Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Від редакції сайту: У цьому році у дніпропетровському видавництві «ЛІРА» побачила світ книга «ЗЕЛЕНА ВРОДА», присвячена пам’яті журналіста Миколи Головка. Книгу про життя і творчість М. Головка упорядкувала та відредагувала відома письменниця, член НСПУ та НСЖУ Леся Степовичка. До Вашого відома стаття Л. Степовички.
Леся СТЕПОВИЧКА,
член Національної Спілки письменників
та Національної Спілки журналістів України,
заслужений працівник культури України
СОНЯЧНЕ РЕТРО,
або
ДУХОВНИЙ ЗАПОВІТ МИКОЛИ ГОЛОВКА
Пам’яті журналіста Миколи Головка
Мені, на жаль, не довелося бути знайомою з Миколою Леонтійовичем Головком (1936-2001). Та коли до мене звернувся його онук, депутат Дніпропетровської міської ради Каміль Юрійович Примаков і попрохав допомогти з упорядкуванням і виданням книги його діда
Миколи Головка, дати фахову оцінку його творчості, я охоче взялася до читання рукопису.
Герої нарисів Миколи Головка – це люди праці. На сторінках книги постає перед нами ціла галерея портретів славних трударів села, цікавих особистостей, старожилів: це мешканець села Китайгород Опанас Бутенко, легендарний агроном, місцевий народний лісомеліоратор (новела «Рукотворний пам’ятник»), який врятував від ерозії рідне село-сад і підкорив гору Калитву, засадивши її лісом. Це – поливальник, майстер зрошення городини, бригадир Явтух Мухін, садоводи Ганна Сидоренко та Наталія Симонова, які спеціалізуються на соковитих черешнях, виноградар Павло Поляков, тракторист Федір Донець, досвідчений механізатор Володимир Пасічний, трудівники рибних ферм, герої «голубої цілини», рибалки Сава Качан, Микола Бондаренко, Іван Конюшенко, Петро Біличенко та інші, колоритні мешканці старої Грушівки, пенсіонери Антон Йосипович Сова, Ілля Гнатович Гогун, Никон Миколайович Сагамон – живі свідки часів лихоліття, коли самі гнули спину на князя Михайла Романова (нарис «Село на нашій Україні»), доярка Галина Сиротюк, скотарі, телятниці, їздові-фуражири, ветлікарі – весь колектив тваринницького комплексу (нарис «Щедре серце»), механізатор, Герой праці Юрій Шаповал, працівники-науковці Ерастівської дослідної станції Інституту зернового господарства Української академії аграрних наук (нарис «Степова перлина»). Іще десятки й десятки імен славних трударів, справжніх господарів на землі увічнено в цій книзі..
Автор цікаво розповідає про «залізного трудягу» – трактор, пам’ятники якому поставлено в багатьох райцентрах (нарис «На п’єдесталі»). Повчальна розповідь про вівчарів: чабана Пилипа Миколайовича та підпасича Миколу з їхнім «золотим руном» на пасовиську (нарис «Нелегкою стежкою»). Зворушує до сліз історія української родини Говорух про те, як син шукав могилу батька, загиблого в боях при визволенні Білорусії (нарис «Батькове безсмертя»). Автором віддано належне багатьом цікавим, веселим чи трагічним родинним історіям, наприклад, про електрифікацію села, тощо, які переплітаючись між собою, вимальовують панораму життя українського села від другої половини ХХ століття до його завершення.
Географія нарисів Миколи Головка обширна, вона охоплює села Апостолівщини, Царичанщини, Павлоградщини, Петропавлівщини, Широківщини, Синельниківщини, Нікопольщини, тощо. Усю нашу степову Січеславщину-Дніпропетровщину об’їздив залюблений у природу і людей Микола Леонтійович Головко. Отож, друга героїня нарисів Головка – це рідна, роскішна українська природа.
Автор не лише оспівує Село, він відчуває Землю як живу істоту, і йому болить, що через необхідний пошук корисних копалин і видобуття руди відкритим способом руйнуються значні площі безцінного чорнозему. Cучасною мовою кажучи, журналіст переймався екологічними проблемами, станом довкілля. «…Що ж залишається на місці, коли закінчується видобуток вугілля, руд чи будівельних матеріалів? – замислюється автор. – Яруги, насипи порід, відвали, болота, – словом, зранена, розрита земля, непридатна для сільськогоспо-дарського використання». І нарис «Землі рідної подих» автор присвячує доктору сільськогосподарських наук, професору Миколі Омеляновичу Бекаревичу, широко відомому в Україні та поза її межами видатному вченому-грунтознавцю, піонеру в галузі наукових пошуків відновлення родючості земель, порушених гірничими роботами, який тривалий час очолював кафедру грунтознавства та екології Дніпропетровського агроуніверситету. Вчений створив цілий напрямок науки і спільно з учнями розробив методику повернення покинутих земель в родючий оборот.
