Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
«Ми з першим криком в свій прийшли народ,
І ми йому належим до загину.
За це немає слави й нагород.
Земля батьків. І зветься – Батьківщина.
І ця земля, якою б не була –
Солодкою, солоною, гіркою –
Ми з нею зв’язані, як з птахом два крила,
Як серце – з кліткою грудною».
Так мовити може лише чиста Душа поета, громадянина, який усвідомлює стражденну історію своєї рідної землі, прагне зробити все для її свободи, миру та щастя. У цих поетичних рядках – все життя поетеси, журналістки, літературознавця, кандидата філологічних наук, справжньої ЛЮДИНИ Наталі Петрівни Нікуліної.
Багато людей розповідають, пишуть про Наталку і все ж це лише трохи привідкриває нам її неосяжний світ, який чекає свого дослідника. Творчість Наталки Нікуліної настільки багатогранна і глибока, так надихає людину на високе, чисте, красиве, що не вмістити всіх думок у одній статті. Наталка пішла від нас у засвіти у розквіті творчих сил, не доживши двох тижнів до свого життєвого зеніту – п’ятдесятиліття від дня народження. Вона залишила нам свій світлий образ і свій образний світ, що закарбувала у поезіях, статтях, радіопередачах, листах.
Погляд Наталки Нікуліної на світ – це погляд людини до витоків своїх, до краси людської душі, до неперевершеної природи, до чистоти і вічності. Можна багато написати своїх роздумів про її своєрідний поетичний світ, про її дослідницьку роботу вченого (вивчала професійну лексику лоцманів Дніпровських порогів і захистила на цю тему кандидатську дисертацію!), про оті диво-бесіди з письменниками в радіоповісті «На полі слова», про поетичні переклади з різних мов.
Але сьогодні – спогади, спогади про людину, з якою Доля подарувала мені щастя дружити багато років, зустрічатись, разом радіти і сумувати, побувати у різних поїздках, слухати тихе неквапне читання Наталкою поезій, мовчати, споглядаючи Карпатські гори, річкову стрімку течію Орелі чи Білу церкву в Петриківці. Біль втрати не минув, не віриться, що вже нічого не зможеш повернути: ні зустрічей, ні довірливих бесід, ні прогулянок проспектом і парками, ні поїздок у Петриківку, в Новомосковськ, у Закарпаття – нічого. Лише спогади…
Два роки тому в Будинку мистецтв ми провели вечір пам’яті Наталки Нікуліної, приурочений до 70-ліття від дня її народження. Всі присутні створили разом щемну атмосферу, занурюючись у спогади, у Наталчині вірші, у світ її сподівань, переживань і надій. На екрані, як на білій стіні пролітали кадри-спогади життя поетеси, на журнальному столику у глиняній вазі стояли її улюблені жовті гвоздики, горіла свіча пам’яті. Пам’ять про людину живе доти, поки її пам’ятають і згадують. Я усвідомлюю, що померла близька мені по духу людина, а значить, вмерла і частина мене.
Здається, що всю свою творчу палітру, кожен рядок Наталка виношувала в собі, як Мати виношує дитя, всотуючи весь світ в його сьогоденні, і ментальність пращурів, і майбутнє зоряного неба. Тож і наповнені силою духу, прагненням високого і довершеного, криничною чистотою і поетичні, і журналістські її твори. Звідки брала вона цю глибину і ніжність, силу і трепетність водночас? Напевно, вміла бачити і брати у цього світу його тайни, сягаючи джерел нашого буття, історії народу і всієї України.
Перша моя зустріч з Наталкою відбулася в 1969 році (я вчилася тоді у 9-му класі), коли вона завітала до нас на заняття школи юного філолога, що діяла в держуніверситеті, з доцентом Поліною Єгорівною Мишуренко і запам’яталась розмовою про Слово, про його місце в людському житті. А з першого курсу я стала відвідувати студентський гурток мовників та літстудію. Саме до того часу належить і більш тісне моє знайомство з Любов’ю Голотою й Наталкою Нікуліною. Між нами зародилась дружба, я з Наталкою почала їздити по області, спостерігати та записувати фольклорні скарби. Вона ввела мене у свій особливий світ, навчила не слухати, а чути, не дивитися, а бачити. Завдяки Наталці вперше побачила справжні дива: дерев’яний собор без жодного гвіздка в Новомосковську, залишки фортеці Кодак, віконниці з мишуринрізьким розписом, могилу Івана Сірка та місце поховання Івана Манжури. Після Наталиних розповідей народжувались і теми моїх курсових (порівняльний аналіз мови казок для дітей двох Іванів — Манжури та Франка, фольклорні мотиви у творчості М.Стельмаха, особливості мовлення жителів сіл Царичанського району) та дипломної роботи. У дипломній роботі Наталка надихнула мене досліджувати назви квітів в українській прозі та у петриківському розписі.
