Пам’ять: Вічні журавлі Григорія Руденка

Чи то й справді так, чи здається мені на схилі літ, що час, відведений нам Всевишнім, спливає надто швидко. Але наша пам’ять не мириться, опирається тому бігу і ніяк не хоче розлучатися з пройденим, пережитим, збореним. А ще із людьми, з якими йшли пліч-о-пліч, мріяли, сподівалися, вірили, не гнулися під тягарем всіляких негараздів…

23 квітня відомий на теренах області журналіст, поет та письменник Григорій Руденко мав би зустріти свою 80-ту, увінчану повінню квітучих садів, весну… Не судилося. Сліпа й нерозсудлива, не завжди прихильна й справедлива доля повела його у засвіти в повному розквіті невичерпних, як джерело, сил й наснаги до життя, на найвищому щаблі таланту і творчого злету. Право товариша й однодумця (знав Гришу понад 30 літ ще зі студентської лави) дозволяє мені ці рядки одкровення. За ними – той Руденко, якого знав усі ці довгі роки.

Його мала батьківщина – село з найпрекраснішою і найвлучнішою у всьому світі назвою – Хороше, що на Петропавлівщині…

– Хлопці, давайте відкладемо всі потрібні й непотрібні справи, – не раз благав Гриша. – І гайнемо у моє Хороше. Повірте, такого дива ви не побачите ніде у світі. У нас найчепурніші в Україні хатки. І степи у нас неоглядні. А красуня Самара серед левад і оксамитових лук. А яку юшку з наших самарських окунів і судаків налаштуємо! А ще раків надеремо – камчатські краби, повірте, проти них, як павучата… А осокори-велети! Хмарини над ними стишують ходу, розчісують свої кучері об верхів’я і, причепурені, мандрують далі у безмежний світ…

І справді, хіба таке диво не могло не дарувати душі та серцю сільського хлопчини відчуття справжнього щастя життя та лягати щирими рядками в тоненький шкільний зошит:

Де наші луки весняні,
Зграйки кульбабок-курчат?
Ми під гітару піснями
Там чарували дівчат.

А коли всі дванадцять аркушів були засіяні віршами, наважився показати їх землячці – Фросині Карпенко, народній поетесі України.

– Чекав вироку і не дихав, – згадував Гриша. – А коли сонячними промінчиками доброти й щирості спалахнули очі нашої Андріївни, затямив собі: перо більше не покину ніколи… Від того дня наші душі сплелися у барвистий віночок багаторічної дружби.

А перші газетні рядки Гриші лягли мереживом на сторінки Петропавлівської райгазети «Степова зірка». І найкраще про роки становлення пізніше скаже він сам:

Де наш редактор бідовий,
Нарисів перших тепло –
Все, що друкованим словом
В серце читацьке текло?

На мотоциклах шалених
Крила пегасів росли,
Як до пшеничок зелених
Мчали газетні посли.

Він і справді став Повноважним і Надзвичайним Послом газети «Зоря» – власним кореспондентом по Верхньодніпровському, П’ятихатському та Криничанському районах. Для Руденка не існувало газетних жанрів і тем, об які він міг спіткнутися або обминути увагою. Бо журналістом, як і поетом, був від Бога. А ще шанувальникам «Зорі» запам’ятався й «Дідом Щукарем» – розсудливим, мудрим, не позбавленим іскорки тонкого гумору упорядником рубрики «Ловись, рибко!». І ще – до нестями безкорисливим.

…Підбиваються підсумки змагання серед журналістів-рибалок. Одне за одним зважуємо скромні улови, з надією дивимось на свого незмінного капітана Григорія Руденка. А той, ніяковіючи, розводить руками і смиренно схиляє голову:

– Ні разу й не клюнуло… Вибачайте, хлопці.

А вже потім, після традиційної юшки і чарчини, коли язик розв’язався, Гриша зізнався у причині свого провалу. Виявляється, весь час, відведений на змагання, він… допомагав команді «Жінок Придніпров’я» наживляти гачки і вчив закидати вудки. Вони, мовляв, уперше в житті взялися рибалити, і невдача могла назавжди відвернути їх від такого корисного й цікавого заняття, як риболовля.

Чи пам’ятають дівчата те благородство Григорія? Певен, що так…

Натури з тонкою, поетичною душею найбільш ранимі й сентиментальні. Якось Гриша зізнався, що, добираючись на щомісячні редакційні «літучки», він завжди виходив на розі проспекту імені газети «Правда» та вулиці Богдана Хмельницького. Об’єктом його паломництва була скульптурна група журавлів у фонтані. І хоча фонтан давно не працював, металеві сріблясті птахи-велети один за одним, крило до крила рвалися в небо. Саме той злет раз і назавжди зачарував Григорія до болю в серці, до неслухняної сльози, що скочувалася по його щоці…

Він заздрив скульптурним журавлям, хоча сам злетів набагато вище од них.

Олександр ПЕРЕПЕЛИЦЯ,
член Національної спілки журналістів України

* * *

Твоє Хороше

Пам’яті Григорія Руденка

Є такі місця над Самарою,
Де з-під снігу нуртують струмки.
Обнялися там сосни з хмарами, –
Сипле небо зірки.

А Хороше, село над річкою,
Зорі ті засіває в поля.
Пригощає дітей порічками,
Жайвір піснею там звеселя.

Хліборобами край цей багатий
Ще й піїтів родила земля.
І лелека там щедрокрилатий, –
Кожен рік нам приносить малят.

Микола ЯКОВЧУК,
фотокореспондент «Зорі» у 1996 – 2001 роках