Любов до людей і природи, до лісовиків, природолюбів, скарбничих природи, до всього прекрасного – ця любов у автора, щира, справжня, непідробна. Правда, не розумію, як вона може поєднуватися у чоловіків з пристрастю до полювання і мисливства. Мова прози Головка соковита, як черешня, пахуча й смачна, як виноград, цілюща, як джерельна вода.
Дивне почуття охоплює, коли читаєш нариси Миколи Головка про село. Добротна журналістика, мажорна, доброзичлива, насичена повагою до простих трударів села – в кращих традиціях соціалістичного реалізму з усім лексичним арсеналом тої доби, пригадуєте? – «жагуча любов трудової людини до землі», «золотий колос», «чорне золото надр», «виноградне гроно і тінисте дерево лісу», «ніжна стеблина з росяного лугу», «могутній атом», «чорнозем – невичерпне джерело благополуччя нашого суспільства, найцінніший скарб, найбільше наше добро, дорожче за золото», «мати багатства – земля». Хтось скаже, що Головко архаїчний. Що нині так вже не висловлюються, не мислять, не відчувають. Це ретро, яке ми втратили, разом з водою вихлюпнувши й дитя .
А село у Миколи Головка – немов Тарасова Шевченкова писанка. Квіти в палісадах розмаїті, діти – веселі, доярки працьовиті, вся родина – щаслива і усміхнена. Почитаєш- ну просто рай! То ми жили в раю? І не помітили його? А може, не було ніякого раю, а привидівся він журналістові Миколі Головкові? Придумав він його, якесь казкове минуле, або напророчив Україні й українцям якесь казкове майбутнє – сонячні буколики. Минуле або майбутнє. А яке сьогодення нашого села? Невпоране, не оране, поросле бур’янами, А якщо і є подекуди засіяне і зоране, то золота добірна пшеничка на широких ланах належить не трудівнику, і сіють її та жнуть не наші машини і везуть кудись не нашому споживачеві. Як сказано у вірші одної поетеси: «А на ланах джон-діри весело гудуть «реформи йдуть, реформи йдуть». На нашій, не своїй землі. А хочеться, щоб було на нашій, і для нас.
Щирі мальовничі розповіді Миколи Леонтійовича стануть у нагоді насамперед малечі, дітлахам-школярикам, а також шкільним викладачам біології, ботаніки, соціології, історії. А болючі й пекучі думки про долю нашого села неодмінно обсядуть голову й серце дорослого читача. Так, мабуть, і хотів Микола Леонтійович Головко, щоб люди не були байдужими. Та чим можемо зарадити селові? Почитати б цю книжку, оце сонячне ретро, цей Заповіт українця-патріота, талановитого журналіста Миколи Головка – чиновникам, які відповідають за село, усьому департаменту Міністерства сільського господарства України. Чому, питається, йдосі, за 21 рік Незалежності немає грунтовної комплексної Програми відродження українського села? Чому навколо бовваніють лише стіни-руїни колишніх тваринницьких ферм, хліборобських господарств, а селяни пропадають без робочих місць? Ні, городньої й хатньої роботи повно, але за неї не платять. Вона не дасть працьовитому вмерти з голоду, але ж «не хлібом єдиним живе чоловік», як мовиться у Святому Письмі. А й Словом Божим, себто, духовністю. А духовність – то і книжка цікава, й театр, і відпочинок на морі, й одежина модна, чи хоча б просто нова, в якій несоромно з’явитися у театрі, або хоча б у клубі чи Будинку культури. А чи багато їх у сьогоднішньому селі, тих клубів? Ні війни не було, ні чуми, ні мору. Що ж сталося з нашим селом? Отож, вітання від Миколи Головка Міністерству культури та міністерству освіти України.
