Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
День ветерана журналістики Дніпропетровщини… Святкуємо його вже роки й роки. І тут все зрозуміло: молоді літа давно за плечима, вже всі ми давно сивенькі – значить, хлопці й дівчата вже ветерани. І це так: хлопці й дівчата! Були такими – такими й залишаємося!
А згадувати є багато чого: якими були нинішні ветерани в молодості? Якими є нині? І це досить приємні спогади. Особисто мені вдалося такі згадки висловити у своєму шеститомнику «Про колег журналістів і не тільки». Трохи нижче процитую дещо з них. А зараз хотілося б низько-низько вклонитися всім журналістам Дніпропетровщини, привітати їх із журналістським ветеранським святом і побажати всім міцного-міцного здоров’я й довголіття.
Твердим кроком до сторічної висоти, шановні! І тільки так!
* * *
…Ось дещо із спогадів минулого й сучасного. Нещодавно наша колега Зоя Володимирівна Нікольникова (колишня працівниця газети «Зоря») відзначила своє 90-річчя. Хороша дата! Як і в її колеги-зорянки Олени Дмитрівни Десятерик, яка також нещодавно відсвяткувала таку ж визначну подію у своєму житті.
А пригадується, як Зоя Володимирівна святкувала свої 79-ті роковини (це було недавно, 11 років тому!). Тоді ми вручили їй пам’ятний буклет, де були знімки і ось цей текст.
Указ
Верховної Ради Старійшин дніпропетровської обласної газети «Зоря»
30 квітня 2015 року наша славна зорянка Зоя Володимирівна Нікольникова відзначає свій черговий день народження.
У зв’язку з цією славною датою наказуємо:
1. В день народження ветерана «Зорі» З.В. Нікольникової побажати їй від щирого серця міцного здоров’я, щастя і благополуччя на усі майбутні довгі-довгі роки.
2. Шанобливо вклонитися за її сумлінну працю в газеті «Зоря», якій вона віддала величезну частку свого прекрасного життя.
3. Зобов’язати З.В. Нікольникову не звертати увагу на календарі, які будуть з’являтися у її домі, аж до того календаря, на якому буде значитися цифра «100».
4. З.В. Нікольниковій після нинішньої чергової світлої дати сумлінно готуватися до свого дня народження в наступному році, який матиме всі ознаки ювілейної події.
5. Даний указ прийняти до неухильного керівництва.
Верховна Рада Старійшин
дніпропетровської обласної газети «Зоря».
30 квітня 2015 року.
м. Дніпропетровськ.
Як бачимо, Зоя Володимирівна дуже сумлінний ветеран журналістики! Указ Верховної Ради Старійшин виконує чітко! Що попереду? Календар з цифрою «100»! Так що, вперед, шановна!
* * *
…Із величезною приємністю у своїй книзі «Стерня і колос», яка вийшла в 2015 році, згадую ще одну свою колегу-зорянку Валентину Сергіївну Кордюкову. Прекрасна особистість! Талант! Ось короткі фрагменти тих згадок.
«Ми, власкори, завжди щиро раділи тому, що серед нашого власкорівського чоловічого братства є представниця жіночої статі Валя Кордюкова. Валентина Сергіївна Кордюкова! Як була років тридцять-сорок тому молодою й красивою, такою є й сьогодні. Унікальна особа! Протягом десятиліть і десятиліть була й залишається власним кореспондентом «Зорі» по Павлоградському «кущу», до якого входять і сам Павлоград, і Павлоградський район, і Петропалівський, і Тернівка.
Це справді унікальна людина. Яке тільки щире й прекрасне у неї перо! Ми-нають роки й десятиліття, а з пам’яті не стираються її рядки, коли вона приїздить у своє село, якого уже немає. Села немає, люди виїхали, а сади залишилися. Валя повільно йде забутим садом. Підходить до сливи. А на тій сливі – плоди. Великі-великі! Таке враження – аж горять!.. А Валентині здається, що та слива плаче. Плаче від того, що її кинули: вона родить, а збирати ті плоди нікому…
Та що переказувати? Краще процитувати. Публікацію «Село моє, чому тебе забули?» було надруковано в «Зорі» 3 вересня 1988 року. Ось фрагмент звідти: «На порослих бур’яном подвір’ях без вікон, наче щербаті, хати. До них підступають сади. Вони горюють, покинуті, нікому не потрібні. Опалі сливи, яблука, груші здаються слізьми. Плоди буквально встеляють землю, обійти їх немає можливості. Височенні дерева сплелися гілками, наче підтримують одне одного в горі. Здається, вони от-от спитають: «Для кого ми вродили? Врожай же збирати нікому…»
Ось така життєва новела. А скільки їх, таких життєвих новел, написала Валентина Сергіївна Кордюкова за все своє життя!..
