До 60-річчя НСЖУ: миті життя Василя Закревського

Згадайте 80-ті роки і найпопулярнішу та найтиражнішу газету Радянської України –  «Сільські вісті». На її передових шпальтах – нариси Василя Закревського. Нариси – це газетний штамп. Насправді – високохудожні розповіді про звичайних трудівників села, які в буденних турботах і в повсякденній тяжкій роботі підносилися до усвідомлення власної духовності, до розуміння суті життя і особистим прикладом вчили читача непростої діалектики пізнання добра і зла. Вражав і стиль подачі матеріалу – образний, художній, експресивний. Магічну силу слова Василя Закревського можна поєднати хіба що з творчістю Юрія Яновського.

Так розпорядилася доля, що мені довелося  близько знати і співпрацювати з Василем Закревським від початку його творчої діяльності і до кінця його життєвої долі.

1971 рік, районна газета Томаківського району Дніпропетровської області «Радянське життя». Тут ми зустрілися і познайомилися: він – випускник-журналіст Київського університету ім. Т.Г.Шевченка, я – фотокореспондент, демобілізований з армії, прибув за розподілом обласного управління ЗМІ. Потоваришували, бо обоє з села: я – з Полтавщини, а Василь – з Київщини, з села Лип-Скиток, з багатодітної родини. За шість років роботи об’їздили район вздовж і впоперек, а оскільки він межував із Запоріжжям, то нерідко вихідні ми разом проводили в тамтешніх розважальних закладах, за що, пригадую, я отримав незаслужену, як вважаю і нині, сувору догану. Але що було, те було. Ми були молоді, щирі та завзяті. Незабаром я одружився, а через рік і Василь. Товаришували вже сім’ями.

У 1977 році мені запропонували роботу у Верхньодніпровському районі, на малій батьківщині В.В.Щербицького. На диво, в цей же рік прибуває сюди власкором обласної «Зорі» і Василь Закревський. Навіть квартири нам перший секретар райкому партії  В.О. Стрельцов пообіцяв виділити в одному будинку. І слова дотримав. Знову продовжилися наші дружні стосунки і наша співпраця.

А на початку 80-х Василя Закревського запросив на роботу головний редактор газети «Сільські вісті» І.В.Сподаренко власним кореспондентом у Дніпропетровській і Запорізькій областях. Саме на шпальтах цієї газети і розкрився талант Василя Закревського. Це був злет його творчості і його популярності. І якщо сьогодні студенти журфаків не вивчають його доробок, не аналізують його творчу лабораторію, то вони втрачають додаткові можливості для професійного зростання… Таке моє переконання.

А долі людські в своїй драматичності переплітаються з драмами суспільними. Напередодні розпаду Радянського Союзу Василь Закревський вже працює у всесоюзній газеті «Сельская жизнь», згодом переходить у більш авторитетне видання –  газету «Труд». Не встиг він там закріпитися, як Союзу не стало. Фактично він залишився без роботи.

У ті часи я вже працював фотокореспондентом Київського видавництва «Дім. Сад. Город» і запропонував Василеві свою підтримку. В числі небагатьох я був акредитованим журналістом першого і останнього з’їзду народних депутатів СРСР. Це давало мені можливість зав’язати багато корисних знайомств з відомими українськими діячами, організаторами виробництва, такими, наприклад, як двічі Герой Соціалістичної праці Д.М. Моторний з Херсонської області, В.А. Плютинський з Рівненської, Л.Й. Шліфер з Кіровоградської та багатьма іншими.

Разом з В.Ф.Закревським ми зробили багато матеріалів про життєвий подвиг цих передових на той час людей. Робота не лишилася поза увагою як читачів, так і самих героїв дописів. Вони дякували Василю за високий професіоналізм, за уміння подати їх життєву долю без прикрас і «нафталіну», за щирість і новизну розповіді.

Можна без кінця розповідати про нашу спільну роботу в 90-х і на початку 2000-х років. А вони, часи, були ой і нелегкі! Ринок диктував свої вимоги, безжально руйнував людські наміри і долі. Вважаю, що нам щастило більше,  ніж іншим.  Ми долали труднощі, бо підтримували один одного і торували успішну дорогу.

Я став заслуженим журналістом України у 2000 році. Згадую, як щиро радів Василь цій події,  як ми разом святкували її тиждень у київських  ресторанах.

У житті часто отримуєш удари долі, звідки й  не чекаєш. Так сталося і з Василем. Пригадую,  як він розповідав випадок із власного студентського життя. На  іспиті з історії  української літератури викладачка раптово запитала  його: «Голубе, а ти пам’ятаєш, чим закінчив свій життєвий  шлях письменник Анатолій Свідницький? Помер у молоді роки від алкоголізму, під парканом. Бережи себе, і хай Бог тебе береже!»

Чи була вона провидицею?  Навряд. Але  що Василь не цурався чарки, жертвував  сім’єю заради  роботи, для  тих, хто знав  його, це не було таємницею. І  сім’я розпалася. Пам’ятаю,  як у 2004 році  на порозі моєї  квартири з’явився Василь з  вузликом речей  і сказав:

– Толю, а мені йти більше нікуди…

Ми купили йому будиночок у Верхньодніпровську. Він  хотів вирощувати якусь городину, тримати собаку. Його брати і сестри були дуже вдячні нам  за виявлену турботу, бо  в ті роки вони нічим не могли допомогти Василеві. Тому й нині  брат Петро, ветеран спецслужб, завжди передає вітання і щиро дякує мені за дружбу з Василем.

За останні роки ми разом об’їздили пів-України, зробили чимало спільних проектів, а Василь Закревський видав збірку сатири і гумору. Коли вже лірика потягло на їдке – це також діагноз  суспільства.

У жовтні 2010 року, на 59-у році життя, Василя не стало. Згодом мені довелося зустрітися в  санаторії в Кончі-Заспі з головним редактором   газети «Сільські вісті» І.В.Сподаренком. Згадали і Василя        :

– Це був найталановитіший журналіст у нашій  газеті. Навіть не журналіст, а письменник. Його творчий спадок може служити надбанням для  нових поколінь молодих журналістів, – сказав він.

Приєднуюся до цих слів. І нехай короткі рядки моїх спогадів воскресять образ Василя  Закревського в  пам’яті усіх, хто його знав і поважав  як щирого товариша, добру, відкриту людину, талановитого журналіста.

Анатолій БАС,

заслужений журналіст України