА, в газеті «Зоря» пройшла шлях від коректора до літературного редактора (1962-2002 рр.)

Ввічлива, доступна, обов’язкова – такою знають Зою Володимирівну колеги-зорянці. А ще ми лагідно називали її «Зая». Бо з Зоєю було тепло й надійно, і з нею можна було йти в розвідку. Зоя завжди дружила з медициною, писала про визнаних фахівців у цій справі, спілкувалася з професорами-медиками і навіть дружила. Звичайно, у скрутних ситуаціях зорянці користувалися цим. Пам’ятаю, одного разу ми попросили її про прийом у  лікаря-нефролога Олексія Володимировича Люлька. Ми – це Анатолій Іванович Кульпінов, Анатолій Іванович Ситник і я. Ім’я лікаря Люлька було тоді, як кажуть, на слуху, працював він у лікарні імені Мечникова, і  хворі до нього шикувалися у чергу. Навіть не уявляю, скільки разів Зої довелося телефонувати  – не питали її про це. Лікар нас прийняв і кожному дав рекомендації. Ми вийшли від нього окрилені. Головне було в тому, що звернулися вчасно.

«Спасибі тобі, Зая!» – говорю я й від імені обох Анатоліїв, які вже назавжди змінили помешкання.

Многая літа, Зоїнько!

Тетяна ЧОРНОБИЛЬСЬКА, у газеті Зоря» – обліковець листів, коректор (1974–1992 рр.),  літературний редактор (2000–2013 рр.)

Бути нижчою від трави і тихішою від води – такий наказ був від мами, коли я, учорашня школярка, переступила поріг редакції. Чому так? У «Зорі» ж бо люди творчі, високоінтелектуальні професіонали, в яких вчитися і вчитися. І я щодня йшла на роботу зі страхом, який ну ніяк побороти не могла. А ось у відділ культури до Зої Нікольникової і Тетяни Абрамової заходила спокійно і з задоволенням (я тоді обліковцем листів працювала). Тут мені не треба було бути «тихішою» і «нижчою» – я була собою, бо відчувала тепле і дружнє ставлення до себе. Навіть своїми дівочими секретами могла поділитися, наче з подругами, і одержати слушну пораду. Саме людяність, простота і щира посмішка Зої Володимирівни допомогли перебороти ті страхи, ставати впевненішою, вчитися і розвиватися професійно.

Коли виходила заміж, мене привітали у колективі, а Зоя Володимирівна і Таня вручили подарунок ще й від себе – чудові тарілочки. Було це 33 роки тому, і жодна не тільки не розбилася, навіть не надкололася, хоча користуюся ними постійно…

Людмила ПАШУК, у газеті «Днепр вечерний» пройшла шлях від кореспондента до зав. відділом морального виховання і духовного відродження (1981-2013 рр.)

Давно это было. Мы с Зоей Никольниковой были молодыми и ездили на работу автобусом маршрута номер пятьдесят девять. К остановке, что на бывшем проспекте Кирова, я подъезжала троллейбусом, а перед этим ехала на трамвае.  Она выходила свежая, красивая, улыбчивая, в красивых платьях.  Мне очень хотелось с ней познакомиться. Однажды она заговорила со мной, и мы стали дружно ругать общественный транспорт.

Но общественный транспорт нас не только познакомил, но и дал возможность подружиться, так как дорога до издательства была длинной, и мы имели время хорошо раззнакомиться и говорить на разные темы. Она работала в «Зоре», я в «Вечерке».

Трудно было добираться на работу в такую даль, но нет худа без добра. Этим добром в моей жизни и стала Зоя. Потом в разные периоды моей жизни мы были то ближе, то дальше по расстоянию, но всегда близки духовно.

Она не только хорошая журналистка, но и небанальный человек, нескучный, интересный, обаятельная женщина, искренняя, нефальшивая. Впрочем, к ней подойдут все эпитеты, которые характеризуют хорошего и порядочного человека.  Но главное в ней – желание помочь, всем и каждому, по любому поводу, в любое время, и в любой период жизни, даже тогда, когда самой было несладко. Есть люди просто хорошие и таких немало, а есть удивительные, как дар, как спасательный круг. Их – единицы. К ним относится и Зоя Никольникова.

Я счастлива называть ее своей подругой, близким мне человеком. И очень хочу, чтобы она нас радовала лет до ста. Я тоже буду стараться ее радовать, потому что рядом с ней становишься лучше.

Зоечка, здоровья тебе, силы духа, оптимизма несмотря ни на что. Ты очень сильный человек, ты все преодолеешь. Тримайся!

Валентина КОРДЮКОВА, власкор «Зорі» (1974-2017 рр.)

Талант и красота слились в ней гармонично,

Ее душевность трогает сердца,

«Зоря» и «Пульс», и «Наше Мicто» лично

Снимают шляпу перед ней: она своя.

