Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
23 лютого 2021 року виповнилося 95 років від початку радіомовлення на Катеринославщині-Дніпропетровщині. Радіо в наш час стало невід’ємною частиною медіапростору. Сидячи за кермом авто, займаючись повсякденними справами або просто відпочиваючи на природі – вже кілька поколінь звикло знайомитися з новими піснями і дізнаватися актуальні новини, слухаючи улюблені радіостанції.
З нагоди 95-річчя початку власного радіомовлення на території нашого краю, ми вирішили поставити кілька запитань людині, яка не з чуток знає тонкощі роботи на радіо, професору Університету митної справи та фінансів Валерію Михайловичу Дрешпаку.
В період з 1991 по 1993 роки він працював редактором новин Дніпропетровського обласного радіо, а потім з 1995 по 2005 – заступником генерального директора Дніпропетровської обласної державної телерадіокомпанії з питань радіо.
– Валерію Михайловичу, розкажіть, будь ласка, як саме Ви потрапили на радіо?
– Радіо мене завжди цікавило. Коли я навчався в університеті, то мав змогу проходити практику і на телебаченні, і в газетах, і на радіо. А потім, поміркувавши і порівнявши технології журналістського виробництва, усе-таки вирішив, що радіо для мене найбільш привабливе – тут поєднувалась і робота з текстом, і певні технічні елементи. На мою думку, все-таки на радіо журналіст завжди був більш індивідуальним як творча особистість, ніж на телебаченні, але й більш технічно оснащеним, порівняно з газетою. Тож, одразу після дипломної практики я почав працювати в редакції новин Дніпропетровського обласного радіо.
– Чи страшно було в перший раз сісти за мікрофон?
– Та ні. Ще коли я був школярем, напередодні восьмого березня нас повели до сільського радіо записувати на звичайний побутовий диктофон віршики. Одразу скажу – мені тоді власний голос не сподобався. Але першого досвіду вже набув. Ще я завжди виступав перед мікрофоном на сцені, тож ніякого “мандражу” в мене не було. Звичайно, мене тривалий час навчали саме говорити, а не читати текст – це було найголовнішим і найскладнішим.
– І як Вас вчили говорити, а не читати?
– Дякую, на жаль, покійній нині, Галині Олексіївні Савченко – нашому режисеру радіо. Вона саме й учила розповідати написане, а не читати. Для полегшення можна уявити перед собою людину, образ свого слухача і говорити текст саме йому. І частіше сідати до студійного мікрофона. А вміння приходить з практикою та досвідом.
– А як багато часу займала робота?
– Стандартний робочий день – з ранку до вечора. Коли я ще навчався в університеті, то мав завдання у прямому ефірі читати ранковий прогноз погоди. Приходив до студії, телефонував синоптикам і дізнавався прогноз погоди на день, потім після випуску новин, записаних звечора, мене включали до ефіру і я розповідав про погоду, додаючи якісь цікавинки від себе. Далі протягом дня працювали над матеріалами для вечірнього випуску новин – телефонували до організацій, їздили на події, де робили магнітофонні записи, проводили інтерв’ю.
А у статусі заступника генерального директора мій день до 14-ої години був зайнятий різними адміністративними справами, можливо, вдавалося щось і творче зробити. А з 14-ої до 18-ої години відбувалися монтажі, здачі матеріалу до ефіру та інше.
– Це добре – займатися цікавою справою!
– Знаєте, у якийсь момент питання про цікавість роботи зникає та з’являється нове питання – про ремесло. Не вся медійна робота цікава – багато часу вимагають рутинні операції. Тож, згодом така робота вам «приїсться». Тому що у цьому виробництві все-таки є ритм – щоденний, щотижневий, щорічний. І коли через рік ви приходите на той самий захід – бачите ту ж саму схему перебігу події, навіть можете вже спрогнозувати, чим усе завершиться і хто що скаже, бо все циклічно повторюється.
– Працюючи на радіо, Ви вели прямі ефіри. До чого слід бути готовим?
– Треба завжди бути готовим до імпровізації. Бо може статися так, що запрошений герой не прийшов, або трапилася яка-небудь технічна проблема.
Я вчився проводити прямі ефіри, асистуючи на початках нашому головному редакторові Анатолію Олексійовичу Шаранді, який вів такі передачі наприкінці 80-х – на початку 90-х. Тоді нашим з колегами завданням було допомагати приймати запитання від слухачів. Власне, у мене не така вже й тривала практика ведення прямих ефірів. Та цікавий досвід був.
