До 60-річчя НСЖУ: Тетянин день довжиною у вісім років

У кожної людини – свій старт у професії і відлік зростання, своя перша сходинка, свої головні життєві університети. І, звичайно, свій учитель, який першим подав руку на хиткому містку через, здавалося, нездоланний потік перепон. Найчастіше – це зовсім різні у просторі й часі події та люди, котрі впливають на наш життєвий шлях, формують світогляд і моральні орієнтири. А в мене все те, з чого я й почалася як журналіст втілено в одному імені – Тетяна Чуприна. Вона була і першою сходинкою, і головним порадником, і надійною опорою. А, головне, совістю, яка вкарбувала у свідомість на все життя важливу істину: пиши так, щоб потім не було соромно. І добре думай над кожним словом.

 Стати журналістом я вирішила ще у першому класі, коли вчителька доручила випустити стінгазету до Травневих свят. Але природна сором’язливість та невпевненість так і не дозволили у шкільні роки випробувати себе в школі юнкорів, або в позаштатниках місцевих газет, – була просто впевнена, що не зможу, що над моїми пробами пера будуть сміятися. Навіть поткнутися на заповідні поверхи редакцій, розташованих на Карла Маркса, 60, було ніяково. Але дітися нікуди, – на заочці журфака Уральського держуніверситету, куди я вступила, вимагали у якості контрольних та курсових робіт  публікації за різними темами та жанрами. Тому,  взявши «Прапор юності» та затамувавши подих, набрала телефон відділу учнівської та студентської молоді. Жіночий голос був привітним, а розмова – дуже конкретною: «Ой, мені так треба матеріал із 6-ої школи, зробіть, будь ласка!»  Як вона вгадала мої страхи і знайшла необхідний тон, – досі дивуюся. Але я одразу відчула себе дуже потрібною людиною і в той же день помчала до школи. Вийшло, гадаю, так собі… Якась переможна реляція про героїчних комсомольців, котрі взяли шефство над піонерами. До того ж, я перекладала готову замітку з російської мови зі словником, і це, мабуть, теж було кострубато, але Тетяна, так представилася худенька, коротко стрижена  жіночка у відділі учнівської молоді, беручи з моїх тремтячих рук два аркуші, засміялася: «Та ти сідай, не хвилюйся!» А прочитавши – похвалила: «Для першого разу непогано. А давай-но візьми інтерв’ю у начальника облвно Гречина, нам до 1 вересня просто позаріз». Я мало не впала зі стільця…

Вже тепер розумію, що вигадуючи і ускладнюючи все нові і нові завдання, вона не просто дбала про поповнення матеріалами  учмолівського «портфеля», – Тетяна не давала мені розслабитися,звільняла від комплексів та по краплині вливала впевненість. Хоч різниця у віці у нас була невелика, сім років, але Таня вже мала двох діточок – школярку  Марфу та маленького Матвія – і, гадаю, вона сприймала мене третьою дитиною, – так само терпляче виховувала довірою. Можливо, ця жінка могла стати великим педагогом, але тоді газета втратила б дуже талановитого, вдумливого і самобутнього журналіста, із власним, нестандартним поглядом на будь-яку проблему.

У ті роки на Дніпропетровщині не чиновницькі партійні кабінети були осередком нових ідей в освіті, а скромний відділ учнівської молоді обласної молодіжки, який Таня очолювала. І це зовсім не перебільшення! Директори шкіл, завідувачі кафедрами, педагоги-новатори ділилися з нею своїм реформаторським баченням нової школи, тільки в «Прапорі юності», завдяки Тетяні та молодому редактору Володимиру Кузьмінецькому,  можна було прочитати «крамольні» на той час пропозиції про кардинальну перебудову виховного процесу, про новітні методики викладання. Сивочолі, шановані, а декотрі й гнані педагоги дуже цінували думку цієї  молодої  жінки і часто бачили в ній останню надію на просування своїх ідей. Це я зрозуміла вже набагато пізніше, пропрацювавши з Тетяною кілька років. А при першому знайомстві було враження, що знаю її дуже давно, – так легко було з нею спілкуватися.Через кілька місяців нашого співробітництва мені зателефонували з приймальні редактора: «Кузьмінецький запрошує вас на перемовини». Вакансія була тільки у відділі листів, – туди мене й прийняли. Але  за рік я вже працювала кореспондентом у відділі  учнівської молоді, разом з Чуприною.

Щасливіших за ті вісім років роботи з Танею в моєму житті так і не повторилося. Бо і другу таку людину зустріти не вдалося. З різними колегами довелося працювати протягом майже піввіку, і я часом навіть жахалася: а якби вперше звернулася  до цієї журналістки,  і вона порадила мені піти подалі і самій пошукати собі тему? Або принесла свій допис до цього пана, а він глузливо повернув би мою недосконалу пробу пера? Як сильно і часом незворотно залежить наше життя від першої зустрічі і від першого слова. Знайомство з Танею було таким дарунком долі.

