Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
В цивилизованных странах медиа являются четвертой властью. В Украине — слугой прикупивших или заполучивших их господ! Почему?» На днях состоялось очередное заседание дискуссионного клуба ДОО НСЖУ на тему «Симптомы, причины, следствия кризиса и деградации этических норм в журналистике. Кто виноват?»
Докладчики председатель областной организации НСЖУ Алексей КОВАЛЬЧУК и ведущий дисклуба Вадим КЛИМЕНТЬЕВ.
Тезисы докладов, мнения участников дискуссии и ведущих аналитиков, как обычно, подаются в конспектном изложении. Окончательные выводы, как всегда, за читателями.
VII. КТО ВИНОВАТ?
Надо признать, что вынесенный в заголовок вопрос чисто риторический. Ответы на него вытекают из шести предыдущих частей отчёта. Сейчас мы лишь суммируем сделанные ранее выводы и тезисно обратимся к некоторым не до конца проявившимся тенденциям и оценкам мэтров журналистики, кто и как влияет на происходящие в стране медиапроцессы.
Начну с уже цитированного интервью с Отаром ДОВЖЕНКО:
— Журналістика еволюціонувала разом із Україною. Тобто змінювалася держава, а з нею професія… Применшувати цінність, самостійність, автентичність української журналістики не варто. Медіа аж забагато в Україні. Людей, які вміють професійно робити медіа, багато. Медіаринку немає — це проблема. Надії на те, що самостійні незалежні, не дотовані, не спонсоровані, не підтримувані грантами медіа зможуть існувати на чисті гроші, взяті з аудиторії або з рекламодавця, немає. Це теж правда. Але журналістика є.
— А що ви скажете у відповідь на слова Ігоря ПОМЕРАНЦЕВА: українська журналістика «не смогла повлиять даже на дело Гонгадзе — это наш коллега, убитый коллега. Мы так и не смогли доискаться истины. Почему? Потому что в стране существует глубокая дисфункция — как бы парламент, как бы демократия, как бы журналистика»?
На думку Ігоря Померанцева, журналістика не є четвертою владою, бо немає першої, другої, третьої… Тобто не можна сказати, що вона несправжня, але вона «напів», «нібито».
— Журналістика в Україні як суспільний інститут не є повноцінним суб’єктом. Тому що рішення в медіа ухвалюються в більшості випадків з огляду на інтереси власника, донора (якщо фінансування грантове), рекламодавця (якщо медіа живе з реклами). З іншого боку, втрата суб’єктності спостерігається не тільки в Україні, а й на Заході, де журналістика була суб’єктом і четвертою владою багато років. Тому на Заході дуже сильно переймаються, чи виживе журналістика, яка, наприклад, займається незалежними розслідуваннями, на яких не можна заробити багато грошей і під які так само не можна взяти рекламу, адже рекламодавці не хочуть мати справу з конфліктним контентом. Словом, це частина ще більшої проблеми.
— Які найболючіші виклики стоять зараз перед українською та світовою медіаспільнотою?
— Перше — це соцмережі. Перехід комунікації в них і залежність медіа від соцмереж — це реальність, яку я осягнув, коли пару років тому почав знов працювати редактором. Я був у шоці від того, наскільки змінилася реальність онлайн-медіа. Якщо тоді, коли я працював на «Телекритиці», сайт був самостійним місцем, куди ходили люди, то нині, якщо твої лінки не підхопить Фейсбук, — ти ніхто. А Фейсбук усіляко на цьому заробляє, намагається змусити тебе заплатити йому, щоб він показував твоє посилання твоїй же аудиторії.
—…Ця професія настільки низькооплачувана, що професіонали в ній не затримуються, бо їм треба годувати сім’ю. Наприклад, я не міг би дозволити собі працювати в якомусь львівському виданні редактором, тому що пропонованої зарплати не вистачить мені на те, щоб забезпечувати себе і своїх дітей. А багато моїх знайомих працюють на чистому ентузіазмі й мусять при цьому або гробити себе на трьох роботах одночасно без відпусток, вихідних і сну, або займаються речами, несумісними з етикою. Аудиторія цього не знає. Знаючи це, люди почнуть адекватніше оцінювати, чому журналістика така, якою вона є.
А чому це така низькооплачувана праця? По-перше, вона не генерує прибутку. По-друге, медіаринок перенасичений. По-третє, замовником роботи журналіста є не аудиторія, а власник. А власнику в більшості випадків байдужа якість. Власнику все одно, будуть якісні новини чи трешові. Йому потрібно, щоб новини були рейтингові і впливові. А в деяких випадках власнику треба, щоби ці новини подивилася одна людина — голова облдержадміністрації, наприклад. А що буде ще в цих новинах, наскільки вони будуть чесні, інформативні, йому до лампочки.
