Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Палили свічки, читали молитви і плели маскувальні сітки – такими були перші тижні війни для журналістки видання «Нові рубежі» з Криничок на Дніпропетровщині Наталії Долгіх та її родини. З початком війни редакція не змогла видати кілька номерів друкованої версії газети, але продовжила роботу онлайн. Просто з укриття Наталія через сторінку в соціальних мережах оперативно інформувала своїх читачів. Як вдалося поєднувати у надскладних умовах роботу і догляд за трьома дітьми, Наталія розповіла Національній спілці журналістів України.
«Розуміла, що відбувається щось дуже страшне, і про це все треба розповідати людям»
Як і більшість українців, про початок війни Наталія дізналася з новин. Адже зустрічати новий день з гортання інформаційної стрічки – це звичайна справа для медійника. Проте новини були незвичайними: у кожному заголовку, в кожній інформації – слово «війна».
– Годині о сьомій вийшла на вулицю, мені зателефонував сусід і каже, що всі почали їхати на автозаправні станції й заправляти машини. Я вирішила, що й мені треба так зробити, вигнала автомобіль з гаража і поїхала на заправку. Там було ще не так багато машин. У черзі зустріла односельців, почали обговорювати ситуацію. Зустріли й селищного голову, і я цікавилася, що маю говорити людям. Бо було зрозуміло, що всі в соцмережах чекають якоїсь реакції влади. Він зібрав нараду і вже о 9-й ранку я була там з ноутбуком, – розповідає Наталія.
Тоді голова попросив її звернутися онлайн зі сторінки видання «Нові рубежі» до людей.
– Він точно знав, що має, наскільки це можливо, заспокоїти людей. Попросив підприємців і фермерів заправити автобуси, щоб у разі потреби евакуювати людей, – каже Наталія. – У перший день війни всі намагалися працювати організовано, без паніки. Хоча всередині все тремтіло від страху й невідомості: а що далі? Знаєте, в перші три тижні у мене просто лилися сльози – самі собою. Бо розуміла, що відбувається щось дуже страшне, і про це все треба розповідати людям.
«Це був перший етап заспокоєння – запалити свічку і читати молитву»
Хоч як лячно було Наталії, але виїжджати з рідних Криничок вона не наважилася. Багатодітна мати розуміла, що дорога буде дуже складною для її трьох малолітніх синів.
– Кілька моїх подруг виїхали з дітьми в цей час. І вони сказали, що дорогою було таке пекло, що жах. Це мене й зупинило. Подумали, що в нашому селищі немає якихось стратегічних об’єктів, то нам тут буде не так небезпечно.
Родина згуртувалася. Наталія працювала з інформацією в Інтернеті, а її мама – головна редакторка газети «Нові рубежі» – опікувалась онуками й господарством. Але щодня дедалі частіше лунала сирена і доводилося ховати наляканих дітей у підвал.
– Батьки переїхали жити до мене, і мама постійно була з дітьми. І хоч ми знаємо, що таке війна, бо батько дітей з 2014 року на війні, але в перші дні в синів був шок, особливо у молодших – вони дуже злякалися. Якось я запитала в сина: «Остапчику, ти ж знаєш «Отче наш»?» А він каже: «Так, знаю». І це був перший етап заспокоєння – запалити свічку і читати молитву, – згадує Наталія Долгіх. – Бо у перші тижні ми мабуть разів по три-чотири на день мусили спускатися в підвал. Там облаштували собі місця, палили свічки, читали казки й молитви. І нам було спокійніше.
При цьому Наталія зізнається, що їхня сім’я ніколи не була особливо набожною, але в ті тривожні лютневі дні саме молитва рятувала і її, і дітей. Один з синів знайшов молитву за Україну – її вся сім’я читала разом.
– Дітям було важко. Особливо коли вони бачили, що їде багато автомобілів із написом «Діти». Питали, чому не їдемо ми. Я відповідала: якщо буде така потреба, якщо буде геть неможливо залишатися, то й ми виїдемо, – додає журналістка.