А ще б почитати цю сонячну ретро-прозу працівникам Міністерства екології, відповідальним за охорону навколишнього середовища, щоб звернули увагу на «зелену вроду», нашу любу мальовничу природу, яка перебуває під загрозою знищення. Зрештою, це стосується й кожного із нас, особливо тих естетів-«шанувальників», які егоїстично обирають найчарівніший куточок природи для відпочинку, милуються й користуються красою гір, лісів і морів, а залишають після себе часто лише купи побутового сміття…
От що буває, коли люблячий онук видає книгу нарисів діда-журналіста. Так і до ностальгії недалеко! Гай-гай. Де воно, те село, де той рай? Шкода, що під нарисами не стоять дати, можна було б відслідкувати, за якої доби писалися ці тексти. Та за деякими ознаками можна зрозуміти, і офіційна біографія підказує нам, що 30 років М. Л. Головко віддав радянській журналістиці, і одне десятиліття писав у незалежній Україні. В 1991-му життя докорінно змінилося. Після розвалу Союзу Україна набула власної державності, і розпочала свій власний історичний відлік часу. А стиль і перо автора змінилися мало. Колег Миколи Леонтійовича по перу перемкнуло у новітню добу вже на нових героїв – нардепів, олігархів, рейдерів, королев краси, повій, королів масової поп-культури, ділерів і кілерів їхні тексти дедаді дужче наповнювала стихія чорнухи, порнухи, майново-фінансового дребадану і суспільно-(а)морального «беспредєлу». А Головко ніби затявся писати про красу села і роботящих людей, не бачити злиднів та бідосі, безнадії та зневіри. Любив лише красиву й працьовиту, успішну й багату Україну, а іншої не хотів ні любити, ні знати.
Читав раніше заборонену, а тепер вже «відкриту» літературу, дізнавався з книг письменника-історика Андріяна Кащенка та з інших джерел про історію Запорозької Січі, сам зростав і свого читача підтягував до вищого рівня знання і національного самоусвідомлення, вже не озираючись на небезпечні ярлики «українського буржуазного націоналізму». Таке духовне переосмислення нашої історії спостерігаємо у автора в новелі «Назвати б його радгоспом «Буцький».
Микола Головко писав не лише прозові твори, а й талановито віршував, мав відчуття слова, римував думки й почуття про красу природи і людської душі, і про те, що його «життя – в слові». Добірки його поезій друкувалися у ЗМІ, зокрема, у газетах «Сільські новини», «Днепр вечерний». Його поезія не вкладається в жорсткі жанрові чи тематичні рамки, тому що громадянські патріотичні почуття висловлені вельми лірично, органічно виливаються у своєрідні оди рідній природі, як от у віршах «Вікнами до сонця», «Весна хліборобська», «Гаївка», «Візьміть мене на сінокоси», «Живодзвони», «Сійся-родися, пшенице» та інших, у славень «Дню незалежності». У вірші «До джерела поезії» ми знаходимо вельми красномовну і корисну «Пораду сумовитому»:
Як стане прикро у житті –
Ні радощів, ні руху, ні розвою, –
Ти спрагло припади на самоті
До джерела поезії живої.
Нараз відчуєш дужий спалах сил,
Жадоби знань і щирості кохання,
Як тихий повів голубиних крил
Розвіє біль зажури і страждання.
У деяких віршах М. Головка відчутний вплив Шевченкової музи, народних настроїв, як от у «Кобзарській думі» та інших. Поезія була для Миколи Головка розрадою серед трудових буднів, прихистком від прикрощів життя, креативним засобом самореалізації. У році 2000-му у видавництві «Січ» під орієнтальним псевдо Гамаль (ГМЛ – ініціали автора) вийшли дві книги його віршів «Ріднокрай» та «Зростаємо у дивосвіті» (про дітей і для дітей).
Микола Леонтійович був не тільки журналістом і поетом, він, певно, був і добрим педагогом. Заклав у серця і голови своєї доні Вікторії та онука Каміля зерна розуму, наполегливості, працелюбності, порядності і доброти. Вірив, що онук виросте, вивчиться, стане на власні ноги, і зрозуміє дідові твори, дасть їм ходу, допоможе вийти книзі. Саме так і сталося. Онук Каміль не підвів свого діда.
Пошуки спонсорів для видання цієї книги велися давно. Ще у 1996 році, до 60-річчя М. Головка, бажаючи підтримати ювіляра, колектив редакції газети «Сільські вісті» оголосив пошуки спонсора, збір коштів. Маленькому Камілю було тоді 11. Минули літа, ще 17 літ. Треба було, щоб онук виріс і здійснив дідусеву мрію про книгу. І Каміль Примаков виконав прохання діда Миколи, і сьогодні, саме завдяки онукові ця книга нині виходить у світ. Слава таким онукам, що не забувають своїх славних дідів! Така вірна пам’ять і пошана є запорукою, що наша Україна є та буде завжди духовно міцною, захищеною, незнищенною.
З новою книгою «Зелена врода» творча спадщина Миколи Головка поповнюється, розширюється і поглиблюється. То свій голос подає, духовний Заповіт по-шевченківськи залишає нам автор, справжній український патріот: а ви, нащадки, читайте і думайте! Любіть рідну землю, степ і Дніпро, сади і поля, плекайте коріння історичної пам’яті, дбайте про все живе і прекрасне на предковічній землі Придніпров’я.
Дніпропетровськ, 2013.
