Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Там, де не звучить українське слово, з’являється чуже, – на це звернула увагу заступниця головного редактора краматорської газети «Технополіс» Віра Ільїна під час обговорення документального фільму «Сторінки надії», який розповідає про роботу газети «Трудова слава» із Оріхова Запорізької області. Тож наші журналісти роблять усе, щоб не допустити чужинського слова, щоб люди отримували правдиву і достовірну інформацію саме з українських джерел, зокрема, локальних газет, яким довіряють читачі.
У стрічці, яку команда НСЖУ показала під час Donbas Media Forum, розповідається про те, як редакторка Світлана Карпенко везе газету до своїх читачів – разом із рятувальниками, які постачають оріхівцям хліб і воду. Саме газета, хліб і вода – це те, що багато хто у прифронтових населених пунктах називає важливим для виживання. Адже газета несе інформацію, яку, по суті, більше взяти ніде на територіях, практично відрізаних від зв’язку. Модераторка заходу, перша секретар НСЖУ Ліна Кущ звернула увагу, що наші колеги у Запорізькій, Харківській, Чернігівській, Сумській, Дніпропетровській областях, які поруч із фронтом, тримаються і працюють у надскладних умовах. Але роблять свою роботу так, що люди з нетерпінням чекають друкованого слова.
Євген Черевко – режисер аудіовізуального контенту НСЖУ, документує роботу прифронтових редакцій вже у другій стрічці. Перша – «На межі. Історія незламності редактора прифронтової газети», головним герєм якої є редактор газети «Зоря» з прифронтової Харківщини Василь Мирошник. Щотижня він долає 400 кілометрів битими дорогами від Харкова, де друкує газету, до своїх читачів, які живуть на кордоні з рф, і особисто розвозить видання у кожне село. Стрічка викликала широкий інтерес не лише серед українських журналістів, а й зарубіжних колег. Зокрема, фільм було презентовано у Польщі – на знаковій правозахисній локації WITRYNA Domu Wschodniego, у Швеції – на Конгресі Шведської спілки журналістів, у Великобританії – у лондонському клубі воєнних кореспондентів тощо.
Власне, і фільм «Сторінки надії», до зйомок якого також долучились запорізькі рятувальники, вже було показано зарубіжній журналістській аудиторії. Так, цьогоріч у червні під час Генеральних Зборів Європейської федерації журналістів у Будапешті понад 120 учасників – представників 73 журналістських організацій із 38 країн, стали глядачами першої публічної презентації фільму. А в липні у Львові у межах проєкту Міжнародного інституту регіональної преси та інформації (IRMI) та фонду «Ірондель» (Швейцарія) було організовано показ стрічки для українських журналістів.
Голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко зауважив у Фейсбуці: «Це було зворушливо. Уперше документальний фільм «Сторінки надії» побачила його головна героїня – Світлана Карпенко, редакторка прифронтової газети «Трудова слава» з міста Оріхів Запорізької області. Наша стрічка є реальною історією про місцевих журналістів, які не залишили свою громаду, навіть коли від редакції залишилися руїни, а над містом – постійно літають дрони».
Редакція «Трудової слави» релокована. Світлана Карпенко нині живе у Запоріжжі і продовжує працювати для своїх земляків-читачів в Оріхові. Вона не змогла бути присутньою на Donbas Media Forum, втім, колеги розповіли про те, що залишилося за кадром. І не тільки про це, адже у кожного редактора – своя історія – і схожа, і не схожа.
– Підготовка до цього відрядження почалася з ідеї Сергія Томіленка, і Національна спілка журналістів України та Запорізький центр журналістської солідарності НСЖУ провели її на високому рівні. Ми домовлялися з рятувальниками, також ми прокладали логістику, їдучи в дуже небезпечну зону – не лише щоб привезти газети, а щоб також привезти воду, привезти хліб, і щоб був час поспілкуватися саме з жителями. Адже коли журналіст приїжджає на прифронтові території і привозить газету, то так, видання чекають. Але перш за все – чекають журналіста, якому можна розповісти про наболіле, з яким можна поспілкуватися. Тому що коли ти про щось розказуєш саме журналісту, коли це має резонанс, коли журналіст це доносить до суспільства, то, є надія, що проблема буде вирішена набагато швидше. І ще – зовсім по-іншому сприймається те, що бачиш на власні очі, це відрізняється від того, що бачиш на відео чи фото. Люди, як ми у фільмі бачили, кажуть: ми хочемо жити на своїй землі, ми хочемо миру. Тому, напевно, реакція людей, які живуть в прикордонних регіонах – це найбільше вразило, – зазначає Євген Черевко.
