Волонтерство, або Як за ніч змінилось життя однієї студентки…

Волонтерство – надскладна і водночас, на мою думку, найблагородніша діяльність сьогодення. Українці об’єдналися як ніколи. Люди різних професій, студенти, школярі, пенсіонери – усі залучаються до допомоги нашим бійцям та постраждалим громадянам внаслідок повномасштабного вторгнення країни-агресора.

Хочу поділитися з вами історіями, які вразили мене найбільше. Історіями людей, які надихають, які не дозволяють втрачати віру в добро та самовідданість, незважаючи ні на що. І таких чимало серед нас.

Знайомтесь, це Віолетта Обиденнікова. До 24 лютого 2022р. – студентка Металургійної академії. Вчилась на еколога, активно займалась кросфітом, готувалась отримати майстра спорту у важкій атлетиці. А ще працювала адміністратором і захоплювалась фотографією…

Сьогодні ця тендітна дівчина – в першу чергу, людина з активною громадською позицією, я б навіть сказала супер-геройка нашого часу. Віола – волонтерка.

«Ми прокинулися від вибухів!, – згадує моя співрозмовниця. – Почала читати новини і все зрозуміла… Паніка, жах! Власне, як у всіх. Перші чотири дні ми сиділи вдома, нікуди не виходили, нічого не було ясно. На п’ятий день я усвідомила, що не можу просто сидіти і чекати. Приготувала собі бутерброди і пішла шукати, де і чим я можу бути корисна».

Біля Дніпропетровської обласної державної адміністрації вже діяв волонтерський штаб. Віола одразу включилась до роботи – сортувала продукти, у перервах допомагала плести маскувальні сітки. Дізналась, що закладу Moderna Pizza потрібні люди для фасування їжі по ланч боксам – перейшла туди. І так далі, долучалась скрізь, де тільки була потрібна допомога.

«Коли мені запропонували допомагати пораненим українським захисникам у лікарні імені Мечникова, я довго не могла наважитись, не була впевнена, що впораюсь. Та якось зустріла знайому, котра їхала саме звідти, з нічної зміни. Поговорили і тоді я вирішила хоча б спробувати», – розповідає волонтерка.

Спочатку Віола допомагала з «акліматизацією» бійців після стабілізації їхнього стану, намагалась підтримувати морально, допомагала годувати. Дуже важко дівчині було впоратися з власними емоціями. Навіть довелось на кілька днів зробити перерву, аби усе обдумати, усвідомити. Та вона таки опанувала себе і повернулась до поранених. Робила усе, що треба – мила, змінювала підгузки, підносила судна.

«Наші воїни, навіть поранені, вони просто неймовірно сильні духом люди, вони титани! – ділиться Віола своїми враженнями про українських захисників. – Хлопці не дозволяли годувати їх, змінювати підгузки, аби не показувати свою слабкість».

У 2014-му дівчина втратила батька в Іловайському котлі в бою за нашу українську землю, за наш народ. «Допомагаючи бійцям я заповнюю порожнечу, чорну діру в моїй душі, яка залишилася і назавжди буде зі мною, – пояснює волонтерка. – І моя бабуся долучилась до волонтерства, готувала і передавала для поранених домашні українські страви. Хлопці казали, що це просто королівські обіди!»

Волонтерство – це дуже важка робота, залишає такий слід в душі і в пам’яті, який не зітреться і не забудеться. «Я так і не змогла до цього звикнути, до всіх цих історій, – ділиться Віолетта. – Майже після кожного чергування я плакала, насправді це морально дуже тяжко. Робота з пораненими бійцями надзвичайно складна, особливо тоді, коли ми дізнаємося історії їх життя, коли приїздять їхні родичі, як це боляче, там дуже багато болю…»

Ось кілька найбільш вражаючих ситуацій, моментів, які вона згадує, розповідаючи про свою роботу в госпіталі:

“- Його мати дуже хоче йому щось сказати, поклади слухавку поряд з ним.

– Ілюшенька, мій синочку, я знаю, ти чуєш мене. Тримайся мій рідний, тримайся, будь ласочка! Я вже їду до тебе першим поїздом. Я скоро буду!
Він все чує і розуміє. Заплакав…”

«…Вона благає дати телефон, хоче подзвонити чоловіку. Не давай. Він загинув. Не переживе…»

«…У війні жодної романтики. Тільки біль. Біль, жах, хаос, зламані долі. Вкрий мене, будь ласка, ковдрою, спробую заснути…»

Віола продовжує волонтерити в госпіталі, організовує збори необхідного для воєнних бригад. Її родина приймає до себе вимушених переселенців, допомагає з пошуком житла. Хочеться щиро подякувати цим людям за небайдужість, за їхню активну громадську позицію, за усе, що вони роблять задля нашої України.

Дар’я Погудо,
студентка 4 курсу спеціальності «Журналістика» Університету митної справи та фінансів.

Фото із особистого архіву Віолетти Обиденнікової.