На радіохвилях Дніпра

«Говорить Дніпро!» – коли сьогодні чуєш ці слова численних радіостанцій нашого краю, здається, що то до тебе громогласним голосом Тараса звертається той широкий Дніпро, «що реве та стогне», а не той, смиренний і упокорений, закутий кайданами та ланцюгами грандіозних гідроелектростанцій і, на жаль, катастрофічно забруднений невдячними людьми. І одночасно відчуваєш, що то до тебе звертається величне і чудове місто над Дніпром, яке постало на перехресті світових шляхів – «із варяг в греки» та із Азії в Європу.

Постало колись біля бурхливих дніпровських порогів, де жили відважні і сміливі лоцмани; на пагорбах, де квітли та плодоносили сади козака Лазаря Глоби; біля зруйнованої козаками Кодацької фортеці, зведеної поляками; постало на місці зимівників запорожців і слободи Половиця; там, де колись Богдан Хмельницький утворив центр Кодацької паланки Запорозької Січі. Постало саме тут, хоча царські сатрапи спочатку намагалися побудувати губернський центр у гирлі Самари, на тванистих болотах і заплавах. Але тоді сама матінка-природа повстала проти такого невігластва.

У порівнянні із спроектованим у кінці 18 століття відомим французьким зодчим Клодом Геруа, сучасне місто досягло гігантських розмірів, розташувавшись, як на правому, так і на лівому березі Дніпра, який став його природним головним проспектом. Сьогодні до нас звертається місто талановитих, працьовитих, життєлюбних, патріотичних людей, місто ракетно-космічних досягнень світового рівня, один із могутніх економічних, промислових, культурних і наукових центрів України. Місто, яке із самого початку російсько-української війни постало бастіоном української державності, патріотизму, мужності і незламності предковічного духу.

ГОВОРИТЬ ДНІПРО!

Сьогодні радіо – це звичний засіб комунікації та розповсюдження інформації, нових ідей, формування свідомості і смаків людей. Без нього ми не уявляємо свого повсякденного життя. А 95 років тому, 23 лютого 1926 року, для жителів тодішнього Катеринослава це стало подією надзвичайною і сенсаційною, не дивлячись на те, що її вже давно очікували. В той день в ефір вийшла перша передача катеринославського радіо.

Як свідчать міські хроніки тієї доби і дослідження істориків та краєзнавців, «ще на початку 20-х років тут організовували акціонерне підприємство «Радіопередача», придбали необхідне обладнання, запросили фахівців».

Перша радіостанція розміщувалась на другому поверсі у приміщенні обласного виконкому (нині це будинок облради), де були обладнані студія та апаратна. В ній працювали два диктори.

В перших передачах озвучувались уривки із літературних творів, «пізніше в ефірі зазвучали газетні повідомлення. Потім виникло нове слово – «трансляція». 3-4 травня 1926 року по радіо передавали хід засідання III з’їзду Рад Катеринославщини. Через три роки в побут увійшли відомі гучномовці «Рекорд» – великі чорні «тарілки», які, до речі, мудрий народ відразу охрестив «брехунцем».

В кінці 1926 року в містах і селах Дніпропетровщини (того року місто Катеринослав було перейменоване в Дніпропетровськ) вже працювало сім радіоустановок. У 29-му і 30-му роках минулого століття за кількістю радіоточок Дніпропетровськ посідав третє місце після Москви і Ленінграду. А ще 30 років тому в нашому регіоні налічувалося більше мільйона радіоточок.

Вулиця Івана Сірка, 3 у Дніпропетровську була знайома мільйонам радіослухачів – тут знаходилось обласне радіо. Звідси в ефір виходили його щоденні передачі, тут працювали радіожурналісти, диктори, режисери, монтажери, люди, закохані в свою справу, творці радійного дива. Радіобудинок на вулиці Івана Сірка збудували на початку 60-х років минулого століття за найкращими зразками подібних установ. Тут була велика концертна студія, камерна студія, дві радіомовні студії, чотири монтажні апаратні, центральна радіомовна апаратна. Обласне радіо було обладнане найсучаснішою на той час апаратурою, яка вироблялася в Радянському Союзі та в країнах соціалістичного табору. Не дивно, що саме в будинку обласного радіо знаходився кабінет Петра Зіновійовича Шаповала, голови обласного комітету з питань телебачення та радіомовлення, відомого журналіста і поета. Обласне радіо знаходилось зовсім поруч з нашим студентським гуртожитком, на розі проспекту Гагаріна та вулиці Сірка. Там в 1968 році мій університетський друг Володимир Пайос, який перейшов на заочне відділення і працював в молодіжній редакції обласного радіо, залучив мене до підготовки різноманітних матеріалів та сюжетів для програми «Ровесник», що була дуже популярною серед молоді.

Тоді на обласному радіо працювали досить відомі і популярні на Дніпропетровщині корифеї радіожурналістики – Людмила Шведова, Микола Безуглий, Олекса Вусик, Анатолій Шаранда, Володимир Радзецький, Лідія Гаврильченко, Борис Пелехов, Володимир Заремба, Леонід Залата, Валерія Вороніна, Олександр Токар, Дора Калинова, диктори Валерій Хованський, Валентина Рускевич, Лідія Аведікова.

