Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Чи замислювалися ви, які секрети приховують вулиці нашого Дніпра? Місто часто мовчить про своїх корінних мешканців, митців та будівничих. Десятиліття заборон та втрат стерли пам’ять про тих, хто розбудовував Катеринославську губернію. Але іноді історія знаходить голос через сучасних дослідників, які крок за кроком витягують забуті імена з прірви забуття.
У самому центрі міста, там, де сьогодні височіє перший корпус Університету митної справи та фінансів, колись розгорталася інша історія. Сучасна вулиця Володимира Вернадського раніше мала назву Новодворянська. Саме тут розташовувалася земельна ділянка, де стояв недобудований маєток пана Лабінського.
Уперше про цей зв’язок згадав у своїх краєзнавчих розвідках відомий історик Валентин Старостін. Ця тема неодноразово з’являлася в медіапросторі, проте постаті самих власників маєтку тривалий час залишалися в тіні загальних фактів. Мені стало цікаво зазирнути глибше: ким були ці люди та звідки прийшло їхнє коріння?
Моє власне дослідження почалося в умовах, які самі по собі могли б стати частиною історії. Пам’ятаю, як під час екстрених відключень світла я сиділа на роботі при світлі ліхтарика, перечитуючи праці краєзнавців. Пошук правди вимагає жертв, іноді – навіть зору та часу, але кожна зачіпка додавала азарту. Щоб розплутати цей вузол, я надіслала запити до архівів Харкова та Дніпра.
Результат не забарився – «Родовідна книга спадкових дворян» відкрила перші факти.
Хто такі Лабінські?
Рід бере свій початок з Харківщини. Засновником дворянської гілки став Олексій Єлисейович Лабінський – вдівець, секретар Харківської духовної консисторії (цікавий факт – він син священнослужителя і це вбачається також у виборі імен дітей та онуків). Саме завдяки його вислузі та сумлінній праці його нащадкам дістався дворянський титул.
Архівний документ став справжнім «вікном у минуле», дозволивши побачити родину не просто як перелік прізвищ, а як живих людей. Ось як звучить промовистий запис із книги:
«Титулярний Радник Олексій, син Єлисея Лабінський – Секретар Харківської Духовної Консисторії. Вдівець. Його діти: син Порфирій, 37 років, службовець в Міністерстві Внутрішніх Справ; його доньки: Марія — 34 р., Анастасія — 33 р., Анісія — 30 р.»
Героєм моїх пошуків постав його син – Порфирій Олексійович Лабінський, який переїхав до Катеринослава. Тут він зробив успішну кар’єру, став частиною Катеринославського наказу громадського піклування та безпосередньо впливав на добробут міста.
Його дружина, Ганна Феліксівна (у дівоцтві — Стреньковська), була поміщицею Верхньодніпровського повіту (землі нинішнього Кам’янського району). На відміну від чоловіка, вона мала глибоке козацьке коріння, згадки про яке я відшукала у збірці історика Віктора Заруби.
Довгий час я вважала, що подружжя мало трьох дітей, проте книга «Дворяни Катеринославської Губернії» розкрила справжній масштаб родини: Ганна Феліксівна народила чоловіку дев’ятьох дітей.
Мати навряд чи могла уявити, які випробування випадуть на долю її нащадків:
• Троє синів стали штаб-ротмістрами, несучи службу у Верхньодніпровському, Новомосковському та Маріупольському повітах.
• Донька Надія вийшла заміж за видатного фізика Дмитра Коновалова (учня Дмитра Менделєєва). Саме вона згодом допоможе матері продати частину недобудованого маєтку після передчасної смерті батька.
• Син Павло, за однією з версій, залишився на малій батьківщині матері навіть у часи революції.
• Дехто з дітей, на жаль, загинув під час Голодомору в Києві.
Будинок на Новодворянській не пережив Другої Світової війни – його фасад був зруйнований під час вуличних боїв у 1940-х роках. Пізніше на цьому місці звели Гірничий технікум (нині корпус УМСФ).
Цікава, що інший маєток родини – у Харкові – виявився міцнішим. Він простояв понад 100 років і досі має вигляд житлового будинку. Хочу висловити щиру вдячність друзям із Харкова, які відгукнулися на моє прохання і допомогли розшукати цю садибу в своєму рідному місті. Завдяки їхній допомозі ми тепер знаємо, як виглядало родинне гніздо Лабінських.
Радянська пропаганда роками стирала імена «класово чужих» дворян із карти міста. Інформації про них і зараз небагато – навіть метричні книги часом нагадують розмиті фрагменти, а не чітке досьє. Але сьогодні ми повертаємо ці імена додому. Ми пишемо запити, розшукуємо свідчення та звертаємося до небайдужих, бо історія Дніпра – це передусім люди, чия енергія досі відчувається у фундаментах старого міста. Ми – його сучасні мешканці, і лише в наших силах повернути належну шану тим, хто розбудовував наш край і вдихав у нього життя.
Софія Вихляєва, студентка 4 курсу спеціальності «Журналістика» Університету митної справи та фінансів.
