Місто, яке “дивиться в очі путіну” і на стволи гармат окупантів вже півтора роки

Нікополь – на лінії прямого вогню артилерії росіян вже більш як півтора роки. Тут день від дня відрізняється тільки тим, коли будуть обстріли: до сніданку, обіду й вечері, після них, чи просто замість них…

На Дніпропетровщині тисячі зруйнованих та пошкоджених будинків, підприємств, шкіл, лікарень, дитячих садочків. Більша частина із них – на Нікопольщині. Тут сирени не вщухають годинами. Щодня і щоночі жителі Нікополя здригаються від артобстрілів, а тиха ніч – то взагалі рідкість. Але обстріли – це не єдина небезпека. По той бік пересохлого Каховського водосховища знаходиться найбільша в Європі Запорізька атомна електростанція, яку замінували окупанти. У таких реаліях вже більше півтора року живе Нікополь: під прицілом ворога, без води і під загрозою атомного теракту.

Жити в очікуванні прильоту

Уже понад рік згадки про Нікополь – постійно у стрічках новинних сайтів. Коли карта повітряних тривог України на телеграм-каналах хоча б на якийсь час стає вільною від позначок небезпеки – Нікопольщина залишається позначена червоним… Ворог щодня і щоночі випускає по місту й околицях десятки снарядів.

Історики говорять, що за часів козацтва місто збудували як фортецю. У ХХІ столітті Нікополь з козаком у гербі став тим містом, яке знову дивиться ворогу у вічі.

У березні 2022-го російські війська окупували Енергодар сусідньої Запорізької області та атомну електростанцію. Ворог розмістив на ЗАЕС та в навколишніх селах чималу кількість військових і техніку. Згодом, прикриваючись атомною станцією, терористи цинічно і безжалісно почали обстрілювати прилеглу територію Нікопольського району через Каховське водосховище. Відстань між Нікополем і ворожими позиціями була незначною – 8 кілометрів по воді. Відтоді окупанти стали тероризувати мирних жителів постійними обстрілами з реактивних систем залпового вогню “Град” і ствольної артилерії. Згодом почалися і регулярні нальоти дронів. Так, з липня 2022 року нікопольчани остаточно втратили спокій.

Жити під методичними обстрілами – неможливо. Мешканці Нікополя почали покидати свої домівки.

“За даними Міністерства фінансів, станом на 1 січня 2022 року в Нікополі проживало 105160 громадян. Сьогодні ж у місті залишається приблизно 40 відсотків жителів. Здебільшого люди виїжджають углиб району, тобто у населені пункти, які розташовані не в зоні бойових дій. Це Томаківська, Першотравневська, Покровська міська громади та віддалені населені пункти Мирівської ТГ. Також їдуть і на захід України та за кордон“, – розповів голова Нікопольської районної військової адміністрації Євген Євтушенко.

“Хоча вже і минуло більше року, я пригадую перший обстріл. Сирена не встигала включатися, бо снаряду потрібно кілька секунд, щоб долетіти з Енергодара. Спочатку ховалися в коридорі. Дітей накривала ковдрою, щоб не поранилися від осколків. Морально це витримати неможливо. Всі ми жили в очікуванні прильоту. А вони все частішали“, – пригадує мешканка Нікополя Олена.

Поки було тепло, жінка з родиною виїздила на ночівлю до віддалених сіл, спали в наметі або ж у машині. Олена говорить, що під Нікополем почали розростатися цілі наметові містечка. Там жили такі, як вона. Люди, які втікали від війни, але не мали змоги або не хотіли виїжджати з рідного міста.

“Десь о 5-й ранку прокидалися, знову їхали у Нікополь, приймали душ, снідали і йшли на роботу. Таке скитання тривало до перших холодів. Уже фізично неможливо було жити у наметі чи машині. Я з родиною переїхала у село до матусі. Воно далеченько від Нікополя, кілометрів 40. Тепер там наша домівка. Звідти ми з чоловіком щодня їдемо на роботу. А дітки – з бабусею, у безпеці“, – говорить Олена.