В кінці 60-х на початку 70-х років 20 століття на радіо прийшли працювати і випускники нашого історико-філологічного факультету, в тому числі і мої однокурсники. Петро Зіновійович Шаповал особисто запросив на посаду редактора сільськогосподарської редакції Семена Ковальчука, мого однокурсника, керівника нашої університетської літературної студії «Гарт». Згодом на обласному радіо почали працювати його дружина Таїсія Ковальчук, Віктор Хоменко, Любов Голота. Дещо пізніше з обласним радіо пов’язала свою життєву та творчу долю випускниця факультету журналістики Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка Валентина Орлова. До речі , Любов Голота дуже правдиво і талановито розповіла про ті непрості і дуже неоднозначні часи у своєму романі «Епізодична пам’ять», за який вона отримала державну Шевченківську премію. Дехто з журналістів, що працювали тоді на обласному радіо і телебаченні, стали прообразами героїв її видатного твору. Це сьогодні, як звичне явище, ми сприймаємо величезне надбання демократії – свободу слова. А за часів СРСР існувала цензура, яка знівечила чимало доль журналістів, попсувала життя багатьом поколінням творчих людей. Тоді майже всі матеріали вичитувались та видавались в ефір лише після відповідних дозволів органів цензури.

В середині 80-х на початку 90-х років, в період розвалу СРСР і створення незалежної України, відбувалася зміна поколінь на обласному радіо і телебаченні. Доба становлення і розбудови українського радіо і телебачення у щойно посталій незалежній державі була досить складною, суперечливою, а іноді й драматичною. Не так легко, як здається, торувалися нові шляхи, на яких, окрім досягнень та успіхів, було немало прикрих і гірких помилок, хибних та невиправданих рішень. І не тільки через нерішучість, невпевненість, але й через нерозуміння існуючих проблем та перспектив розвитку телебачення і радіо тодішнім керівництвом України та очільниками Держтелерадіо.

Мені довелося працювати генеральним директором Дніпропетровської обласної державної телерадіокомпанії з 1995 року по 2004 рік, бути у складі колегії Держтелерадіо України і разом із моїми колегами – радіо і тележурналістами, режисерами, інженерами, техніками – розбудовувати обласне радіо і телебачення в нових історичних умовах.

Нині мало хто згадує, а молодші покоління, мабуть, і не знають, що в колишній Українській РСР телерадіоцентрам, збудованим в середині 20-го століття в базових містах Дніпропетровську, Донецьку, Львові, Одесі і Харкові, здебільшого відводилася роль простих ретрансляторів всесоюзного і республіканського телевізійного і радійного мовлення. Та після проголошення незалежності такий стан місцевого мовлення не тільки в потужних індустріальних, наукових і культурних центрах, але й у всіх обласних містах уже не відповідав новим реаліям. Перед нами постала нагальна проблема розбудови власної виокремленої регіональної мережі телерадіомовлення. Її необхідно було негайно вирішувати. Натомість в цей час із-за економічної кризи в значних розмірах скоротилось фінансування регіональних і обласних телерадіокомпаній. Фактично із державного бюджету фінансувалися лише заробітна плата працівників. Кошти ж на розповсюдження телерадіопрограм, на заміну і оновлення техніки, на оплату комунальних послуг треба було заробляти самостійно, за рахунок реклами, підготовки платних програм, благодійних внесків та спонсорської допомоги. До того ж рішенням Держтелерадіо України 1 серпня 1995 року на баланс обласних телерадіокомпаній передавались мережі колишнього Всесоюзного телевізійного мовлення, на яких транслювались програми російського телебачення (ОРТ). Таке рішення стало для нас не стільки несподіваним, скільки незрозумілим та неприйнятним. Не маючи відповідних дозволів, достатніх фінансових ресурсів, ми повинні були за свій власний рахунок ще і оплачувати мовлення іншої держави, яка вже тоді проводила неприховану антиукраїнську пропаганду. А перекриття окремих програм російського телебачення та розміщення на цьому каналі власних програм викликало невдоволення і постійні скарги певної категорії глядачів. Та й це ще не все. Вінцем правового нігілізму було рішення обласної ради, яким всі права на розміщення та отримання прибутків від реклами на каналі, де транслювалося, ОРТ, передавалися рекламному агентству «Собор». Агентству, яке жодної копійки не витрачало на утримання даної мережі, ні на розповсюдження телевізійного сигналу. І лише неймовірними зусиллями, за підтримки Кабінету Міністрів України та Держтелерадіо, нам вдалося у вересні 1995 року відвоювати лише половину рекламного часу під певні гарантії обласної ради і обласної державної адміністрації допомогти нашій телерадіокомпанії розбудувати виокремлену мережу телерадіомовлення. Але тоді ті гарантії так і лишилися на папері. І лише через майже десять років, вже за інших обставин та за інших керівників регіонів, телерадіокомпанії була надана досить дієва і реальна допомога в розбудові власної телерадіомережі.

Я дуже добре пам’ятаю робочу нараду за участю керівництва Держтелерадіо України та генеральних директорів регіональних та обласних телерадіокомпаній в Адміністрації Президента України, де уважно вислухали наші думки і пропозиції щодо подальшого розвитку місцевого мовлення і нібито навіть погодилися з багатьма із них. Незабаром навіть була здійснена спроба на базі Житомирської обласної державної телерадіокомпанії організувати щось на зразок нинішнього суспільного мовлення. Але той експеримент відразу провалився, бо не мав ні правового, ні фінансового підґрунття, а головне бажання тодішньої влади серйозно розбудовувати як загальнонаціональне, так і місцеве державне телерадіомовлення. А закінчилося все дуже просто – телевізійна мережа, на якій транслювалось ОРТ, була передана приватній компанії Олександра Зінченка. На її базі було створено телеканал «Інтер». А згодом і загальнонаціональний телевізійний канал УТ-2 опинився у приватній власності. Сьогодні – це «1+1».