Модераторка презентації Ліна Кущ відзначила великий внесок у те, щоб ця поїздка відбулася, співкоординаторки Запорізького центру журналістської солідарності Валентини Манжури, яка сама родом із Оріхова, починала свій трудовий шлях у газеті «Трудова слава». Втім, пані Валентина зауважила, що це – спільна робота всієї команди Центру журналістської солідарності, зокрема, Наталії Кузьменко і Дар’ї Зиряновової.
– Ви знаєте, коли я дивлюся на зруйновану редакцію, я починаю плакати. Бо там починалися перші мої кроки в журналістику. Так само це було і для Світлани. Я пам’ятаю, коли вони перший раз із Сергієм Томіленко поїхали в Оріхів, то сфотографувалися біля редакції, яка зазнала пошкоджень, але загалом була ще ціла. А зараз внаслідок російських атак редакція вже зруйнована… А згуртувала людей навколо газети саме Світлана. Їй було дуже важко. Ми, звісно, допомагали, чим могли, але вона все одно мала все зробити сама, адже треба було стати мультимедійним виданням, треба було освоїти багато нових міні-завдань, і при цьому для неї це справа честі – їздити до читачів і відвозити їм газету. А це – за три кілометри до лінії фронту. Ви бачили у фільмі, як Сергій Томіленко зривав напис «Преса» з бронежилета Світлани, бо з таким написом там небезпечно – можна потрапити під дроновий удар, – каже Валентина Манжура.
Вона розповідає, що відновлення цієї газети у вже воєнний час відбулося за допомоги НСЖУ і наших міжнародних партнерів. У ЦЖС навіть перший номер допомагали робити. Світлана Карпенко персонально розвозить газету – і в запорізькі хаби, куди приходять евакуйовані оріхівці, і власне до читачів у прифронтову зону. В Оріхові нині немає ні світла, ні інтернету, тож люди чекають газету. І розповідають: приїжджали рятувальники разом із Світланою, привезли газети, хліб та воду. Але газету люди ставлять на перше місце. Адже до місцевої преси, до інформації, яку вона доносить – довіра особлива, бо всі журналіста знають особисто.
А для оріхівців, які знайшли прихисток у Запоріжжі, і які можуть отримати газету в хабі, за словами Валентини Манжури, це не просто газета, яка доносить потрібні новини – для них це своєрідний зв’язок із мирним життям, частинка малої батьківщини. Співкоординаторка ЦЖС розповідає, що вона бачила, як люди притискають газету до грудей і кажуть: ніби в Оріхові побували… Бо мала преса – вона своя. І вона завжди буде потрібною. А під час війни тим більше.
А ще Валентина Манжура згадує розмову з літнім жителем Оріхова під час поїздки у воєнний час, яка свідчить про людську незламність і віру в нашу Перемогу:
– Я його пам’ятаю з дитинства. А зараз після кожного нальоту у нього в дворі – все побите, паркан падає… Та він після кожного нальоту виходить, складає цеглу до купи акуратненько, паркан ладнає, прибирає в дворі, й каже: ви тільки ворога проженіть, ми все відбудуємо.
У перегляді фільму «Сторінки надії» на Donbas Media Forum взяли участь редактори місцевих медіа, яким також доводиться долати небезпечні маршрути, щоб дістатися до своїх переплатників, аби вручити їм газету. Адже це, по суті, єдина можливість донести інформацію до людей.
– Тому що на цих небезпечних територіях, на жаль, нині не проводить свою діяльність Украпошта, вона не доставляє газети. Але люди залишилися, люди хочуть читати і отримувати інформацію, – підкреслила Ліна Кущ.