Саме дякуючи Наталі я пізнала цінність неповторного петриківського розпису. Я ще студентка, а Наталка вже працює і часто бере мене з собою до Петриківки. Обов’язково купували дві-три паляниці міського хліба, печива та цукерок, бо відвідували отих унікальних малювальниць, що не дали петриківській квітці піти в небуття: Ярину Пилипенко, Ганну Ісаєву, Надію Білокінь, Параску Павленко. Іноді возили їм великі листи ватману, а одного разу навіть кущ папороті, куплений на автовокзалі. Наталка сказала, що Ярина Улянівна його любить, а він на її городі пропав, бо змерз взимку. Ми з Наталкою часто в гостях у цих унікальних майстринь, мов зачаровані, дивились, як на наших очах народжувалась витончена робота, як прості речі і пальці майстрині ставали інструментом для малювання. Наталка познайомила мене з багатьма майстрами та мистецтвознавцем, дослідницею їхньої творчості Наталею Олександрівною Глухенькою.
І перший фільм про Петриківку знімався з Наталчиної подачі. Ми разом написали невеликий сценарій, бо основними у фільмі були розповіді самих творців. Тому щоразу, їдучи в Петриківку, згадую про довгу алею дерев, на яких свої гнізда звили лелеки, а операторові поталанило зафіксувати, як знялась у небо зграя цих граціозних птахів. Цим кадром фільм і починався, і закінчувався. Страшенно переймалась Наталка тим, що у майстринь мішками за безцінь викупляли недобросовісні «мистецтвознавці» яскраві мальовки, створені довгими зимовими вечорами (бо влітку ж город, ніколи). Пізніше їздили часто до експериментального цеху петриківського розпису, який створив подвижник, прекрасний майстер петриківського розпису і організатор, невгамовний Федір Савич Панко. Це була справжня дружба. Федір Савич водив нас у гості до своєї учительки – Тетяни Якимівни Пати. Вона дуже любила калину, тому в теплу пору ми сідали у дворі під калиною біля криниці і неспішно спілкувались. Тетяні Якимівні подобалась пісня «Ой, у лузі та ще й при березі червона калина», іноді ми співали для неї, бо вона мала поважний вік і вже не могла співати. Та калина, посаджена майстринею, всохла, коли Тетяни Якимівни не стало. А відомий розпис Т.Я. Пати «Зозуля на калині» досі чарує людей. У нарисі «Земля Тетяна» Наталка Нікуліна з сумом згадує про Тетяну Пату і про її калину.
Наталя Петрівна не любила говорити про себе, була дуже скромною і, як зараз кажуть, непублічною. Лише іноді під час дружньої розмови дуже тепло згадувала батька Петра Андрійовича, який благословив її у журналістику (сам був гарним журналістом!), переповідала мамині спогади про фронтове знайомство з батьком, показувала фотографії воєнних літ, розповідала про зустрічі з київськими письменниками і про семінари молодих поетів. Коли співали разом «Цвіте терен» або «Ой, чий то кінь стоїть», мама Наталки – Олена Миколаївна – згадувала її прабабусю з Полтавщини, яка була гарною співачкою.
«Все про свободу сказане –
стосується великих поетів,
все про поезію сказане –
стосується великих поетів,
Поетів з земними коріннями,
що небо торкають руками.
На честь великих поетів –
значить, на честь їх народів,
на честь Миру і пісні…»
Ці слова поетеси, журналістки, літературознавця Наталі Нікуліної присвячені Пабло Неруді. Але сьогодні ми можемо з впевненістю сказати, що вони і про неї, бо вона серцем відчувала оте земне коріння і тягнулась у своїх поезіях, статтях, прозі, радіопередачах до високості та чистоти неба.
Нелегка доля дісталась Наталці, бо реалізуватися стовідсотково так і не змогла. Захистившись на кафедрі української філології, вона змушена була погодитись на кілька годин викладання… англійської мови на технічних факультетах. А потім пішла в обласну наукову бібліотеку редактором відділу рідкісної книги, працювала у видавництві «Промінь» , підробляла на обласному телебаченні. Дякуючи Інні Барвінок, яка свого часу редагувала обласну «Зорю», а потім очолила «Культуру і життя», Наталка стала позаштатним кореспондентом всеукраїнської газети. Здавалася б, нічого скаржитися, але то все було якщо не підробіток, то малооплачувана і часто технічна робота, не гідна її таланту, можливостей і здібностей.
Творчий діапазон Наталки Нікуліної як журналістки – розмаїтий, яскравий, широкий, ніжно-трепетний. Її статті про фольклор, українське декоративно-вжиткове мистецтво та людей, що його зберігають і продовжують, народжували у читача зримі образи, з яких складалося те, що ми називаємо своєю Батьківщиною. Вона не просто любила оцю нашу землю («Земле, Тетяно!»), чистоту води («Водо, Ульяно!») і загадковість вогню («Огню, Лавриче!»), вона їх виспівала в усій своїй творчості.