Величезну відповідальність за те, що кращий інформаційний ресурс був розданий не державним, а приватним телерадіокомпаніям, в тому числі російському та проросійському телерадіо – шоу-бізнесу, несе тодішня Національна рада з питань телебачення і радіо. Саме вони, приватні ТРК, стали монополістами FM-ринку, отримавши ліцензії на кращі FM-частоти. А ми змушені були, зрештою, працювати на менш популярних тоді середніх хвилях радіо. І це при тому, що державні телерадіокомпанії мали значний творчий потенціал, досвідчені кадри і талановиту молодь, у них був величезний фонд записів музики і передач. У нашому радіоефірі ми отримали засилля іноземної музики, панування російських та проросійських радіостанції. За це ми і досі розплачуємося дуже дорогою ціною.

Натомість телерадіокомпанія змушена була за власні кошти створити в 1995 році спочатку виокремлений канал обласного радіо і лише у 2001-му році 51-й телевізійний канал із цілодобовим мовленням. До 2005 року вдалося збудувати за підтримки облради та облдержадміністрації значну частину виокремленої мережі телевізійного мовлення. Цьому сприяло прийняття обласною радою на початку 2004 року цільової комплексної програми розбудови місцевого телерадіомовлення.

Але іншого шляху, як долати різні перешкоди і труднощі, знаходити вихід із важких та критичних ситуацій, у нас не було. І треба віддати належне колективу обласного радіо і телебачення, який в умовах недофінансування, затримок із виплатами зарплат, бартеризації та шаленої інфляції зміг не тільки побороти всілякі негаразди, але й зберегти обласну телерадіокомпанію і зробити її однією із найкращих в країні.

То було наше усвідомлення того, що тільки конкретними справами, організованістю, професійною майстерністю, здатністю працювати на перспективу, можна досягнути певних результатів, забезпечити як своє буття, так і життєдіяльність телерадіокомпанії.

Незадовго до мого призначення генеральним директором помер керівник обласного радіо Володимир Гнатович Пайос. Йому виповнився лише 51 рік. Це була величезна втрата для колективу, всіх його друзів і колег. Володимир Пайос, людина щедрої і доброї душі, професіонал своєї справи, багато зробив для розвитку обласного радіо та телебачення.

Невдовзі обласне радіо очолив Валерій Дрешпак, який працював у прес-службі Дніпропетровського міськвиконкому, а до того – редактором облрадіо. Він став наймолодшим очільником обласного радіо за всю його попередню історію.

Але спочатку проти мого призначення генеральним директором облтелерадіокомпанії, згодом проти призначення Валерія Дрешпака моїм заступником з питань радіомовлення, категорично виступив тодішній представник Президента в Дніпропетровській області Павло Лазаренко. У нього та його оточення були зовсім інші кандидатури на керівні посади ТРК та зовсім інші види на діяльність самої компанії. Та, незважаючи на неймовірні зусилля, йому та його оточенню так і не вдалося завадити рішенню Державного комітету України з питань телебачення і радіомовлення. Із Павлом Івановичем ми були на різних берегах і не збирались пливти з ним в одному човні, бо то була б зовсім інша історія. Але ні тоді, ні сьогодні я не сумнівався і не сумніваюсь у своєму виборі , не жалкував і не жалкую про свій вибір. Валерій Дрешпак проявив себе чудовим професійним менеджером, порядною, творчою, відповідальною людиною.

Йому вдалося не тільки зберегти, але і значно примножити надбання своїх попередників. Під його безпосереднім керівництвом обласне радіо отримало новий імпульс свого творчого і матеріально-технічного розвитку. Уже незабаром після його призначення, у серпні 1995 року почав мовлення другий канал обласного радіо “Мрія” – спочатку на нижніх частотах УКВ, а згодом на середніх хвилях. Валерій Дрешпак дуже багато зробив для зміцнення матеріально-технічної бази обласного радіо, розпочавши оновлення радійної техніки. В той час була придбана перша цифрова станція для монтажу радіопрограм і видачі їх в ефір, розпочалася комп’ютеризація робочих місць журналістів. Особливу увагу молодий керівник приділяв стимулюванню творчої діяльності колективу, участі радіожурналістів у різноманітних міжнародних, всеукраїнських та регіональних конкурсах і фестивалях, де вони неодноразово здобували призи і високі нагороди. Через різні фонди і фундації, Національну спілку журналістів України, громадські організації ми змогли направити чимало наших телерадіожурналістів на стажування до США, Швеції, Нідерландів, Німеччини, Польщі, Південної Кореї та інших країн. До речі, Валерій Дрешпак і керівник творчого об’єднання Валентина Орлова вивчали практику роботи радіостанцій в США та Швеції і успішно використовували набутий досвід в практичній діяльності нашої ТРК.

Валерій Дрешпак разом із Віктором Ожогіним та Віктором Агаповим, моїми заступниками з питань телебачення, були одними із головних ініціаторів та розробників концепції розбудови регіонального радіомовлення і телебачення, яка в 2004-ому році була значною мірою реалізована в прийнятій обласною радою цільовій комплексній програмі розвитку матеріально-технічної бази телерадіомовлення. Це був один із найбільших проектів нашої плідної співпраці з обласною владою, яка надала нашій ТРК досить вагому допомогу в її розбудові.

Надійним помічником Валерія Дрешпака, душею колективу, наставником молодих журналістів був Анатолій Олексійович Шаранда. Він організував і особисто проводив прямоефірні передачі із керівниками області, міст і районів, народними депутатами, міністрами, очільниками обласних управлінь та відомств. Щосуботи в ефір виходила його авторська півгодинна ранкова інформаційно-аналітична програма з актуальних проблем суспільно-політичного життя, що була популярною у радіослухачів.