«За день ми сплітали по 2-3 сітки й віддавали волонтерам, які розвозили їх далі»
Ще одним порятунком на початку війни для Наталії стало волонтерство. Поряд із редакцією працювала так звана соціальна кімната, куди люди приносили речі для малозабезпечених сімей. Тож коли в Кринички почали приїжджати переселенці, журналістка разом з іншими волонтерами збирала й роздавала приїжджим одяг – той, що був у нормальному стані, а геть старі речі використовували для сіток.
– Ми різали старі речі, місцеві рибалки почали приносити свої сіті, і вже за день-два масштаби роботи значно збільшилися. Нам стало тісно, і з соціальної кімнати ми перемістилися в Будинок культури. Оголосили про це в чатах і вже наступного дня здивувалися, як багато людей прийшло допомагати – вчителі обох наших шкіл, молодь. За день ми сплітали по 2-3 сітки й віддавали волонтерам, які розвозили їх далі по блокпостах, у військові частини області. А потім додали до цього ще й плетіння «кікімор». Це дуже копітка робота. Ми збирали мішки, з них висмикували нитки і працювали, – розповіла журналістка.
«У квітні вже відновили випуск газети, хоч на той час багато редакцій закрилися»
А війна тим часом охоплювала дедалі більше українських міст і сіл. Почалися масовані обстріли Запорізької та Харківської областей. Друк видання «Нові рубежі» призупинили, але інформувати людей Наталія продовжувала: розуміла, що інформаційний голод сіє паніку серед населення.
– Ми намагалися інформувати людей на сторінці Facebook, оскільки це було швидше. На сайті теж працювали, але не завжди була можливість опублікувати там новини, бо в перші дні всі намагалися ховатися в укриттях, а в погребі чи підвалі з ноутбуком не дуже попрацюєш. А в соцмережі виходили переважно з телефонів, – розповідає Наталія.
Але читачі настільки звикли отримувати друковану версію «Нових рубежів» і настільки відмовлялись вірити у повномасштабну війну, що наприкінці лютого і на початку березня телефонували до Наталії і цікавилися: «Коли ж буде наша газета»?
– Чотири номери ми пропустили, а потім почали шукати можливості продовжувати роботу на «папері». Дуже складно було налагодити логістику. Вирішили друкуватися в Дніпрі, бо раніше друкувались у Вінниці. Друк виявився нижчої якості, але іншого виходу не було. У квітні вже відновили випуск газети, хоч на той час багато редакцій закрилися. А з червня повністю відновили обсяг газети і виходимо без збоїв, – з радістю повідомляє Наталія.
Звісно, наповнення газети значно змінилося.
– Переважно публікуємо корисну інформацію. В перші місяці, коли відновили друковану версію, роз’яснювали людям на сторінках газети, чому не можна фотографувати певні об’єкти, викладати такі фото в соцмережі, як поводитися в темну пору доби тощо, – розповідає журналістка. – Пишемо і про наших місцевих волонтерів: у кожному селі є люди, які багато роблять для фронту. Жінки день і ніч куховарять, знаходять способи, як зібрати гроші на продукти. Інші – виготовляють окопні свічки. Ми про це пишемо. Пишемо історії героїв, переселенців – усе, що близьке людям.
«Плануємо не полишати свою справу. Розпочалася навіть передплатна кампанія на 2023 рік»
Зараз Наталія впевнена в двох речах: що Україна переможе, і що їй вдасться зберегти газету «Нові рубежі». Хай як важко буде, але вона впевнена, що ми вистоїмо.
– Нам пощастило, що ми на правому березі Дніпра і що до нас, чесно скажемо, поки що «не долітає». Тож плануємо не полишати свою справу. Розпочалася навіть передплатна кампанія на 2023 рік, – оптимістично зауважила журналістка. – Ми оголосили читачам, що передплатна ціна не змінюється, хоча це сильно бʼє по нашому бюджету. Але ми триматимемося, скільки зможемо. Віримо в перемогу – якби не вірили, то тут не сиділи б й не працювали б.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
Джерело: НСЖУ