— Як журналісти сьогодні можуть себе захистити? Найгарячіший фронт — колеги з обласних, районних ЗМІ. 55 імен саме регіональних журналістів та активістів складають «список Гандзюк»: на них було скоєно напади, чотири з яких — смертельні…
Цитую вас: «До абревіатури НСЖУ хочеться дописувати “МП”», тобто «Московський патріархат». За що ви так тавруєте — найголовнішу журналістську організацію України?
— Із приходом Сергія Томіленка Спілка журналістів перетворилася на політичну організацію, яка займається допомогою проросійським медіа і проросійським політичним силам. Кількість заяв НСЖУ на захист російських пропагандистів була просто незбагненна. Думаю, що це проблема Томіленка, а не Спілки. Можливо, якщо замість нього буде інша людина, ситуація зміниться.
Мені завжди прикро, коли журналістські організації підміняють поняття. Скажімо, говорять про загрозу свободі слова там, де йдеться про намагання не піддатися тиску з боку Росії й захистити національні інтереси. Медійники мали би розуміти, що Україна мусить захищатися.
— Про що говорить той факт, що журналісти після такого яскравого прикладу, як рух «Стоп цензурі», були змушені організовувати новий медіарух — цього разу «Медіа за усвідомлений вибір»? Чи є між цими ініціативами спадкоємність, тяглість — чи певною мірою, все потрібно починати спочатку?
— Це циклічність. Тоді був період декадансу в суспільстві, який закінчився перемогою Януковича й намаганням його команди взяти медіа під контроль. Тому й виник рух «Стоп цензурі». Тепер після чергового декадансу — перемога Зеленського. Цензури немає, але політики використовують медіа вже настільки нахабно, цинічно й відверто, що з цим треба боротися.
Чому так сталося? Тому що не змінюються основи держави, суспільства, медіаринку. Якою була держава, такою й лишається. Якою була роль медіа, такою й лишається. За таких обставин медіавласники будуть використовувати медіа як інструмент, а серед журналістів буде активна меншість, яка проти цього боротиметься, апелюватиме до міжнародної спільноти, законів абощо».
«Деолігархізація: так, але ні. Старе зло у вигляді контролю олігархів над медіа якось уже виглядає не таким страшним, коли шукаєш, що чи хто може стати демократичними запобіжниками при стрімкому «позеленінні» владної вертикалі. Шукати у ЗМІ російські гроші потрібно, а забороняти бути збитковими — ні. Офшори — це не так страшно, якщо поставити умову про розкриття трастових угод. А от вимагати редакційної незалежності журналістських колективів від власників потрібно обов’язково. Просто під час переоформлення ліцензій давайте й вимагати, перед тим підсиливши цю можливість законодавчими новелами. Наприклад, щодо формування редакційних рад: не як зараз, 50 % — представники власника, 50 % — представники редакційного колективу, а збільшивши саме частку працівників. А також визначити склад редакційних рад мінімум із 7–9 членів і зобов’язати їх реагувати на результати моніторингів Нацради та незалежних експертів тощо».
Вице-премьер-министр цифровой трансформации Михаил ФЕДОРОВ решил кардинально изменить подход к коммуникации государственных органов.
“Хочу кардинально изменить подход к коммуникации государственных органов. Традиционное понятие “пресс-службы” должно прекратить свое существование. Формирование “позитивного образа политика/органа” должно перестать быть целью. Основная задача коммуникации в этот исторический период – объяснить максимальному количеству людей – куда мы движемся, на что направлены наши реформы, научиться замерять промежуточные результаты, получать обратную связь, слышать “клиентов” (для кого делается реформа), улучшать процессы”, – отметил Федоров.
По его словам, суть таких изменений заключается в том, чтобы “привлекать” потребителя этой информации и получать качественную обратную связь, создать команду “послов” проекта. “Сейчас мы находимся на этапе формирования команды коммуникации”, – добавил чиновник.
К сожалению, остальные законотворческие казусы президента Зеленского в области регулирования медиа не внушают, мягко говоря, большого оптимизма.
Георгій ПОЧЕПЦОВ:
«Сегодня мы в принципе живем в мире смены правил, в том числе и информационных. В свое время советского чиновника, читающего по бумажке, сменил бойко говорящий журналист из “Взгляда”. Приближалась будущая эпоха расцвета гламура. Правда, скорее это можно обозначить как то, что советский гламур сменил несоветский, а в ряде случаев антисоветский.
Все это говорит о том, что доминирующие средства коммуникации начинают трансформировать и власть, и ее отношения с населением. Прямые приказы остались в далеком прошлом, как и наказания за их неисполнение. Власти приходится искать все новые и новые способы оказаться не громче, как раньше, а умнее, чем массовое сознание. Власть пытается дать то, что ей нужно, однако упаковав это в то, что населению нравится.