Якийсь час тодішній голова обласної державної адміністрації Володимир Григорович Яцуба любив приходити до нас на прямі ефіри та ініціював прямі включення із зали будинку обласної ради, де проводилися апаратні наради раз на тиждень. І ми так мали змогу транслювати у прямому ефірі нараду, де відбувалося планування робочого тижня органів регіональної влади.
– З якими підводними каменями можна зіштовхнутись у роботі на радіо?
– Я працював на радіо наприкінці 90-тих років – на початку 2000-их. У цей період на нас мало зважали владні інституції. Старі методи партійного управління відійшли, а нове регулювання ще не склалося. Та й радіо, порівняно з телебаченням, вважалось другорядною сферою. Але нам довіряли слухачі і їх у нас було багато. Тому ми могли відчувати себе відносно вільно, експериментувати, впроваджувати щось нове. Зараз, на мій погляд, більше зарегульованості. І це – перший камінь.
Другий камінь – економічного характеру. На радіо завжди порівняно менше реклами. І рекламодавці, незважаючи на непогану аудиторію радіо, передбачають менші рекламні бюджети. Саме тому радіо починає виконувати більше розважальну функцію. Певний музичний формат – це для радіо з фінансової сторони вигідніше. Тому радіостанції максимально можуть обходитися навіть без ведучих. При цьому вони стають значно дешевшими, але тримають при цьому свою аудиторію. Цим другим підводним каменем можна назвати недооцінку радіо рекламодавцями.
Якщо роздивлятися проблеми радіо з соціального боку, то його можна назвати «медіа для ситуативно-самотніх людей». Зазвичай радіо слухають в авто. Хтось слухає радіо, займаючись приготуванням їжі. В цілому, аудиторія радіо більш пасивна за винятком порівняно невеликого сегмента розмовних радіостанцій. Це, як мені видається, – третій камінь.
– Що ви можете порадити щоб запобігти вигорянню у роботі та залишатися мотивованим?
– Добра мотивація – це знайти цікаве у буденному. Головне, знайти щось приємне у рутинній справі і це цілком може запобігти вигоранню, можливо, відкриє нові горизонти…
– Чи було у вас бажання завершити роботу на радіо та змінити сферу діяльності?
– Так, після захисту дисертації у галузі державного управління в 2005 році я повністю перейшов на викладацьку роботу, працюю у цій сфері й зараз.
– А що до цього спонукало?
– Розуміння, що оті «підводні камені», про які ви запитували, піднялися занадто високо. Крім того, моє дослідження стосувалося саме державної політики у сфері засобів масової інформації і я, можливо, почав краще розуміти тенденції, що тоді почали формуватися…
– На Вашу думку, чи є радіо популярним сьогодні?
– Коли ми говоримо про радіо, ми можемо розглядати його з кількох сторін. З одного боку ми можемо говорити про нього як про засіб масової інформації. А можемо говорити про спосіб слухання. Є люди, які полюбляють радіоспектаклі. Ці люди слухають саме мистецьку інформацію по радіо. Їм легше або приємніше сприймати інформацію саме так. Такі люди були й раніше, такі люди є й нині. Зараз поширеним явищем стали подкасти. Але класичне радіо при цьому не слухають. Чи можна назвати цих людей радіослухачами? Умовно можна. Лише матеріал для слухання тепер добирає кожен самостійно. Сам собі редактор. І у кожного своє радіо… Я говорю це до того, що радіо в будь-якому разі залишатиметься. Його аудиторія та кількість мовників може зменшуватися. Але при цьому люди не стали менше слухати або читати, просто зараз це робиться завдяки Інтернету. Радіо поступово буде переходити на Інтернет платформи, але в найближчий час завдяки новим форматам воно не зникне. Тобто, радіо не зникає, а лише набуває іншої форми.
– Що ви можете побажати майбутнім працівникам радіо та журналістам?
– Побажання дуже коротке – дбати про свою аудиторію. Треба розуміти аудиторію та її потреби і вона віддячить вам. Десь – емоціями, десь – коштами.
– Можна навіть сказати, що треба шанувати свою аудиторію і тоді вона буде шанувати вас.
– Абсолютно так! Я з вами повністю згоден.
Спілкувались студенти 2-го курсу ДНУ ім. О.Гончара
Артеменко Андрій, Приходько Олеся