В середині 90-х років минулого століття замість галузевого принципу структури мовлення радянської доби (редакцій промисловості, сільського господарства, пропаганди, художніх програм, інформації, спорту) на обласному радіо було утворено чотири творчих об’єднання – інформаційно-аналітичних програм; суспільно-політичних програм; художніх програм; дитячих, молодіжних і пізнавальних програм. Така творчо-організаційна структура з часом довела свою ефективність. Вона давала можливість не тільки зосередитись на актуальних проблемах і викликах часу, але й раціонально використовувати творчий потенціал колективу та наявні технічні ресурси.

На відміну від радянських часів, де майже все було цензуровано, де існувало багато заборонених тем, із набуттям незалежності Україною обласне радіо дістало своє нове дихання. Радіожурналістика поринула у вир бурхливого життя, сміливо підіймала і висвітлювала нагальні й найболючіші проблеми політичного, соціально-економічного та культурного життя. Прямий зв’язок із слухачами, відверті і гострі дискусії в студії стали повсякденною та усталеною нормою журналістської діяльності. Конкретна людина, її проблеми і болі були у центрі більшості програм і передач творчих об’єднань обласного радіо.

Тут з’явилось багато цікавих прямоефірних авторських програм, які передбачали діалог в студії, відповіді на запитання радіослухачів, актуальні інтерв’ю із керівниками області, міст і районів, народними депутатами, депутатами місцевих рад, митцями, письменниками, науковцями, керівниками підприємств, аграріями.

В калейдоскопі зміни подій і викликів, пріоритетів, проблем і тем, найголовнішим в той період для нас було утвердження української державності, принципів демократії, політичної і економічної свободи, відродження національної свідомості та духовності. У більшості моїх колег було розуміння й усвідомлення того, що розбудова держави можлива лише на грунті відповідального і професійного ставлення до справи, повсякденної самовідданої праці, любові до України і глибокої віри в її майбутнє, формування шанобливого ставлення до її історії, традицій, культури.

Творче об’єднання інформаційно-аналітичних програм, яке очолював Віктор Якович Совєтов, готувало регулярні випуски обласних вістей та підсумковий огляд новин «Вечірня панорама». Програми «Агровісник», «Фінансові новини», висвітлювали проведення земельної реформи, соціальні перетворення на селі, створення та діяльність фермерських господарств. Віктор Якович започаткував свою авторську програму «Життя-буття», яка була досить популярною у слухачів, бо торкалася найболючіших проблем простої людини, ставала на її захист від бюрократичного свавілля, боролася за утвердження в повсякденному житті справедливості та демократичних норм.

У фокусі постійної уваги радіожурналістів цього творчого об’єднання було висвітлення найважливіших подій, що відбувалися в країні та регіоні. Вони регулярно розповідали про спорудження першої лінії дніпропетровського метрополітену довжиною 7,76 км з шістьма станціями. Пусковий комплекс цієї лінії здали в експлуатацію 5 травня 1995 року, а 29 грудня цього ж року за участю керівництва держави було відкрито регулярний рух пасажирських поїздів. Радіослухачі постійно отримували інформацію і щодо будівництва Південного мосту через річку Дніпро – першого об’єкту такого масштабу, побудованого в нашій країні за роки незалежності. Його урочисто відкрили 21 грудня 2000 року. Одними із перших журналісти обласного радіо повідомили своїх слухачів про те, що 28 березня 1999 року в районі екватора з морської платформи було здійснено перший успішний запуск української ракети «Зеніт» у рамках міжнародного консорціуму «Морський старт».

Не залишилися журналісти обласного радіо і осторонь висвітлення страйків шахтарів і пікетування ними приміщень облдержадміністрації влітку 1998 року або гучних скандалів, пов’язаних із пограбуванням сотень тисяч жителів нашої області сумнозвісними трастами, «фінансовими пірамідами».

Про свою творчість і творчість своїх колег у ті часи заслужена журналістка України Наталія Старюк сказала, що «ми не розповідаємо про людей, ми розповиваємо їхню свідомість. Часом на денці чиїхось спогадів чи сповідей виринає образ, в якому постають душа і доля всього нашого краю». Дійсно, тоді на світанку української незалежності телерадіожурналістам було нелегко розвінчувати і поборювати усталені радянські міфи, досягати глибин людської свідомості, утверджувати принципи демократі і свободи. Саме через заглиблення у сутність тогочасних проблем і викликів, спільний пошук зі своїми слухачами і глядачами шляхів їх вирішення, залучення моральних авторитетів громадської думки, діячів культури і мистецтва, вчених вони намагалися дійти і до сердець, і до свідомості людей.

Новаторством, творчою напругою і емоційністю, можливістю зануритись у глибину проблем, вирізнялась робота об’єднання суспільно-політичних програм, яке очолювала Валентина Олександрівна Орлова. Для неї журналістика стала сенсом усього життя. Вона – лауреат багатьох міжнародних, всеукраїнських і регіональних конкурсів та фестивалів. Її авторські програми «Акценти», «Кроки до власності», «Я знаю», «З пошаною до Вас», «Спільний інтерес», «Ефір 3000» стали окрасою обласного радіо, завжди викликали жвавий інтерес у слухачів, не залишали їх байдужими, бо вона, як і її колеги, вкладала у них свою душу, свій талант, свої знання.