Долговременные проекты прячутся в сериалах, кратковременные – в политических ток-шоу. В них вроде бы и нет власти, но она магическим образом присутствует в образах ведущих и управляемым реагированием аудитории, которая, как автомат, поддерживает все хорошее и отвергает все плохое».
И в заключение о крайне актуальном для нас феномене поразительной победы Зеленского на последних выборах, которая грозит Украине непредсказуемыми последствиями. Её истоки проанализировал политический аналитик Александр СОЛОНЬКО:
«В свое время французский социолог Пьер Бурдье ввел в науку понятие социального капитала — группового ресурса, средства достижения групповой солидарности. Зеленский и “Квартал-95” за годы своей деятельности смогли создать немыслимый социальный капитал.
…С выходом на экраны сериала “Слуга народа” удалось аккумулировать и сконцентрировать символический капитал, который Бурдье выделял как нечто находящееся в пределах социального капитала. Символический капитал строится уже не столько на деньгах, паблицитном капитале или медийности (хотя без этих предпосылок он не может быть достигнут), сколько на доверии и авторитете. Образ президента Голобородько стал таким, в которого избиратели Зе захотели поверить. Упрощенный, инфантильный, где-то карикатурный, но привлекательный для многих людей, чье мировоззрение формируется через влияние телевизора.
Здесь и зародилась символическая власть Зеленского и “Слуги народа”. Символическая власть — это сила понуждать массы верить во что-то, влиять на мировоззрение людей. Например, заставить поверить в то, что война закончится, когда “просто прекратить стрелять”.
…Символическая власть стала действенным инструментом избирательной кампании Зе, она стала его грандиозным успехом, и ее элементы могут стать основанием для его грандиозного провала.
…А вот теперь попытаюсь найти ответ на вопрос, насколько эта символическая власть вместе с образом президента крепка. В этом контексте хотелось бы выделить два уже вполне готовых многозначительных примера.
Первый — международный провал Зеленского. Украина оказалась в центре противостояния за кресло президента США, а сам Зеленский наделал кучу ошибок, дав оппонентам букет аргументов в пользу своей некомпетентности.
Второй — антагонизм власти и средств массовой коммуникации. Хотя, точнее, — общая убогость коммуникационной стратегии, если таковая на Банковой вообще есть, в чем возникают большие сомнения.
Какими бы ни были структура собственности ЗМК, уровень журналистов и различные субъективные факторы, власть совершила страшную стратегическую ошибку, вступив в практически, открытое противостояние с медиа. Ведь, принимая во внимание сложное внешнеполитическое положение страны, экономические угрозы, неоднозначную позицию власти в вопросе реализации “Минска” и позиционировании в противостоянии с Россией, поддержка печати со временем станет критически важной именно для власти, чтобы объяснить украинской общине свои решения. Но на такую поддержку не позволяет рассчитывать шутовское поведение Андрея Богдана, главы Офиса президента, и пресс-секретаря Зеленского Мендель. Поскольку сам президент на это не отреагировал, он такое поведение одобряет.
И эта необходимость проявилась очень резко и остро вечером 1 октября, когда Зеленский с испуганным лицом проводил свою пресс-конференцию, а потом отказался выступать в парламенте на тему “формулы Штайнмайера”. Именно этот кейс подтвердил грандиозный коммуникативный провал. Власть не способна в кризисной ситуации на адекватный диалог с обществом.
…Разногласие действий и решений в сериале и в реальной жизни. Разногласие между раем для бизнеса и войной с малыми предпринимателями. Разногласие между экономическим рывком и возрождением традиций Азарова и продолжением бюджетной политики прямых предшественников. А еще — неограниченный аппетит к власти, который в Украине никого ни к чему хорошему не приводил (полностью ЗДЕСЬ — https://zn.ua/internal/dekonstrukciya-simvolicheskoy-vlasti-331782_.html).
Как видим, украинские власти, особенно нынешняя, традиционно пасут задних в вопросах совершенствования коммуникации с обществом. И это в нынешних условиях, когда на кону независимость Украины, особенно нетерпимо. Поэтому закончу отчет словами Отара ДОВЖЕНКО:
«…Я не ненавиджу Зеленського. І не є фанатом Порошенка. Але очевидно, що цей розвиток історії нагадує машину без гальм, яка поїхала вниз по схилу. Ймовірність того, що вона виїде на рівне й не розіб’ється, боюся, досить невелика».
По поручению членов дискуссионного клуба ДОО НСЖУ Вадим КЛИМЕНТЬЕВ
