Спалахи пам’яті

Слово про літстудійця, товариша, радіоколегу, журналіста Володимира Пайоса, якому мало б виповнитися 26 травня 2023 року 80 літ.

— З його ім’ям пов’язаний добрий шмат нашого з Семеном Ковальчуком студентського, а потім і професійного життя, — згадує Таїса Миколаївна Ковальчук – радіожурналістка з майже сорокарічним стажем, колишній головний редактор об’єднання художніх програм обласного радіо Дніпропетровської обласної державної телерадіокомпанії, член НСЖУ.

В далекому 1965 році, коли першокурсники українського відділення історико–філологічного факультету Дніпропетровського державного університету (нині Національного імені Олеся Гончара) після перших вересневих лекцій вирушили в радгоспи Криворізького району збирати овочі (традиційно це називалося шефською допомогою сільгосппрацівникам у збиранні пізніх культур), то попутниками їм було визначено другий український курс, на якому навчався і Володя Пайос. Розмістили студентів по селянських хатах, а рано-вранці доставляли на овочеві плантації збирати помідори, інколи солодкий перець і сині баклажани. Через те, що на українській та зарубіжній філології переважали дівчата–студентки, то й називали відділення «факультетом наречених», бо на курсі було, як правило, 40 – 45 дівчат і 5-8 хлопців, тому за важчу роботу на підшефних полях бралися хлопці: однокурсниці збирали овочі в ящики, а однокурсники вантажили їх на транспорт і їхали з місцевими водіями до місця призначення, щоби й там попрацювати вантажниками, часом і на вечерю на польовій кухні запізнюючись. Але дівчата–кухарки – однокурсниці Володі Пайоса завжди залишали хлопцям їжу, піклувалися, щоб не були голодні. А вже увечері студенська молодь збиралася в місцевому клубі і виступали перед сільчанами з концертами: співали, розігрували театральні сценки, читали вірші улюблених поетів і власні.

Володя Пайос і Сеня Ковальчук вступили в університет уже після служби в радармії, причому в контингентах військ, розміщених, як натоді це називалося, в країнах Варшавського договору (за часів срср), відслужили по три роки в різних військових підрозділах, встигли після служби попрацювати, обоє мали хист до поетичного слова, дописували в армійські і місцеві газети, районні багатотиражки, які друкували їхні перші поетичні твори. Семен Ковальчук, приміром, до вступу в університет, попрацював кореспондентом Магдалинівської багатотиражки. Володимир Пайос на службу в лавах радармії був призваний з університету, будучи студентом відділення української філології, бо мав хист до творчості, а після демобілізації одразу поновив своє навчання у вузі.

Тож перші спільні виступи в обох студентів перед слухацькою аудиторією почалися якраз під час шефської роботи на збиранні овочів у Криворізькому районі. Обоє одразу знайшли спільну мову, бо їм було про що згадати: служба в армії за кордоном, життя–буття в селі з його повсякчасною нелегкою працею, в обох – матері–вдови виховували своїх дітей, бажаючи їм щасливішої долі, обоє любили село попри всі труднощі та негаразди, що супроводжували хлопців–напівсиріт в сільському побутуванні (батьки загинули на фронтах Другої світової війни 1941-1945), росли без батьківської опіки та ласки.

Семен народився 14 вересня 1942 року – через пару місяців після того, як його батька Данила Борисовича Ковальчука і його старшого рідного брата Лукаша Борисовича, котрі прийшли з лісу додому побачитися з сім’ями, перевдягнутися та взяти харчів, за доносом сусіда було схоплено фашистами й розстріляно в райцентрі Шацьк на Волині. Тож і перші вірші він присвятив своєму батькові, якого бачив лише на фотографії. Володею опікувалися, окрім матері, його сестри, помагали йому, підтримували в ньому бажання одержати вищу освіту. На його курсі так само, дівчат було більше в рази, ніж хлопців, то ж чоловіча частина користувалася увагою в однокурсниць, до того ж Володя Пайос був із себе гарним: високий, ставний, чорнявий, охайно вдягнений, вмів дотепне слово сказати, був уважний до однокурсників та й увага до юнака прекрасної половини людства теж була посиленою.

Після повернення з овочевих плантацій знову у лекційні аудиторії вузу, студентське життя почало входити в належне русло: лекції, практичні заняття – семінари, читання необхідної літератури, підготовка до сесій, бо треба так скласти екзамени, щоби одержувати протягом чергового семестру необхідну стипендію, бо на материну колгоспну пенсію не розживешся, на канікулах поїздки додому, щоб і там помогти по господарству, чоловічі руки й уміння щось самому зробити завжди цінувалися, а ще походи в кіно, театри, на концерти відомих груп та співаків, вечори відпочинку в студентському гуртожитку, – все це заповнювало життя по вінця, як кажуть.

