Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Добре, інтелігентне обличчя, уважний погляд мудрих очей з-під товстелезних окулярів, юнацький вихор козацького чорного чуба, в який вплелась ковила сивини, – таким він запам’ятався мені з першого знайомства і назавжди. Не пригадаю, хто мені підказав написати про нього в обласну газету «Зоря», де я на той час працювала власним кореспондентом. Про жовтоводців у «Зорі» тоді майже нічого не писалося, а от ім’я Анатолія Ворфліка було добре відоме нашим читачам. Адже цю газету він передплачував і дописував до неї ще з 1970 року. Його вірші час від часу друкувалися на сторінках «Ветерана Придніпров’я», сповнюючи щемом душі тих, хто з ними знайомився.
Анатолій Васильович народився 3-го червня 1942 року на Кіровоградщині. Батько майбутнього поета в село Іванівка з рідної Чернігівщини потрапив наприкінці літа 41-го, виходячи з групою бійців із оточення. Залишився у селі, де йому запала в серце місцева дівчина Хотина. Працював конюхом, поки його не заарештували і разом з іншими ополченцями не погнали на Схід.
А.В. Ворфлік довгі роки шукав сліди батька по всьому колишньому Союзу. Шкода, пошуки не дали результату. Як не гірко, але не мав чоловік навіть батькового фото. Так і не уявляв, який той був на вигляд. Природно, що саме йому поет присвятив кілька своїх віршів. Серед них виділяється поезія «Василь», сповнена гіркого, як полин, болю і довічної туги за найріднішою людиною.
Що з тобою, Василю,
Мій батьку, мій хлопчику?
Я тебе вже давно записав у святі!
Віршувати Анатолій почав у чотири роки. Довго-довго йому, малому, снилися літаки з хрестами. Не дивно, що саме про війну був його перший вірш, котрий, на жаль, не зберігся. Будучи у другому чи третьому класі, хлопчина за порадою вчителя написав вірша про батька всіх часів і народів.
Рідне село Ворфліка на початку 60-х було не паспортизоване, тож випускники були змушені залишатися вдома. Так і Анатолій по закінченні школи два роки працював біля матері Хотини Федорівни на вівчарні, а ще – причіплювачем у тракторній бригаді, землеміром, обліковцем. Був комсоргом колгоспу, про що й писав до місцевої газети, а інколи – до обласної.
Юнака не полишала мрія про навчання у вузі. Його змалку вабила до себе журналістика. Але документ для вступу вислав на українську філологію Дніпропетровського державного університету. Він розповідав багато цікавого про ті часи, а в моїй уяві в такі хвилини поставав простий сільський хлопчина – довготелесий, аж надто худий, у полотняних штанях з широкими холошами і чудернацьким чемоданом у незграбних руках, у босоніжках із клейонки, які розпадалися на ходу.
Пройшло ціле життя, але, слухаючи Анатолія Васильовича, я ясно бачила, як нелегко тоді далася йому розлука з рідним селом. Тож навчання він закінчував заочно, одночасно вчителюючи на рідній Кіровоградщині. У неповні 24 роки йому запропонували посаду директора сільської школи – так він став керувати цілим навчальним закладом та колективом педагогів.
Анатолій Васильович пригадував, що на малій батьківщині у нього не склалося з роботою, і доля, ніби втішаючи молодого спеціаліста, привела його в Жовті Води. Сталося це 31серпня 1970-го – якраз перед самим початком нового навчального року. Тут йому запропонували місце вчителя рідної мови та літератури у новій середній школі № 12, що тільки-но відкривалась.
На новому місці усе йому було нове, незвичайне, цікаве. А надто припали до душі засідання літературної студії «Пошук». Невдовзі він став заступником її очільниці Валентини Черкасової. З особливою теплотою згадував той час, коли обласною Спілкою письменників керував Федір Залата, а куратором жовтоводської студії був Михайло Селезньов.
До Жовтих Вод у 70-ті роки приїжджали Валентин Чемерис, Віктор Корж, Сергій Бурлаков. Що давали такі зустрічі? Багато. Професійні поети кваліфіковано аналізували вірші місцевих авторів, навчаючи їх, як правильно працювати з віршованим словом. Завдяки отим «розкладанням по поличках» Анатолій Ворфлік зміг розкладати на поетичні атоми не тільки когось, а передовсім себе.
Великою підмогою у цьому стало також спілкування з літературознавцем, викладачем Дніпропетровського університету Клавдією Фроловою. Її стаття «Критерії оцінки художнього твору» була для нього чи не головним першоджерелом. Дуже дорожив Анатолій Васильович нагодою побачитися, поговорити з Володимиром Грипасом, Олександром Зайвим, Юрієм Кібцем. Його душа була багата цими людьми, котрі допомагали йому відчути себе поетом.
Знаю, що для Анатолія Ворфліка, який згодом із педагогіки перейшов у журналістику, довгий час були актуальними запитання: як же має бути, щоб поезія стала справжньою? Що для цього від поета вимагається? З досвідом і гарною поетичною школою прийшли і відповіді на них. Про це, зокрема, свідчить «Точне слово», в якому автор декларував:
Писати б так, як розмовляла мати, –
Не так, як мене критик наверта!
Ми були колегами по цеху. Адже 30 років свого життя він віддав саме журналістиці. До речі, Анатолій Васильович – один із фундаторів газети «Жовтоводські вісті», де працював останні 15 років відповідальним секретарем. До цього була «Трудова слава» СхідГЗК, де відбулося становлення його як журналіста. І там, і там він віддавався роботі сповна, бо був людиною, перш за все, совісною і дуже відповідальною, не міг дозволити собі щось не перепровірити, недовичитати – хоч і вдесяте. А як знав українську мову – так ніхто з колег її не знав. Тож постійно консультувались у Ворфліка, як правильно написати, і він завжди радо допомагав.
До останніх своїх днів цей чоловік був залюблений у село і рідне слово. Майже чотири десятиліття цю любов ділила з ним дружина Поліна Артемівна, яка працювала на виробництві – генераторником ацетиленової станції ремонтно-механічного заводу. Мені випала нагода бувати в їхній скромно обставленій, але затишній квартирі, де було багато книг, спілкуватися з ними обома. Ті спогади приємно зараз потривожити, бо вони несуть світло.
Анатолій Ворфлік усе життя збирав фольклор, вів самописний словник лексики і фразеології української мови. Уже на заслуженому відпочинку ця робота тримала його на плаву, давала змогу відчувати себе потрібним, при ділі. Адже мало не щодня Анатолій Васильович виходив у двір і дослухався до мови звичайних людей, тут же записував їхні «перли» до свого грубого зошита.
Цієї талановитої, глибоко інтелігентної людини вже немає серед нас. Але всі, хто його знав, назавжди зігріті теплом його душі.
Олена ЧЕРНЯВСЬКА,
член НСЖУ.