Валентина Орлова створила оригінальну авторську програму «З пошаною до Вас». Це були живі дискусії ветеранів журналістики зі слухачами обласного радіо. До своєї програми «Між іншим зранку» вона постійно запрошувала митців і вчених, видатних і цікавих людей. В її програмах обговорювалися найгостріші на той час суспільно-політичні, культурологічні, гуманітарні проблеми: від обговорення проєкту та прийняття Конституції України, підготовки і проведення 16 квітня 2000 року Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, формування ринкової моделі господарювання, побудови правової держави до невиплат заплат працівникам бюджетної сфери та пенсій ветеранам праці, віялових відключень електроенергії, процвітання бартеру, негараздів у сфері комунальних послуг, подолання бідності.

У творчому об’єднанні суспільно-політичних програм працювала ветеран обласного радіо Валерія Тимофіївна Вороніна. Її музична передача «Для Вас» мала велику аудиторію шанувальників.

Надзвичайно цікаву програму «Академія гітари» створив і вів викладач музичного училища Юрій Радзецький, син ветерана обласного радіо Володимира Яковича Радзецького.

Головним для творчого об’єднання художніх програм, яким керувала Таїсія Миколаївна Ковальчук, були цілеспрямованість та глибинне осмислення культурного надбання українського народу, формування ставлення до його історії, звичаїв, традицій та культури. В її творчому об’єднанні працювали Наталя Петрівна Нікуліна та Наталя Вікторівна Старюк. Їх, таких різних за характерами, але глибоко обдарованих і талановитих жінок, об’єднував патріотизм, щира любов до України, тремтливе ставлення до народних традицій і звичаїв, фольклору. Коли говорять про людей, які ладні перевернути гори, то це саме про них. І вони їх перевертали – ті гори забуття, зневаги, байдужості і почасти відверто ворожого ставлення до української культури; вони розчищали замулені джерела високої духовності нашого народу. Таїсія Ковальчук, Наталка Нікуліна, Наталя Старюк навіть створили одну спільну програму «Три поради», яку вели щоразу втрьох, і завжди намагалися порадити своїм радіослухачам-дописувачам щось корисне і необхідне у складних життєвих ситуаціях, знайти їм товаришів-однодумців, розрадити у скруті. Кожна із них залюбки брала участь у цій програмі, бо хотіла бути разом із людьми у ті нелегкі часи.

Таїсія Ковальчук однією із перших в Україні започаткувала програму «З далекого краю», в якій розповідала про українську діаспору на теренах колишнього Радянського союзу, в США, Канаді, європейських країнах. Її народознавча програма «Джерела» розповідала про звичаї й традиції, пісенну спадщину нашого краю. У ній слухачі могли ознайомитися, зокрема, із весільними та виряджальними (рекрутськими) циклами пісень, які співали на Придніпров’ї.

Авторська літературно-мистецька програма «Береги» Таїсії Миколаївни за участю літераторів, художників, співаків, акторів, книговидавців порушувала питання формування національної ідеї, поборення комплексу меншовартості, виходу із колоніального духовного ярма та подолання чужоземної духовної експансії. В ній ґрунтовно обговорювалися культурно-мистецькі новини із фестивалів, виставок, конкурсів. У своїй авторській програмі для дітей «Стежка» вона розглядала найрізноманітніші аспекти дитячого світу і дитячого світогляду, надавала слово юним талантам, художникам, співакам, а також письменникам і поетам, які пишуть про дітей. Радіопрограма знайомила малят із скарбами української культури, за якими можна пізнати дух народу, а також із культурою, звичаями, традиціями народів світу. Їх спільна з Наталією Старюк програма «Зерня слова», сповнена любові, поваги та шанобливого ставлення до рідного слова, торкалася проблем розвитку та функціонування української мови, її багатства і культури, її захисту від різних ігнорантів та ненависників.

Як і Таїсія Ковальчук, Наталка Нікуліна була моєю однокурсницею в університеті. Вже на другому курсі вийшла перша поетична збірка Наталки «Вишневий спалах». В 1973 році вона закінчила аспірантуру і захистила кандидатську дисертацію «Професійна лексика лоцманів дніпровських порогів». На ті часи ця тема для декого була такою небезпечною, що Наталці навіть не знайшлося місця на рідній кафедрі української мови. Вона змушена була викладати англійську мову для студентів, а згодом працювати методистом в обласній науковій бібліотеці, ледь зводячи кінці з кінцями.

А потім була робота на обласному радіо, де Наталя Петрівна готувала матеріали з питань культури для програм новин, створила і вела передачу «Для дітей і про дітей». Тут вона започаткувала і майже здійснила свій великий проект – цикл передач «На полі слова» – про письменників і поетів Придніпров’я, наших сучасників і тих, хто був розстріляний і закатований в сталінських катівнях. Створену талановитою поетесою чудову радіоповість слухали тисячі радіослухачів нашого краю.

Наталка Нікуліна трагічно пішла в засвіти напередодні свого 50-річчя від дня народження, залишившись для всіх нас, її друзів та колег, її читачів і радіослухачів щирим порадником, розумним співрозмовником, добрим другом. Вона була світлою людиною, втіленням прекрасних людських чеснот, берегинею українського духу.

Поет Абрам Кацнельсон назвав її однією із найталановитіших і найінтелігентніших українських поетес, яка «своїм непересічним талантом, своїм інтелектом і чистотою моральних принципів була гідною спадкоємницею Великої Лесі».