І головне, відвідини університетської літстудії, куди ще до вступу Володі і Семена у вуз, ходили також Віктор Корж, Олександр (Олесь) Завгородній, Сергій Бурлаков, Григорій Маловик, – талановиті поети, випускники філфаку. З часом літстудія «Гарт» імені Володимира Булаєнка поповнилася новими талановитими студентами. Володимир Булаєнко був студентом університету, писав вірші, загинув у важких боях Другої світової, в літстудійців зав’язалося листування з мамою героя, відбулося й особисте знайомство з нею; на тепер колишньому корпусі істфілфаку на вулиці Шевченка було урочисто відкрито меморіальну дошку студенту-воїну, літстудійці на мітингу з цієї нагоди читали свої вірші, присвячені Володимиру Булаєнку. Вважається, що саме 1965-1970 роки характеризуються творчим розквітом літстудії.

І Володимир, і Семен стали її активними учасниками, а також позаштатними кореспондентами університетської газети «За передову науку», окрім того, що почали друкуватися в обласній молодіжній газеті «Прапор юності» та обласній газеті «Зоря». А вихід стіннівки літстудії «Гарт» імені Володимира Булаєнка кожного разу викликав ажіотаж серед студенства й непересічний інтерес у викладачів. Окрім керівника-викладача, літстудійці обирали старосту гуртка. Коли Семен і Володимир почали відвідувати літстудію, старостою був талановитий поет – старшокурсник Іван Сокульський, котрого за «Лист творчої молоді» на захист української мови, літератури, культури, було виключено з університету і засуджено з відбуванням покарання в Мордовських таборах, в колонії суворого режиму для політв’язнів з тавром «український буржуазний націоналіст» та за участь в Українській Гельсинській спілці з прав людини. В совєцьких Гулагах були вже Василь Стус, Василь Овсієнко, Левко Лук’яненко, Іван Світличний та багато інших відомих шістдесятників, «в’язнів сумління». З місць неволі Іван Сокульський писав до Булаєнківців-літстудійців:

«Дорогі друзі! Зачув оце сьогодні, як наш славний наставник Іван Антонович (Луценко — викладач) заявив: «Сокульського ж немає!..» — Я є і я ще довго буду! – кричу вам із свойого заслання, «с мест не столь отдаленных». Обертаючись тут, я завжди з вами. Тисну ваші лапи. Щиро ваш – Іван Сокульський.
Низенький уклін і славному керманичу нашому т. Бурлакову та не лише славним Гусаку-Кривому (кадебістському донощику) ( чув я, що світлість останніх все частіше почали з’являтися на студійському горизонті). Всі разом – будьмо!
Моя адреса: 56-та паралель земної кулі, Радянський Союз. 6 грудня 1966 року (на штемпелі)».

Після виключення Івана Сокульського з університету з тавром «українського буржуазного націоналіста», а це значить небезпечного ворога радвлади, старостою літстудії обрали студента Семена Ковальчука. Літстудійці, а серед них Володимир Пайос, Михайло Дяченко, Юрій Кібець, Володимир Буряк (Селіванов), Михайло Романушко, Наталка Нікуліна, Ванда Вольська, Євгенія Борщова, Володимир Грипас, Володимир Іноземцев, – на запрошення часто виступали в школах, училищах, технікумах, перед студентами інших вузів в обласному центрі, Нікополі, Кривому Розі, Жовтих Водах, Верхньодніпровську, по селах і райцентрах області. Знаковою стала зустріч з літстудійцями Київського державного університету імені Тараса Шевченка – це були своєрідні творчі змагання студентів-початківців в художній літературі. А потім незабутня зустріч з відомим письменником Павлом Загребельним, котрий не лише вислухав початкуючі таланти, а ще й грошей дав їм, тож вистачило на зворотню путь із столиці додому, в Дніпро. У своєму щоденнику староста літстудії Семен Ковальчук записує 18 квітня 1967 року: «Хлопці багато сперечаються про нашу культуру. Чи буде розвиватися українська вітка, чи зав’яне у попелі міщанства? Кому належить виконувати її? Я думаю, що кожну культуру підіймає насамперед інтелігенція. Наскільки вона буде озброєна знаннями, базуючись на традиціях минулого, настільки принесе відповідну спадщину для наступних поколінь».

