Володимир Сорока: «У царині поезії, де мої кумири — Сапфо, Вергілій, Гомер, я лише незграбний підмайстер, початківець…»

У середині серпня магдалинівець Володимир Сорока відзначив перше 45-річчя своєї журналістської та літературної діяльності. Ми попросили колегу окреслити свій творчих шлях, виокремити основні віхи.

— Перш за все, зазначу, що я, як істинний Триголовий Дракон, сповідую принцип триєдинства. На даному відрізкові творчого життя це три напрямки моєї діяльності: популяризація журналістського фізкультурно-оздоровчого руху (організація і проведення міжнародних, всеукраїнських та обласних змагань серед «мас-медійників»), популяризація сільського фізкультурно-оздоровчого руху (підготовка і випуск книг та довідників про історію колосівського спорту, матеріалів у засобах масової інформації) і власна, зрештою, творчість.

Коротко про кожний відрізок. На першому напрямку ваш покірний слуга, як один із засновників та очільник спортивно-оздоровчого журналістського центру «Тригол» Дніпропетровської обласної організації НСЖУ, аналогів якому немає у світовій журналістиці, з гордістю доповідає: такому розмаїттю змагань та видів спорту, які ми, вогнедишні, «прокрутили» за 28 років своєї життєдіяльності, можуть позаздрити навіть деякі спортивні товариства! Наша особлива гордість — мала олімпіада серед представників ЗМІ «Кубок Дракоші» з 35 видів спорту, етапи якої вже проходять навіть за кордоном! Сотні й сотні «мас-медійників» України, Польщі, Хорватії та країн колишнього Радянського Союзу взяли участь у «зміїних» перегонах! А ви, до речі, спробуйте «підняти» на фізкульт-вправи тих-таки журналістів! І все це, зазначу, не завдяки, а всупереч, бо фінансової допомоги нам від владних структур, держави — нуль цілих і нуль десятих…

Другий напрям — популяризація сільського спорту. У середині серпня 1975 року, коли мене взяли до штату районної газети «Шлях комунізму» Ямпільського району Сумської області (де я пройшов повний курс «молодого бійця» — починав кореспондентом, потім був завідувачем відділу листів, паралельно освоївши суміжні «професії» — фотокора і кореспондента-організатора місцевого радіомовлення), першого ж дня роботи, образно кажучи, уклав договір з районною організацією ДСТ «Колос». Тож, «штампуючи» замальовки про передовиків виробництва, репортажі, фейлетони, інтерв`ю, не забував і про оздоровчу «нішу». Й надалі, працюючи у різних виданнях Дніпропетровщини, Полтавщини, Росії, редагуючи власний часопис «Тригол», колосівський спорт завжди був у колі мого зору. Матеріалів за цей період назбиралось стільки, що, врешті-решт, наважився заснувати черговий проєкт — Літопис сільського спорту Придніпров`я «Фізкульт-толока від Володимира Сороки». Минулого року перший том (біля 500 сторінок, більше 400 світлин) — знову таки не завдяки, а всупереч, бо він, проєкт, можливо, так би й залишився проєктом, якби руку допомоги не простягнув голова Асоціації фермерів Дніпропетровщини Анатолій Гайворонський — побачив світ! Неймовірні емоції, адже подібного видання в Україні ще не було, і чи буде коли-небудь — невідомо!..

Користуючись нагодою, хотів би подякувати колегам, працівникам і редакторам усіх газет, в яких працював, за щиру допомогу і творче братерство…

Про власну творчість. Зі своєю майбутньою професією я визначився в десятому класі, коли ледь не всю чверть провів у військкоматі, готуючись вступати до Львівського військово-політичного училища — на воєнного журналіста. З «воєнним» нічого не вийшло, а от мрія про журналістику залишилась. Ще раніше, десь у років дванадцять-тринадцять почав «вимучувати»… ні, не вірші, щось трішки схоже… Свої перші римовані твори теж надрукував у Ямполі, навіть випустив кілька саморобних збірок, одна з них — «Полесская тетрадь». Чому, запитаєте, писав і продовжую писати російською? На певному етапі творчого зростання моїм “хрещеним бітьком” був Сергій Єсенін, йому й присвячував свої твори. Власне, саме Єсенін разом з Леонідом Брежнєвим (про генсека ЦК КПРС — колись згодом) й допомогли мені вступити до Літературного інституту імені О. М. Горького в Москві, якому надав перевагу перед журфаком Київського університету, куди мав направлення… Під час співбесіди, яка передувала екзаменам (і, чого там гріха таїти, саме на тому «побаченні» й вирішувалась доля кожного з нас, абітурієнта), Євген Долматовський, відомий поет (саме він набирав семінар), який виокремив мене з білокам`яної (певно, у бінокль розгледів, як я у Магдалинівці, між щойно наповненими газовими балонами, де працював перед інститутом, длубаюсь у поезах), так от, Євген Аронович змусив мене читати свою посвяту Єсеніну, і так й не дочекавшись від мене, прибитого порожнім мішком, навіть натяку на слово… сам напам`ять її продекламував… Аут, братці…

І останнє, бо згадувати можу довго, вистачить «мемуарів» не на одне число газети. Так от, зараз, коли пройшов у творчості чималенький шмат шляху, випустив півдюжини книг, достеменно розгледівши, хто з колег поряд зі мною, з яким вони, нинішні так звані письменники, вражаючим “світовим багажем”, раптово зрозумів (наче блискавкою вдарило!): Боже, який я у царині Поезії, де під кінець життя нарешті визначився з істинними кумирами, орієнтирами, а це — Сапфо, Вергілій, Гомер та інші першопрохідці у літературі, ще початківець, який незграбний підмайстер… Працювати мені ще, друзі, і працювати…

Світлина Віктора КАЧАНОВА