Спільне видання останньої книги Наталки Нікуліної «Знамення калини» в 2000-ому році здійснили Дніпропетровська обласна організація Національної спілки письменників України, Дніпропетровська обласна державна телерадіокомпанія та Управління культури Дніпропетровської обласної державної адміністрації. Прочитайте її, друзі, і ви відкриєте для себе в її бентежній поезії і могутню силу українського духу, і лагідність та ніжність, таїну людської душі, намагання «прожити вік на кінчику сльози, найосяйнішому її краєчку» та прагнення «сягнути глибин живого, рідного, судженого Україною».

Програми Наталі Старюк на обласному радіо, її літературні статті і есе вражали і вражають глибиною аналізу, умінням розпізнати і вражаюче точно висловити головну суть явищ і подій. Нікого не лишали байдужими її авторські програми «Думка-шумка», «Річ», «Понад усе», «Де нас немає», «Все має свій голос», «Квітка уяви», «Тьох», «Листи. Мелодіі. Портрети». Це була і широка палітра художньо-мистецького життя, формування високих естетичних і моральних цінностей (її «Квітка уяви» розповідала про творчу лабораторію майстрів пензля, про художню цінність їх творів. Програма «Тьох», присвячена українському романсу, відкривала радіослухачам не тільки забуті перли, але й знайомила їх із сучасними творами вітчизняних композиторів). І звернення до найболючіших проблем сучасності, проблем гуманізму, співчуття, жертовності, патріотизму. (Радіоцикли «Де нас нема» про життя дітей в сиротинцях; «Листи. Мелодії. Портрети» про найгостріші проблеми духовного відродження, переосмислення багатьох моральних і естетичних вартостей). У всіх передачах Наталі Старюк, створених на високому професійному рівні, досить щирих, сміливих і емоційних, вигранювалася незалежна думка, невід’ємна від активного співчуття та патріотичної позиції людини. Я пам’ятаю, як авторська програма «Річ» Наталі Старюк одноголосним рішенням журі отримала одну із найвищих нагород на Всеукраїнському телерадіофестивалі «Калинові острови». І зовсім закономірно, що за творчі та професійні здобутки на обласному радіо їй було присвоєно звання заслуженої журналістки України.

Пишу рядки і згадую, як влітку 1995 року, поблизу Монументу Слави, ми разом із молодою тележурналісткою Людмилою Громовик записували інтерв’ю з Валерієм Павловичем Пустовойтенком, тоді Міністром Кабінету Міністрів України. На цій посаді та згодом у статусі Прем’єр-Міністра України він багато зробив для розбудови регіональних телерадіокомпаній, зокрема, і нашої. Згодом Людмила Громовик переїхала до столиці, де працювала у пресслужбі Міністерства сільського господарства України, а в 1998-му році повернулася до Дніпра і очолила творче об’єднання програм другого каналу обласного радіо. Енергійна, завзята у своїх починаннях, цілеспрямована, вона на високому професійному рівні організувала роботу радіостанції ОР-2.

Тоді другий канал обласного радіо став по-справжньому розмовно-музичним та розважальним, з доволі широким спектром програм: інформаційно-аналітичних, пізнавально-розважальних, культурно-просвітницьких. Універсальний формат був спрямований на найрізноманітнішу аудиторію. Другий канал обласного радіо мовив на частоті УКХ 70,37 МГц 18 годин щоденно і охоплював майже всю територію області. В ефірі звучали новини регіону, спортивний огляд, інформаційні та оперативні повідомлення екстрених служб, авторські програми і багато різноманітної музики. При цьому переважала українська музика і пісня, на відміну від інших радіостанцій в регіоні. Редактори творчого об’єднання ОР-2 також готували дитячі та молодіжні програми: «Школа безпеки», «Покоління 21». Регіональний музичний конкурс «Нові голоси» став найпопулярнішою програмою радіостанції. Щодня протягом тижня слухачі та професійне журі визначали переможців, які за підсумками другого туру брали участь у гала-концерті. Лауреати та дипломанти конкурсу виступали на концертних майданчиках нашого міста та області. Головна редакторка Людмила Громовик вела авторську аналітичну програму «Оглядач» про найважливіші події та актуальні проблеми суспільно-політичного життя країни та регіону.

В той же час на обласному радіо працювала найдосвідченіша режисерська група: заслужений працівник культури України Галина Савченко, Тетяна Дацева, Раїса Олійник, Раїса Железняк. У них курси з підвищення професійної майстерності пройшли молоді режисери Євген Кремінський, Сергій Твердохліб, Максим Легостаєв. Цех радіомовлення і звукозапису очолював досвідчений фахівець Микола Іванович Оскаленко, невтомна і завзята людина, який сповна віддавався улюбленій справі.

Золотим фондом обласного радіо була його фонотека, де зберігалося понад чотири тисячі годин звукозаписів. Це була справжня скарбниця голосів і музики! Багато років її очолювала Алла Володимирівна Верещагина, не просто добрий фахівець, а сильна і мужня жінка. Звукорежисер Тетяна Дацева в інтервʼю місцевій газеті розповідала про колег, які своїми героїчними вчинками не дали знищити рідкісні українські пісні, що зберігалися у фонотеці радіо: «Хочу розказати про наших дівчат, які збирали пісні ще в часи, коли окремі пісні були заборонені, вони знаходили такі пісні, на кшталт «Лента за лентою», «Ой у лузі червона калина»,—це ж були пісні, за які можна було потрапити до тюрми! У нас у фонотеці працювала Альона Верещагина, так то одного разу прийшов циркуляр, що знищив всі українські пісні, думи, все познищували, але Альона, ризикуючи своєю роботою, сховала ці пісні.»