«Літстудія не занепала. Навпаки. Ми набираємо швидкість і рівновагу. Щоправда, поступово і повільно. Нема належної єдності. Одна з найголовніших причин цього – марафонська гонка емоцій і графоманства. Поза нею ми не бачимо дрібниць, котрі на дорозі і обабіч нас. (Університетська багатотиражка, чіткість виконання обов’язків кожного, взаємопідтримка і т.п.)

Одвезли «творіння» наші в Київ. Буряк, Грипас, Пайос повернулися оптимістами – надрукують! Я – пас. Занадто мало зробили для цього ми тут, у Дніпропетровську» (запис у щоденнику від 25 листопада 1967 року, із книги Семена Ковальчука «Віддайте мені мене» — поезія, проза, листи, щоденники, спогади, вид-во «Ліра», Дніпро, 2019).

І знову цитата із щоденника Семена Ковальчука (запис зроблено в перші дні нового 1968 року):

 -Ростемо і в цьому році!
Друкують М. Дяченка (Літ. Укр.)- (республіканська газета)
Друкують В. Буряка (Жовтень)- (журнал)
Друкують В. Грипаса (Літ. Укр. (2)
Друкують Ю. Кібця (Літ. Укр.)
Друкують В. Пайоса (Літ. Укр.)
Хай живе друк!
Усі збагнули, що є гонорар.
Своєчасно випускаємо «Гарт». Самі для себе вишукуємо підтекстів. Самі над собою кпимось».

Швидко злетіли студентські роки навчання. Однокурсники і хлопці зі старших курсів вже на четвертому році навчання почали задумуватись про свою подальшу життєву дорогу після одержання диплома. Практично всі планували йти у журналістику, тому літстудія і друки в періодиці могли допомогти під час працевлаштування, бо в літературно-журналістських колах їхні імена вже почали пізнаватися. Володя Пайос закінчував вуз на рік раніше від нас із Семеном, тож невдовзі повідомив, що його прийняли на роботу в молодіжну редакцію обласного державного радіо. Звичайно, найперше, що допомогло йому в цій роботі – це літстудійний досвід, товаришування з її учасниками, тому і Ковальчука серед інших Пайос запрошував до участі в молодіжних програмах, де поети-початківці або самі читали свої, а ще ліпше їхні вірші і проза звучали у виконанні кращих дикторів Валерія Хованського, Лідії Аведікової, Валентини Рускевич, котрі працювали в ті часи на облдержрадіо. До речі, саме молодіжні програми обласного радіо і голос диктора Валерія Хованського привернув увагу випускниці Сухачівської 103 школи (на околиці Дніпра-Січослава) Таїси Боговик (в заміжжі Ковальчук) і заронив мрію про роботу в радіоефірі.

Перші кроки до здійснення цієї мрії допоміг зробити натоді вже редактор молодіжної редакції Володимир Пайос. Разом з кількома однокурсницями він запросив взяти участь в одній із його авторських програм (радіожурналів), присвячених студентському життю. Досі в пам’яті радіостудія, мікрофони, укріплені на столі, світло від настільних ламп і за товстелезним склом усміхнена й привітна до нас, схвильованих незвичністю обстановки, звукооператор (звукорежисер) Лариса Ніколаєнко, котра звернулася зі словами вітання і побажанням не хвилюватися, а після з’яви на табло напису «мікрофон» починати розповідь. Після запису Володимир Гнатович познайомив нас з редакторами – колегами, показав їхні робочі кімнати, – все це відбувалося на одному з поверхів презентабельної будівлі на тодішньому проспекті Карла Маркса, 60 (нині проспект Д. Яворницького), щоправда, там вже було затісно хоч і для невеликого творчого колективу і фахівців-технарів, які забезпечували запис, монтаж і вихід радіопрограм в ефір. Тож нове приміщення обласного радіо вже споруджувалося на вулиці Івана Сірка, 43.

Коли виникла потреба прийняти на роботу журналіста в редакцію сільгосппередач (тоді на радіо і телебаченні були галузеві відділи (новин, промисловості, пропаганди, молодіжний, літературно-драматичний, музичний, відділ листів – зв’язок із радослухачами), які проіснували до розпаду союзу), тодішній голова Дніпропетровського комітету по телебаченню й радіомовленню (потім ДДОТРК), фронтовик, поет Петро Зіновійович Шаповал запросив на співбесіду четвертокурсника Семена Ковальчука і його зарахували в сільгоспредакцію кореспондентом, посприявши переходу на заочне відділення університету, яке і закінчив успішно в 1970 році. Редакції обох товаришів – Пайоса й Ковальчука – знаходилися поруч, у відрядження по області теж часто виїжджали удвох, кожен записуючи людей відповідно до тематики свого відділу. Часом Семен робив записи і для молодіжної редакції на прохання товариша. Обоє молодих радіожурналістів за сприяння керівництва облрадіо поселилися й жили в гуртожитку на лівому березі Дніпра.