Будні під прицілом ворога

Страшно ставало і від того, що прилетіти могло в будь-який час доби. З кожним днем терористи все більше спотворюють краєвиди затишного колись Нікополя. Сотні пошкоджених будинків, пробиті дахи, потрощені вікна та понівечені стіни. Ворог артилерією нищив і продовжує нищити дитячі садочки та школи, магазини, перукарні, автомобілі, господарські споруди, промислові підприємства та адміністративні будівлі.

Місцеві говорять: вже немає такого району, куди б не прилітало. Незважаючи ні на що, місто намагається жити так, як до війни: працюють підприємства, аптеки, магазини і ринки, курсує громадський транспорт, а в центрі навіть можна випити кави.

Хоча місту дедалі все складніше витримувати ворожий тиск. Нещодавно одне з найбільших підприємств міста – Нікопольський завод феросплавів – зупинив роботу через обстріли російської артилерії. Після зупинки заводу на підприємстві продовжать виконувати будівельні та ремонтні роботи, пов’язані з модернізацією обладнання та енергокомунікацій, які неодноразово були пошкоджені російськими обстрілами. Але будемо дивитися правді у вічі: закриття заводу таких масштабів практично поставило під питання роботу феросплавної галузі, і не лише України. Адже до війни НЗФ був найбільшим феросплавним підприємством в Європі.

“Через непрогнозовані дії окупантів в АТ НЗФ можливі перебої із забезпеченням енергоресурсів – електроенергією та водою… Задля збереження пічних агрегатів, адміністрацією АТ НЗФ прийнято рішення про тимчасове призупинення виробництва феросплавної продукції“, – так розповіли нам у прес-службі заводу.

Транспорт у Нікополі останнім часом курсує теж з обережністю. Міська рада Нікополя попереджає про зміни графіка автобусів через постійні обстріли, а жителі чекають свою маршрутку поруч з укриттям, бо може прилетіти у будь-який час.

Ворожі снаряди забирають життя

Найбільше болить душа від новин про загибель земляків. Ворожі снаряди забирали життя та калічили нікопольців, коли ті виходили на прогулянку з собаками, їхали на роботу чи йшли за продуктами.

“У Нікополі ворожий артилерійський удар забрав життя чоловіка”; “У Нікополі рятувальники дістали з-під завалів тіло ще одного загиблого через ворожий обстріл”; “Тричі агресор обстріляв Нікополь. Поранив п’ятеро чоловіків від 44 до 60 років”, “Надвечір ворог випустив смертоносні снаряди по Нікополю. Загинув 48-річний місцевий мешканець”. Такі рядки – щоранку в офіційних пресрелізах. За кожним цим словом – зруйновані долі та втрачені життя. І так триває більше півтора року.

Нещодавно місцевих жителів сколихнула жахлива новина – російський дрон влучив в автівку мешканця Нікополя. 26-річний чоловік загинув на місці. Як стало відомо пізніше, це був молодий волонтер Сергій Климчук. Друзі розповідають, що Сергій волонтерив з перших днів повномасштабної війни. А коли рідне місто почали постійно обстрілювати, чоловік зосередився на допомозі мешканцям Нікополя. Сотні людей, які опинилися в скруті, завдяки Сергію змогли отримати необхідну підтримку. У Сергія залишилася дружина та новонароджений син.

Розбиті будинки і… долі

Місцеві почали звикати жити під прицілом російських терористів. Точніше, не звикати, а прилаштовуватися. Пообіді життя у Нікополі уповільнюється. Після 16-ї години ніхто не поспішає виходити на вулицю. Освітлення вулиць – під забороною. Якщо ж є нагальна потреба, то люди моніторять місцеві телеграм-канали. Там сповіщають, коли ворожа техніка на тому березі вже наближається до своїх позицій. А це означає, що є трішки часу, щоб пройти в укриття або сховатися за двома стінами. Потім буде обстріл, який, можливо, зруйнує чиюсь долю…

Корінний нікопольчанин Михайло Олександрович Фургал разом із молодшою донькою та онуками виїхав у село Нікопольського району. Вдалося там знайти хатинку. Тепер господарює, але і в Нікополь постійно навідується.

“У мене дуже велика родина. Два сини, дві доньки, маю онуків, дочекався правнука. Всі корінні жителі міста“, – так розпочав наше знайомство Михайло Олександрович.