Голосом обласного радіо багато років був диктор Володимир Васильович Пасічник, володар розкішного, багатого інтонаціями басу. За популярністю у нашому краї йому не було рівних. Свою дикторську кар’єру він розпочинав на обласному телебаченні, але згодом перейшов на обласне радіо, де працював тривалий час, навіть після виходу на пенсію.

Багато років працювала заввідділом листів радіожурналістка Дора Калинова, яка підтримувала звʼязок обласного радіо зі своїми слухачами та готувала змістовні радіопередачі.

В середині 90-х років минулого століття на обласне радіо прийшли молоді журналісти: Вікторія Сидоренко, Ігор та Оксана Гвоздики, Євгенія Ляхова, Юлія Рацибарська, Олег Гречко, Світлана Угнівенко – енергійні, креативні, вони гідно продовжили кращі традиції обласного радіо.

У 1996 році вісімнадцятирічним юнаком прийшов на обласне радіо, щоб продовжити справу своїх батьків, Олексій Ковальчук, син Семена Даниловича та Таїсії Миколаївни Ковальчуків. Він називає себе «дитям обласного радіо», бо воно дало йому путівку у велике творче життя. Тут він працював відповідальним секретарем, а згодом став одним із засновників відомої в нашому регіоні газети «Вісті Придніпров’я». Тепер Олексій Ковальчук – очільник обласної організації Національної Спілки журналістів України.

Декілька років тому спільними зусиллями Таїсії Миколаївни, сина Олексія та доньки Олесі вийшла книга «Віддайте мені мене», куди ввійшли поезія та проза, щоденники та листи Семена Ковальчука, а також спогади про нього його друзів і колег. Ця книга – і сповідь, і спогади, і часопис бентежної доби піввікової давнини. Сьогодні, з відстані прожитих літ, все більше розумію, якби не та жахлива трагічна випадковість, скільки доброго і корисного, зокрема, в літературі і журналістиці, могла б зробити на нашій рідній землі ця талановита, принципова, мужня і сильна людина, наш незабутній Семен Ковальчук.

Важливими структурними підрозділами обласного радіо в містах Камʼянському, Вільногірську, Жовтих Водах, Марганці, Покрову, Першотравенську були міські радіоредакції. Крім того, що місцеві радіожурналісти широко і всебічно висвітлювали економічне, суспільне, культурне життя своїх міст та прилеглих районів, вони були ще й нашими власними кореспондентами, завжди оперативно надсилали нам різноманітну інформацію, готували окремі радіовипуски та цікаві сюжети. Заслужений працівник культури України, керівник Камʼянської міської радіоредакції Анатолій Литвин на обласному радіо готував і вів свою авторську програму «Музичний радіокурʼєр», яка була надзвичайно популярною серед радіослухачів. Радіожурналіст Леонід Бройтман, який очолив редакцію після Анатолія Литвина, наполегливо і мужньо боровся за збереження міської редакції. Та, на жаль, процес скорочення редакцій в регіонах зупинити було неможливо.

Проте, на початку оптимізації ми, всупереч рекомендаціям Держтелерадіо, залишили міські радіоредакції, обмежившись лиш незначним скороченням штатів. І були чи не єдиною державною обласною телерадіокомпанією, в якій вони працювали найдовше. Вже потім нашими з Валерієм Дрешпаком наступниками їх було скорочено.

Я пишаюся своїми колегами, такими працьовитими, талановитими, креативними людьми, які віддавали себе безмежно обраній професії. Працював із ними в дуже складний період становлення українського радіомовлення, в добу переходу від тоталітаризму до демократії. Я вдячний колективу телерадіокомпанії за мужність і терпіння, за підтримку і розуміння в ті непрості часи. Особливо в період, коли в 1997 році після звільнення з посади премʼєр-міністра в область на деякий час повернувся Павло Лазаренко і очолив обласну раду. Тоді він спробував зробити із Дніпропетровщини щось подібне до бунтівної «Вандеї», довівши конфронтацію із обласною державною адміністрацією до найвищої позначки кипіння. Він намагався «замовляти свою музику» у всіх регіональних засобах масової інформації, в тому числі й на обласному державному радіо і телебаченні. Діяв дуже круто, методом і батога, і пряника, спробував накинути й на нас свої пута. Але ми вистояли. Устояли й пізніше, коли голова облдержадміністрації Микола Швець спробував перекласти на обласне радіо і телебачення провину за провал в регіоні провладного блоку політичних партій «За єдину Україну» на виборах до Верховної Ради. На своїх зборах колектив телерадіокомпанії одностайно виступив проти мого звільнення із посади, яке ініціювала перед Держтелерадіо України обласна держадміністрація.

Я пишаюся також тим, що коли працював генеральним директором ДОД ТРК, зустрічався і був знайомий із багатьма видатними, цікавими, патріотичними людьми. Особисто, як журналіст, організовував і вів з ними передачі в прямому ефірі, в запису, брав у них інтервʼю, створював про них передачі. Це були як прості робітники, фермери, так і державні діячі, відомі політики, народні депутати, вчені, митці, посли іноземних держав, зарубіжні гості. В ефірі обласного радіо і телебачення неодноразово виступали Президент України Леонід Кучма, Прем’єр-міністр Валерій Пустовойтенко, Голова Верховної Ради Олександр Мороз, Володимир Литвин, секретар Ради національної безпеки й оборони Володимир Горбулін, начальник Управління МВС України в Дніпропетровській області, а згодом Міністр внутрішніх справ України Юрій Смирнов, Генеральний прокурор України Григорій Ворсінов. Для мене пам’ятними до цього часу залишаються зустрічі та інтервʼю з Прем’єр-міністром Валерієм Павловичем Пустовойтенком, генеральним директором Південмашу Олександром Максимовичем Макаровим, Юрієм Сергійовичем Алєксєєвим, генеральним конструктором КБ «Південне» Станіславом Миколайовичем Конюховим, головним конструктором ракетних твердопаливних двигунів КБ «Південне» Володимиром Івановичем Кукушкіним, першим космонавтом незалежної України Леонідом Костянтиновичем Каденюком, ректором Національного технічного університету «Дніпровська політехніка» Геннадієм Григоровичем Півняком.