Але прийшов час змін у житті одного з них: 27 червня 1970 року, через тиждень після захисту дипломів і випускного вечора, однокурсники Таїса Боговик і Семен Ковальчук одружилися. Свідком на весіллі був Володимир Пайос, а колишній літстудієць і тележурналіст Володимир Буряк (Селіванов, член НСПУ, професор) записував шлюбне дійство на «репортер» — професійний магнітофон. Восени Володя запросив подружжя Ковальчуків на власне весілля. Жартома говорив, що коли Семен одружився і полишив гуртожиток, то йому стало нудно. А тут трапилося знайомство із Ларисою — студенткою медінституту (нині медакадемія), родом із Жовтих Вод. Пайосова дружина (17 вересня 1949 р.н.). випускниця провідного медичного вузу з роками практики стала досвідченим офтальмологом, про яку з вдячністю відгукуються всі, хто звертається до лікарки зі своїми проблемами, і досі надаючи пацієнтам фахову допомогу, попри свій поважний вже вік.

Пропозицію Володі Пайоса – готувати для радіожурналу «Піонерський салют» (слухацька аудиторія якого – учні середнього і старшого шкільного віку) огляди нових дитячих книжок, що надходили в бібліотеку, де почала свій трудовий шлях Таїса Ковальчук, було радо прийнято. Так стала позаштатним кореспондентом обласного радіо. Згодом новобудову облрадіо на вулиці Івана Сірка, 43 заселили її господарі – творчий і технічний колектив. Тут вже були всі умови для підготовки радіопрограм, для запису в концертній студії великих музичних колективів, у камерній студії комфортно працювати з окремими виконавцями і мистецькими гуртами, кожна редакція мала свого звукооператора, звукорежисера, з гостями студії і дикторами працювала талановита режисерка Галина Савченко – Заслужений працівник культури України. Фахівці–інженери готували журналістам техніку для роботи, а в центральній апаратній  працівники цілодобово чергували й віртуозно видавали в ефір програми обласного радіо, якому було відведено Українським  радіо певні відрізки часу і суворо виконувалося правило, за яким місцеві включення ні на секунду не повинні були закривати союзне і республіканське мовлення. До початку 1990-х років мережа проводового мовлення мала в нашій області більше мільйона радіоточок, звучали програми і на ультракоротких хвилях. Тож голоси Володимира Пайоса, Семена Ковальчука, Віктора Хоменка, Людмили Шведової, Лілії Гаврильченко, Валерії Вороніної, Володимира Радзецького, Олександра Токаря – потім власкора Укррадіо по нашій області, були пізнавані й популярні серед досить великої слухацької аудиторії. Радіоколектив також робив виїзні зустрічі із слухачами в різних куточках області.

З часом рамки молодіжної редакції стали для Володимира Пайоса, як кажуть, затісні. Йому запропонували перейти на обласну телестудію і очолити там провідні редакції. На той час обласне радіо і обласна студія телебачення об’єдналися і новоутворення стало носити назву облтелерадіокомпанії. Володимир часом залучав до написання телесценаріїв і радіожурналіста й поета Семена Ковальчука. Його передачі на «літучках» телеколеги, як і радіоколеги, відзначали, як кращі. В родинах Пайосів і Ковальчуків народилися перші доньки Ярослава й Леся, потому – довгождані сини Андрій та Олексій. Обидві сім’ї одержали по сусідству квартири на житловому масиві «Перемога». Товаришування двох літстудійців і радіоколег обірвалося 28 листопада 1981 року: Семен Ковальчук з рідним старшим братом Миколою пішли з життя (обоє братів поховані на цвинтарі в селі Почино-Софіївка Магдалинівського району, в степовому краї, який прихистив волинську сім’ю після Другої світової війни, і куди двоє товаришів-радіожурналістів часом заїжджали на гостини до Ковальчуківської родини). Він глибоко до серця сприйняв цю трагічну звістку і потім не один раз приїждав на могилу хлопців, провідував їхню матір Василину Панасівну Ковальчук та їхню рідну сестру Наталю Данилівну Носову (Ковальчук) з сім’єю, котрих знав ще від перших років роботи на облрадіо.