Його родині доля підготувала чимало випробувань та бід. Зі сльозами на очах дідусь говорить про загибель онука – сина старшої доньки. Зовсім молодий хлопець віддав життя в бою під Бахмутом. У вересні минулого року юнака похоронили.

“Я народився і хрестився в Нікополі. Працював на цегляному та кранобудівному заводах. Згодом влаштувався у міське ремонтно-будівельне управління. Там пропрацював 11 років. Потім – на трубний завод, звідти пішов на пенсію. Моя старша донька залишилася в Нікополі, працює на заводі. У молодшої – троє дітей: два хлопчики і дівчинка. Ми разом виїхали в безпечніше місце. У Нікополі в мене є квартира. Вона досі майже ціла, хоча скло у вікнах повилітало, побило осколками кондиціонер після того, як у будинок прилетів снаряд від “Граду”. Також біля будинку є погріб, там розтрощило кришку входу. Її не поспішаю ремонтувати, бо невідомо, коли знову туди прилетить”, – ділиться переживаннями Михайло Фургал.

Справжньою втіхою для Михайла Олександровича є дача. Вона теж у зоні обстрілів, проте дідусь влітку там виростив непоганий урожай. По сусідству – розбиті будинки. Дехто їх ремонтує, дехто – ні.

Втікала від обстрілів разом із двома дітками і Марія Блізно. До 24 лютого 2022 року, моменту повномасштабного вторгнення росії на землі України, її родина жила звичайним щасливим життям. Чоловік, дітки, затишний будинок, плани на майбутнє. Але прийшла війна… Чоловік пішов захищати країну. Маша не хотіла покидати рідне місто, але коли обстріли ставали інтенсивнішими – довелося. Чоловік і свекруха наполягли.

“У нас із чоловіком двоє діток: старшому – 6 років, меншому – 1 рік і 6 місяців. Зараз чоловік на війні, пішов, не вагаючись, заради майбутнього наших дітей. У Нікополі свій будинок. Стоїть цілий, дякувати Богу“, – говорить Марія.

Молода жінка – родом із заходу України, з Тернопільської області. 16 років тому переїхали у Нікополь. Зараз у місті живе Маріїна свекруха, теж у приватному будинку.

“Спочатку від обстрілів ми втекли у Тернопіль, потім повернулися у рідне місто. Але коли снаряди почали прилітати мало не щодня, знову виїхали. Цього разу ближче – у Нікопольський район“, – продовжує Марія.

На запитання: чому ж повернулися в небезпеку, жінка відповіла коротко: “Додому дуже хотілося“. Вона зізнається: сільські умови життя її не лякають. Вона радіє, що дітки у безпеці. Адже є люди, в яких війна забрала найцінніше.

Такий коментар ми записали з пані Марією, а вже через кілька днів стало відомо про жахливу новину: її чоловік отримав тяжкі поранення, його життя рятують в одній з лікарень Харківщини… А будинок свекрухи понівечив ворожий снаряд. Ось так в один момент ворог зруйнував долю кількох поколінь.

Журналісти працюють попри все

Не оминули ворожі снаряди й засоби масової інформації Нікополя. У ніч проти 18 вересня 2022 року «прилетіло» у будинок, де знаходиться редакція газети “Південна зоря”. Висипалося скло вікна, за яким працюють журналісти газети з 90-річною історією, яка пережила Другу світову війну. Чи важко видавати газету під час війни? Надзвичайно важко. Але, незважаючи на постійну загрозу життю і невисокі наклади, колектив не зупинив роботу.

9 березня 2023 року під приціл окупантів потрапила радіостанція «Ностальжі». Редакційне приміщення постраждало, ефірне обладнання потребувало ремонту, монтажне – знищено повністю. Осколками пошкодило дороговартісний кабель. Повноцінне мовлення нікопольської радіостанції вдалося відновити. Це стало можливим завдяки підтримці Національної спілки журналістів України та міжнародних благодійників – як фінансової, так і наданням зарядної станції “EcoFlow River 2”, що дає змогу безперебійно забезпечувати електроенергією студійну апаратуру.