У кожного покоління є не тільки свій зоряний час, свої перемоги, здобутки і звершення, але й свої біди, нещастя і поразки, своя непримиренна боротьба за місце під сонцем. Виборювати собі право на життя треба постійно, настирливо і твердо. «Борітеся-поборете» – писав наш геній і пророк Тарас Григорович Шевченко.

Імперіалістична росія веде проти нас загарбницьку колоніальну війну, щоб знищити усіх нас, нашу мову, нашу культуру, нашу ідентичність. Сьогодні не той час, коли можна відсидітися у затишку, в тіні дерев чи на теплому осонні. Нині настали часи жорстокої безкомпромісної боротьби за нашу державність, за нашу свободу, людську гідність, за наше існування на своїй землі. Нам нічого не лишається, окрім, як самовіддано боротися із нашим одвічним і заклятим ворогом на всіх фронтах, в тому числі й інформаційному, і відстоювати своє право на вільне життя, на історичну справедливість, утверджуючи свою правду у цій жорстокій війні.

Ми повинні пам’ятати тих, хто створював і розбудовував наше регіональне радіо і телебачення, хто присвятив цьому своє життя, віддав усі свої сили, свою енергію, свій талант. Вони чудово розуміли, що тільки та держава, яка зберігає і шанує свою мову, свої традиції та історію, може органічно увійти в сучасну світову культуру і водночас зберегти свою ідентичність та самодостатність. І робили все для того, що могли у ті непрості часи, активно протистояли шаленій російській інформаційній анексії – предтечі сучасної війни. На відміну від тих, хто тільки базікав про слабозахищеність вітчизняного інформаційного простору, але практично нічого не робив для протидії інформаційній агресії, хоч це входило до їх конституційних і посадових обов’язків. А дехто із них відверто зраджував своєму народові та своїй державі і до цього часу так і не поніс справедливого покарання.

Тепер дуже прикро і боляче спостерігати, як здобутки попередніх поколінь місцевих телерадіожурналістів не тільки не примножуються і розвиваються, а навпаки, – руйнуються і нищаться. Ще у 2018 році обласна організація Спілки журналістів України звернулася до тодішнього керівництва країни з вимогою не допустити запропонованого проєкту реформування регіональних державних телерадіокомпаній. На превеликий жаль, і наше звернення, і звернення багатьох наших колег із інших областей України були проігноровані. В результаті те, що створювалося десятками років самовідданою і важкою працею попередніх поколінь, було знищено безглуздими, недалекоглядними, непродуманими рішеннями, за які, сподіваюсь, винні все ж таки колись понесуть справедливе покарання. Бо такого погрому і такої зневаги до державного радіо і телебачення, коли звільняли тисячі висококласних телерадіожурналістів, режисерів, звукорежисерів, телеоператорів та інших категорій фахівців, не було за всю історію незалежної України.

Сьогодні колишня обласна державна телерадіокомпанія перетворилася у філію Суспільного телебачення України і стала фактично його кореспондентським пунктом. Стоїть пусткою і повільно руйнується будинок радіо на вулиці Івана Сірка, 3. Але рано чи пізно, все-таки знову доведеться розбудовувати регіональне суспільне радіо і телебачення і зробити його принаймні таким, як у Німеччині чи в деяких інших країнах Європейського Союзу. Сподіваюсь, що це станеться при активній підтримці органів місцевого самоврядування, які в першу чергу повинні бути зацікавленими в існуванні незалежного і об’єктивного суспільного мовника.

У даний час обласне радіо змінило свою адресу. Тепер це вулиця Телевізійна, 3. Колективу суспільного радіо доводиться працювати в дуже складних умовах війни та пандемії коронавірусу. Тим паче, що наша область стала прифронтовою у сучасній російсько-українській війні. Як не раз було в нашій історії, наразі найпершим обов’язком і найвищою відповідальністю влади, політичних еліт, усього суспільства є збереження нашої держави. Анексія Криму та окупація частини території України, відсутність справедливих реформ і модернізація країни, невігластво влади, антидержавна діяльність п’ятої колони руйнує країну.

Радійці знаходяться у вирі буремного життя, оперативно та об’єктивно висвітлюють події, розкривають сутність суспільно-політичних та економічних процесів, утверджують український інформаційний і культурний стандарт, який протистоїть обмеженості, політичній незрілості, хуторянству, різноманітним фейкам; формують громадянські настрої, неприйняття брехні, збереження ідентичності та самоствердження себе як нації.

Нині на радіохвилях Дніпра багато змістовних, цікавих, правдивих програм, розповідей про наше життя, про минуле, сучасне та майбутнє Придніпровського краю і всієї України. І тішить, що відверту, чесну і щиру розмову із слухачами веде вже нове покоління радіожурналістів суспільного радіо.

Станіслав Повод,
заслужений журналіст України,
генеральний директор Дніпропетровської ОД ТРК з 1995 до 2004 року.

P.S. Матеріал був підготовлений до 95-ої річниці створення Дніпропетровського обласного радіо