Згодом Володимиру Гнатовичу Пайосу запропонували навчання у вищій партійній школі в Києві, яку він успішно закінчив, і по поверненню в свій колектив його було призначено заступником генерального директора обласної державної телерадіокомпанії  по обласному радіо, яке колись послужило йому стартовим майданчиком у професійно-кар’єрному рості.

Біль, сум і жаль охоплює, коли згадаю дзвінок своєї доньки Лесі (в той час я чергувала біля хворого батька) і промовлені з відчаєм слова: «Мамо, дядя Володя помер, серце… Сьогодні похорон». На той час йому виповнилося всього 51 рік. І було багато творчих задумок, бо радіо знав, як кажуть, з середини, з усіма його прорахунками і творчим потенціалом. Та й в Україні наше обласне радіо було знане й шановане. З його приходом структура радіо зазнала змін, було визначено кілька творчих об’єднань і одне з них на пропозицію Пайоса (а колектив підтримав кандидатуру) очолила Таїса Миколаївна Ковальчук, котра до цього вже 12 років працювала в редакції новин і вже набувала досвіду роботи ведучої програм в прямому ефірі. Майже тридцять років вона очолювала творче об’єднання художніх програм обласного радіо, працюючи з талановитими журналістами – однокурсницею, кандидатом філологічних наук, членом НСПУ, поетесою Наталкою Нікуліною, теле-, радіожурналісткою, мистецтвознавцем, письменницею Наталею Старюк – Заслуженою журналісткою України, звукооператорами Зінаїдою і Тетяною Красноперовими, режисерами Галиною Савченко – Заслуженим працівником культури України, випускником ДДУ, автором і ведучим програми для молоді на обласному радіо «Студія «ТЕОС (творче експериментальне обєднання студентів)» Євгеном Кремінським, талановитою режисеркою Тетяною Дацевою, інженером звукозапису Іваном Григоровичем Поправкою, інженером, начальником радіоцеху Миколою Івановичем Оскаленком, кінооператором і майстром по ремонту нашої радійної техніки Антоном Попроцьким, завідувачкою фонотекою облрадіо Альоною Верещагіною, друкаркою – віртуозом Тетяною Лещенко. Їхню працю гідно поціновували і Володимир Гнатович Пайос, з більшістю з них він починав свій творчий шлях на облрадіо, і численні радіослухачі. І для нього, і для всіх, хто працював з ним і під його керівництвом, «Ефір був, як небо, що гоїть і втіша» ( із вірша Наталі Старюк).  

Автор – Таїса Ковальчук, радіожурналістка, член НСЖУ, колишній головний редактор об’єднання художніх програм обласного державного радіо, Дніпро, 9 квітня 2023 рік.

---

Згадують Заслужені журналісти України Станіслав Повод і Віктор Ожогін, що він часто говорив про свою неперебутню до землі любов, що передалася Володимиру Пайосу від  його дідів та прадідів – степовиків. А степові обшири й квітуча земля засіяли в його душі паростки поетичної творчості. І в роки змужніння його поезія набуває своєрідного стилю, образності й глибини, що засвідчує його професійне перо. Свої вірші намагався не афішувати, писав, як кажуть, в шухляду. І тільки після того, як його не стало, друзі, колеги відкрили для себе й усіх майбутніх читачів  його поетичний талант (із спогадів С.І. Повода та В. Ожогіна).

                                        ХХХ

Осінньо так,

В душі моїй печаль.

Тебе нема – очікувати марно.

Ти, певно, знову в блуд пішла –

Така весела і безхмарна.

О, зрадо, зрадо, де, коли і як

Тебе зустрів, таку мою чаклунку…

Вже третя осінь за вікном.

Все листопадиться любов’ю.

А, може, все – то просто сон?

1989 р.

ХХХ

Вишневий квіт над головою.

То кров нуртує і бринить

Напругою весняних струмів.

Як підійду до полудня порогу.

То зупинюсь й спитаю сам себе –

Хто ти була? Хто є? Хто будеш?

Осінній вітер донесе:

Ти – зваба, зрада, згуба, —

Бікфордів шнур твоє кохання.

1990 р.

ХХХ

Не злічити тих зустрічей, сварок.

Тих обіймів, що плакали в ніч,

Поцілунків шалених і спраглих,

Від мізинця й до пліч.

Все було, все ще є, все ще буде,

Все в майбутньому, все в небесах!

Наш «Антарес» не згасне, розбудить

Ті чуття, що не знали до нас.

1993 р.

У спогадах Таїси Ковальчук використані матеріали порталу «Дніпрокультура» (особистості): Пайос Володимир Гнатович. «Володимир Пайос: кожне його слово промовляло до тисяч людей…», Євген Молдаванов, 24.04.2023