Ще один редактор локального медіа – газети «Ворскла» із Сумщини Олексій Пасюга, про якого канадська Globe and Mail сказала, що він долає найнебезпечніший газетний маршрут у світі, поділився враженнями від перегляду:
– Хочу подякувати НСЖУ насамперед за таку ідею – показувати, в яких умовах працюють редакційні колективи, що роблять редактори. У фільмі показано не просто важливість праці журналістів. Тут показано те, що, як сказала Валентина, разом із газетою людям привозять частку якогось мирного життя, частку спогадів. Це допомагає вистояти. Звичайно, такі газети збиткові, про жодну комерцію тут не йдеться, навіть якщо б її продавали. Але нас – і Світлану, й інших колег, штовхає розуміння, що від нас залежить те, чи будуть люди далі вірити в Україну. Звичайно, приємні слова канадійців про нас. Та насправді маршрути у всіх нас небезпечні. Якщо взяти наше видання, то торік одна наша автівка була знищена дроном, на щастя, люди не постраждали. В іншій автівці 2-3 тижні тому було пошкоджене скло. І вже ми туди не їздимо автівкою. Ми доїжджаємо до безпечного місця, якщо, наприклад, це Великописарівка – 3-4 км від кордону, то ми залишаємо автівку за 10 км і далі я, чи моя колега пересідаємо на велосипеди і їдемо, щоб доставити газети. Тому що навіть на мотоциклі – ти просто не почуєш дрон. А люди чекають.
Олексій Пасюга зауважив, що у 2022-му році «Ворскла» відновила свої випуски завдяки підтримці НСЖУ. Редакція змогла релокуватися і не лише відновила роботу, а й поширила газету на територію всього Охтирського району, бо всі п’ять місцевих видань, які там діяли, припинили існування.
–Нам, я думаю, легше, ніж Світлані, тому що у нас є певна комерційна складова. І ми працюватимемо, скільки можемо, і довозитимемо газету туди, туди, де вона не може бути комерційна. І, звісно, будемо намагатися триматися. Це важка робота.
Євгену Хрипуну – редактору газети «Межівський меридіан» з Дніпропетровщини, зовсім нещодавно довелося релокувати редакцію, але на небезпечних територіях залишилися читачі, передплатники, яким Євген продовжує доставляти свіжі номери. Редктор зауважує, що у фільмі «Сторінки надії» себе впізнав кожен журналіст, який сьогодні працює поблизу лінії фронту.
– Отримав повідомлення від Світлани Карпенко, у якому вона запитує про те, як у мене справи, і каже, що дуже переживає. До речі, ми з нею свого часу готували спільні матеріали про жнива біля лінії фронту – вона писала про Оріхів, я про Межову. У нас всі історії начебто схожі, але все ж у кожного своя. Хтось був змушений стрімко релокуватися. У нас це відбувалося дуже поступово і дуже боляче. Нині дрони особливо дошкуляють, і до сотні в день можуть залетіти тільки на Межову. Ще 2-3 місяці тому Межова була прифронтовим містечком, але ще живим. Сьогодні там, окрім пункту незламності, скажімо так, немає ні лікарень, ні навіть медпунктів. Хоча залишається певна кількість жителів.
Євген Хрипун звернув увагу на те, що зараз в Україні все більше стає релокованих газет. Це реальність, у якій доводиться жити. І тепер дійшла черга до прифронтових громад Дніпропетровщини, яка межує з Донеччиною, тож фронт був завжди поруч.
Редактор наводить конкретні приклади, як люди радіють, коли він привозить їм газету, і зауважує, що доставляти видання – це про довіру і про відповідальність, адже є люди, які переплатили «Межівський меридіан» навіть на цілий рік.
– Дев’ять тижнів немає світла, дев’ять тижнів немає газу, немає води. А мобільного зв’язку немає взагалі, немає інтернету. Я бачу, як у цьому інформаційному вакуумі люди розбирають газети, беруть і для сусідів, і для знайомих. Колеги знають, що таке сигнальні газети. Так ось, я доставляю черговий номер, а мене просять: привези щось іще. У мене залишилася стопка сигнальних газет, пояснюю, що вони старі – за березень, квітень, але люди просять і їх. Читають. І вже бідкаються – чому раніше не передплачували газету.
А нині газета увійшла до переплатного каталогу на 2026 рік. Хоча редактор поки що важко уявляє, як це буде, однак каже, що оптимізму додає те, що частина сіл громади знаходяться трохи далі від лінії фронту, тож планує саме там проводити передплатну кампанію.
Інна Косянчук, інформаційна служба НСЖУ, фото Дар’ї Зирянової