“Зарядна станція, надана НСЖУ, “витягує” частину апаратури, яка вже встановлена на студії, передусім комп’ютери. Для нас дуже важливим і цінним є те, що люди швидко зреагували і простягли руку допомоги“, – зауважує керівник радіоредакції Валерій Терещенко.

Там, де було море

6 червня Нікополь спіткало нове лихо. Від самого ранку стало відомо про руйнування ворогом дамби Каховської ГЕС. Десь вода прийшла і принесла із собою страшну трагедію, а десь пішла – і спричинила лихо. Каховське водосховище міліло з кожною хвилиною. Кілька діб – і воно фактично припинило своє існування. Насосні станції Нікополя спинилися, у людей у кранах не залишилося ні питної, ні технічної води. Для мешканців швидко організували пункти роздачі води по всьому місту.

Люди у Нікополі – гарні господарі, хазяйновиті. Майже на кожному приватному подвір’ї – тепличка, а там розсада, перчик, огірочки, помідори. А хто ж не куштував нікопольську полуницю? Усе було смачне, без нітратів, із саду-городу і відразу свіже на базар. Було… Тепер інша реальність. Нікопольчани, які жили поруч із водосховищем, стоять у чергах за водою. А коли йде дощ, вигадують різні способи, щоб зібрати дорогоцінні краплі.

Звісно, Нікополь не залишився сам на сам із бідою. Влада на різних рівнях вирішувала і продовжує вирішувати гострі питання. Наприкінці червня вода в кранах містян почала з’являтися.

Зараз на Нікопольщині триває масштабне будівництво магістрального водогону. Постійні обстріли і погодні умови не стають на заваді будівельним роботам. Тут цілодобово у три зміни працює 1250 робітників. Вже облаштовані фундаменти, наразі проводиться гідроізоляція стін, облаштування насосів, армування стін. Та російські війська не полишають спроби залишити жителів Нікополя без води, тому міська влада просить громадян пам’ятати про підступність ворога і мати запас води.

Місцеві переконані: і це випробування перенесуть з гідністю. І зустрінуть перемогу в рідному Нікополі. Інакше й бути не може. Адже вони народилися на козацькій землі. Та й не зрадить місто свою назву: у перекладі з грецької “Нікополь” означає “місто перемоги”.

Нікопольський герой

Щоденно жителі Нікополя, як і всі українці, платять велику ціну за свободу. З першого дня війни вони стали на захист країни. На жаль, фронт забирає найкращих. Їхній подвиг навіки залишиться у пам’яті. Навіть незважаючи на постійну загрозу обстрілів, жителі Нікополя приходять до храму попрощатися із земляками-захисниками.

Серед загиблих жителів Нікополя – Герой України, військовослужбовець 93-ї бригади ЗСУ “Холодний Яр” Сергій Сова. Він був одним із загиблих військових, тіла яких виявили під час ексгумації в звільненому Ізюмі на Харківщині. Сергій вважався безвісти зниклим.

На початку ексгумації медіа та соціальні мережі облетіло фото – рука із синьо-жовтими браслетами. Згодом стало відомо, рука з браслетами – саме жителя Нікополя Сергія Сови. Їх та численні татуювання впізнала дружина Героя. Ці браслети подарували Сергію син та донечка ще у 2014 році. З того часу він носив їх постійно як оберіг.

Відразу українці запустили флешмоб для вшанування пам’яті про закатованих людей під Ізюмом. У соцмережах публікували фото з браслетом на руці у синьо-жовтих кольорах. Люди позначали дописи хештегом #IzyumMassacre, а ілюстрація “Genocide” облетіла весь світ.

Рука з синьо-жовтим браслетом стала ще одним символом Нікополя – незламного міста, яке півтора року перебуває під безперервними обстрілами терористів, які відкривають вогонь, цинічного прикриваючись будівлями атомної електростанції…

Цей матеріал підготовлено редакцією обласної газети «Вісті Придніпров’я», місто Дніпро, за ініціативи Національної спілки журналістів України в межах проекту “Голоси України“ за підтримки Європейського центру свободи преси та ЗМІ (ECPMF) та МЗС Німеччини.

Тетяна Сіденко позаштатний автор обласної газети “Вісті Придніпров’я”