Коли я вже працювала власкором республіканської молодіжки, одна  лиха людина звинуватила Таню у неправильному вихованні дітей, – її звільнили з роботи, піддавали гонінням за націоналізм. А вона просто дуже любила Україну і своїх дітей цьому вчила. Матвій та Марфа обожнювали матусю, називали її тільки на «ви», по сто разів на день дзвонили на роботу, питалися, наперебій розповідали, як пройшов день у школі, – вона ніколи нічого не диктувала, не підвищувала тон, тим більше не лаяла, тільки хвалила та радила. І цьому теж хотілося наслідувати. Таня ніколи не вела якихось політичних розмов, але наше традиційне обіднє чаювання у компанії із літредактором Тамарою Завгородньою були для мене тихими, непоказними уроками патріотизму, яскравої, образної мови, чарівного українського гумору, до якого Тетяна була охоча. Я й незчулася, як сама почала не тільки розмовляти, але й думати українською. Мені подобалося, як вона носить вишитий кептарик, як застилає свою квартиру яскравими домотканими доріжками, як прикрашає кабінет букетами з пшеничних колосків та макових голівок. Я вже не кажу про те, як вона писала, – глибоко, цікаво, дотепно. На летючках всі її статті відзначали на «дошку пошани», а перехідний вимпел «переможця соцзмагання» міг у нас відібрати хіба що відділ робітничої молоді на чолі з Володею Кулєшовим.

Так само ненав’язливо і мудро вона вчила мене писати. Наш відділ вів рубрику «Вчора запитання – сьогодні відповідь», яка не вимагала особливої роботи мозку: консультуйся з фахівцями і  відповідай на листи читачів. Тетяні дуже не подобалося, коли я витрачала свій час на цю примітивну справу. «Не тратьте, куме, сили, є теми цікавіші», – переривала вона моє сидіння над читацькою поштою. Якось дала листа від мешканців гуртожитку, які написали про стареньку сусідку, котра втратила на війні трьох синів і залишилася зовсім одна. «Тільки постарайся відчути її біль серцем. І подивися ширше на проблему», – порадила.  Я вперше тоді плакала над своєю статтею. І вперше піддала сумнівам парадні ініціативи тимурівських загонів та шкільних піонерських дружин. Старенька мати, яка навіть не знала, де поховані троє зниклих без вісті синів, мріяла, що на їхніх могилах розквітають навесні тюльпани. Як, мабуть, і батьки тих, хто був похований під занедбаною, порослою бур’яном  братською могилою у районі трьох дніпропетровських шкіл… Прочитавши матеріал, Таня спитала:  «Ти зрозуміла? Якщо сам не плачеш над долею свого героя, ніхто теж не заплаче».

Хоч моє дівоче прізвище було цілком козаче  –  Свистун, я вважала себе росіянкою, –  у паспорті було так написано, бо мама моя з Росії. Але Таня допомогла збагнути  – Батьківщина та, де народився. Коли наш юнкор з Новомосковська Сашко Заєць, завітавши з черговим дописом, запитав мене: «А ви звідки? У вас така красива мова…», я відповіла: «З Полтавщини». Бо там народився мій тато. Саме після зустрічі з Тетяною я стала українкою. Її патріотизм, як і її манеру поведінки, хотілося наслідувати, – жодного разу я не чула, щоб Таня підвищувала голос,  нав’язувала свою думку, негативно відгукувалася про когось.

Я приходила на роботу трохи раніше, бо жила поруч із видавництвом «Зоря», а Тані ще доводилося везти діточок в єдиний на весь Дніпропетровськ український дитячий садочок на Мандриківці. Але мій робочий день і гарний настрій починалися з тієї хвилини, коли навстіж розчинялися двері і усміхнена Таня, як свіжий вітер, вривалася у кімнату: «Привіт!» Вона привчила мене не плисти за течією рутинної роботи, а весь час шукати цікаві теми, унікальних людей, а в пересічних людях обов’язково знаходити родзинку. Пам’ятаю, готуючи матеріал з будівельного ПТУ, я весь час згадувала її пораду: «Ти знайди там хлопчину, який звичайну табуретку складає, як пісню». Сама б я не здогадалася розговорити невисокого на зріст, веснянкуватого Миколку, а він виявився справжнім поетом столярної справи. І така замальовка вийшла цікава, що я й досі із задоволенням її перечитую.

Скільки людей за понад сорок років журналістської праці пройшли повз, не залишивши сліду, скільки вплинули на мою долю словом, вчинком, порадою, власним прикладом, похвалою або критикою. Але Таня Чуприна, як для малюка перша вчителька у школі, назавжди залишилася для мене взірцем всього, що може бути для людини найдорожчого – справжньої журналістики, справжньої людини, справжнього друга. Я пам’ятаю усі вісім років із Танею і вдячна їй за кожен день…

Наталія ГАРМАШ

На знімку: Тетяна Чуприна (сидить) і автор цих рядків Наталя Гармаш.