Никольниковой журналистика к лицу,

Сама Барвинок это отмечала.

Как подобает настоящему творцу,

У Зои нота чистая звучала!

А ще скільки пам’ятаю її, ця жінка завжди була на висоті. Такою залишається й нині. Любить гарний одяг, оригінальні прикраси, вишукані аромати. Ще зовсім недавно на її замовлення шукала у Павлограді «Єлисейські поля». Знайшла…

Від колишнього корпусу власкорів вітаю нашу дорогу Зою Володимирівну з ювілеєм. Для мене вона – яскравий приклад професійного обов’язку і творчого довголіття!

Наталя ВЕЛИЧКО,  редактор газети «Пульс»

Із Зоєю Володимирівною Нікольниковою мені пощастило працювати понад 25 років у редакції газети «Пульс» Дніпропетровської медичної академії – нині Дніпровського державного медичного університету.

Упродовж її редакторства вузівський часопис набув нового формату –  став чотирьохполосним, з’явилися нові рубрики, серед яких особливо вирізняється ось ця: «Милосердя. З нього починається медик».

Під її крилом активно і плідно працювала редакційна рада. Від авторів і дописів не було відбою, газета неодноразово ставала переможницею різних творчих конкурсів.

Зичу Зої Володимирівні міцного здоров’я, творчої наснаги (вона продовжує писати неповторні яскраві доробки), активного довголіття!

Зоя МАРЧИШИНА, головний редактор газети «Джерело» (1996-2018)

«Здравствуй, дорогая моя тёзка!» – чую в телефоні її голос, а затим у довгій розмові ми повертаємося з нею в незабутні зорянські роки…

Дякую Богові за те, що після школи я потрапила у відділ листів «Зорі» і мала змогу спілкуватися з неповторними особистостями. А на розумну, доброзичливу красуню, мою тезку, із відділу культури та науки дивилася із захопленням. Яке ж то було неймовірне щастя познайомитися з відомими акторами, науковцями, письменниками, які з повагою ставилися до Зої Володимирівни і на її прохання щедро дарували мені свої книжки й автографи.

Коли я вступила до ДНУ, Зоя Володимирівна строго контролювала мою підготовку до іспитів. Оскільки я вчилася, так би мовити, «без відриву від виробництва», вона домовилася в університеті, що я буду відвідувати лекції і на вечірньому, і на денному відділенні історико-філологічного факультету. А як  пишалася, коли один із перших моїх матеріалів  у запропонованій нею рубриці «Лабораторія вчених» помістили на Дошку кращих.

Ніколи не забуду свято, яке влаштували зорянці на день мого 18-річчя! Одним із натхненників і організаторів його була Зоя Володимирівна. Тоді ж Лев Осипович Авруцький подарував мені свою книжку «Слово про земляків» із надписом: «Ты окончишь свой филфак – это важный фактор, – а потом случится так: Зоечка – редактор». Але, отримавши диплом, я пішла в школу. «Ну що ж, будеш писати з місця подій», – благословила мене Зоя Володимирівна.  І я писала.

З часом стала працювати ще й методистом у Дніпропетровському інституті післядипломної освіти.  Коли у 1996 році мене попросили підготувати до серпневих нарад випуск обласної педагогічної газети «Джерело» (до речі, першим її редактором теж був зорянець –  Леонід Ясинський), я розгубилася. Матеріали подали працівники інституту. А що далі з ними робити? І раптом, як просвітлення, – Нікольникова! Зоя Володимирівна на той час очолювала газету медичного інституту «Пульс». Професіонал своєї справи, вона вмить змакетувала 16 полос формату А3, придумала цікаві рубрики й заголовки і вказала шлях подальших дій: їхати в «Зорю» – там допоможуть. З її легкої руки все відбулося, як у казці: набрали, вичитали, зверстали, надрукували, а слава дісталась мені… Так стала я головним редактором.

Сплинув час. Я вже літня жінка. А Зоя Володимирівна залишається для мене такою ж молодою, активною, життєствердною. Мені видається, що ми зрівнялися у віці. Я давно звертаюся до неї на «ти». І в день народження хочу побажати їй: «Здравствуй, дорогая моя тёзка!!!»

Ветерану дніпропетровської журналістики –

Зої Володимирівні Нікольниковій

 Із ювілеєм Вас, Вельмишановна!

Прекрасна дата! –

Вісімдесят п’ять…

І є нагода поклонитись знову

І від душі Вам щиро побажать –

Здо-ров-‘яч-ка!

Й щоб все, як слід, складалось.

І щастя щоб під ручку з Вами йшло.

І щоб сади, як нині, розквітали –

Аж до століття!

Й саме так було!

Ви – славна жінка.

Добра й сильна духом.

Талант!

Що кожним – аж дзвенить! – рядком.

Зустрінемось –

Тоді «смикну за вуха».

А поки що на відстані –

Цом-цом!

З повагою

Сашко Пільонов.