Журналістський доробок Н.Нікуліної – це не тільки газетні та журнальні статті, а й радіоматеріали з питань культури для програми новин «Дніпрова хвиля», і прекрасні цикли радіопередач «На полі слова» та «Джерела». У радіопередачах і публікаціях Наталка Нікуліна підкреслювала, що не можна не осмислювати час, у якому живеш, без історичної пам’яті. Згадую її передачі про Новомосковський собор, про острів Огрінь, про Білу церкву в Петриківці, наче б то збудовану ще при Петрі Калнишевському, про хутір Високий, де кожна п’ядь землі полита кров’ю воїнів-захисників. Її програми, статті не залишали байдужими, примушували думати, заглиблюватись у себе, в історію своєї родини і в долю всієї України.
Характерна особливість Наталиних творів – уміти схвилювати! А для цього треба мати високу майстерність журналіста. Іноді достатньо зробити реалізацію одного лиш проекту в радіожурналістиці, щоб колеги і слухачі побачили: це високопрофесійна людина. Таким проектом став цикл «На полі слова», для якого Наталка приготувала понад 100 програм (от якби вдалося видати це окремою книжкою! У жодному підручнику немає такого матеріалу). Це унікальна енциклопедія про літературу нашого краю 20-го сторіччя, про красне письменство Придніпров’я, про Слово.
Наталка цікавилась особливостями менталітету і культурних звичаїв інших народів. Згадую її розповіді про Башкирію, де їй пощастило побувати з групою письменників України, про зустрічі з аксакалом башкирської літератури Мустаєм Карімом (вона пізніше листувалася з ним і з Мусою Галі). Відомий доробок Наталі і як перекладача поезій з польської, башкирської, білоруської, англійської та російської мов. Велика робота була зроблена для упорядкування антології татарської поезії «Світи мені, Чулпан-зоря».
Пам’ятною для мене є і наша поїздка на Закарпаття, коли група творчої молоді області зустрічалася з військовими на дев’яти підшефних прикордонних заставах. Наталчині вірші слухали з інтересом, після виступів підходили до неї, щось розпитували і дарували скромні квіти. Скільки було бесід біля ватри, скільки неочікуваних пригод, скільки ми побачили тоді цікавого! Мукачівські замки, Тухольщина, театральна площа Ужгорода, водоспад «Скакало» – пізніше я знаходила їх у поетичних творах та прозових замальовках Наталки.
У журналістських доробках яскраво прослідковуються її характер, її життєві цінності, її високі моральні запити. В інтерв’ю з героями її програм та публікацій струменить сконцентрованість думки, вираженої у слові, рясніють фольклорні скарби, вирує душевна енергія автора. Після її передач з’являвся свіжий погляд на той чи інший мистецький твір, на ту чи іншу подію, бо наповнювала вона слухачів оригінальним світосприйняттям, увагою до деталей, іншими не помічених.
І у поезіях, і у статтях, і в радіопередачах Наталки Нікуліної живе козацький дух пращурів, пульсує гаряча кров лицарів минулого і героїв сьогодення. У передачах вона закликала вивчати історію, бути небайдужим «поки іще не згаяно дорогоцінний час».
Не можна без хвилювання згадувати цикл радіопрограм для дітей і про дітей, в яких вона розповідала про юні таланти, про свої зустрічі з дітьми у кіноцентрі «Веснянка», де я тоді працювала директором, із школярами маленьких міст області.
Наталка – хрещена мати мого сина Сергія. Нерозтрачену материнську любов дарувала вона йому: без сліз не можу згадувати, як вона любила з ним гратися, читати йому книжечки чи просто ніжно гладити по голівці. А «Колискова», яку вона написала й іноді йому наспівувала, повна великої материнської ніжності:
Ти так солодко щебечеш,
Мій маленький соловейку,
Але вже надворі пізно,
Вже давно ласкава пісня
Нам говорить: «На добраніч!»
Час тобі стулити вічка,
Мій маленький Сергієчку:
Від зірок у небі срібно –
Понасіялось їх дрібно
В нічки в синьому городці.
Нічка лагідна пролине,
Мій маленький соловейку:
Взує зоренька сап’янці –
Защебечеш знов уранці,
Мій маленький соловейку.
З приємністю згадую і увагу, і доброту Наталки та її щедрість. Любила дарувати людям нехитрі сувеніри, зроблені власними руками, набори листівок, петриківські мальованки, букетики польових квітів. Завжди любила підгодовувати дворових котів і синичок, що жили в її дворі. В останні хвилини свого життя хотіла посипати у годівниці на балконі хлібні крихти улюбленим пташкам.
Ті, хто дружив з Наталкою, обов’язково запам’ятають її ерудованою, щирою, надзвичайно обдарованою особистістю з багатим духовним світом, високими моральними чеснотами.
Нехай твої чисті Слова, дорога Наталко, живуть довго поміж людьми і спонукають нас шукати Правду, любити Землю, цінувати Спражнє і прагнути Миру і Добра! І нехай про тебе нам нагадують весняна пісня жайворонка, червоний кетяг калини, жовті сільські гвоздики, гніздо лелеки і маки у степу.
«Звучить для мене стільки струн незримих
В повітрі, серед квітів і трави
По цих степах, де я колись цвістиму,
Де я цвістиму маком степовим».
Валентина СЛОБОДА.