Я з особливою приємністю дарував їй свій роман в новелах «Громове дере-во». В присвяті були такі рядки: вона – єдиний в Україні журналіст, яка протягом свого власкорівського довголіття побувала в усіх лавах Західного Донбасу. Єдина! Більше таких немає. Хоча – чому тільки України? Світу! Назвіть хоча б ще одне ім’я жінки-журналіста, яка б роками (!) спускалася в шахти, щоб писати звідти репортажі?
Що – незвична ситуація? Жінки-журналісти звично сидять в комфортабель-них кріслах? А тут раптом шахтарська лава?.. Буває!
Але, окрім буденної власкорівської роботи, у неї були ще й свята, – маю на увазі той власкорівський період, коли ми працювали разом. Про це вона розповідає сьогодні:
– Як тільки я чекала наших щомісячних летючок!
А були такі. Один раз на місяць нас, власкорів, викликали в «Зорю» на летючки. Вони, як я вже говорив, були різними – і приємними, і скандальними, і такими, що тебе аж судомило всього від «коридорних зауважень» твоїх же колег. Але це було спілкування. Й між власними кореспондентами передусім. Ми завжди сиділи на тих летючках своїм окремим власкорівським корпусом. І вже цим були щасливі.
А Валентині пам’ятається й інше.
– Я щоразу приїздила сюди, як на свято! – розповідає сьогодні. – Найкраще плаття! Найкраща зачіска! Високо піднята голова!..
Жінка! Вона завжди – жінка! Коли спускається в лаву – одна. А коли вихо-дить на люди… Поклоніться їй низько й від усієї душі!
Нещодавно, гортаючи свої домашні архіви, натрапив на один з віршів. То був початок 80-их років. «Зоря» якраз вітала своїх зорянок з Міжнародним жіночим святом. Тоді ж відбулося у нас й «власкорівське закулісся» – тобто окреме власкорівське чаркування (були у нас такі щасливі хвилини, були!), коли ми знаходили можливість сказати один одному добрі слова у своєму вибраному колі. Саме тоді такі слова під щирі власкорівські оплески було сказано прекрасній представниці роду жіночого Валентині Кордюковій. А ще – зачитано ось ці рядки, присвячені їй:
Скажу відразу.
Без передісторій.
Скажу відверто.
Так, як завше, звик:
Прекрасно! –
Що у корпусі власкорів
Є березня славетний представник…
Про це й кажу в своїм вітальнім слові,
Де знову й знову бачиться мені:
Летить стрілою Валя Кордюкова
Попереду на білому коні!
Удачі!
Щастя!
Голубого неба!
Дзвени сильніш,
Власкорівська струна!
І жмуток пролісків святково-березневих
Я до твого чіпляю стремена!..
Власкорівський корпус! Спасибі, що ти був. Це та прекрасна сторінка нашої колективної зорянської біографії, яка не забувається й сьогодні».
* * *
…Чую голоси: «Говорите тільки про дівчат… А про хлопців коли?»
Коли… Та хоч зараз! Із Станіславом Івановичем Шведуном знайомити нікого не треба? Відома особистість. Тоді слухайте. А з чого почати? Та хоча б з його публікацій у газеті «ДніпроІнформ». Там були його рубаї, і я особисто після цього почав називати його рубаїстом. А спогад про нього все з тієї ж книги «Стерня і колос»: «Це те поетичне слово, що має і серйозну літературну основу, і по-справжньому закликає до високих роздумів. Переконайтеся в цьому. Хоча б на прикладі ось цих коротких рядків:
«Не тот богатый, кто имеет, а тот, кто щедро отдаёт».
А що? І мудро, і правдиво.
Або: «В искусстве красноречия, друзья, – поверьте! – выше ценится молчанье…»
Ну як вам ось таке золото на долоні?..
Або ось це: «Чем больше что-то людям объясняю, тем глубже сам вникаю в суть проблем…»
І знову без заперечень. Не віриться? Тоді приміряйте цей принцип до себе особисто. Ну як? Приміряли? «Розмір» підійшов?..
А якщо хочете глибше пізнати цього автора, погортайте його двотомник «Современные рубаи». Там знайдете дуже багато чого цікавого. Ось такі, скажімо, літературно-художні і водночас по-народному зрозумілі перла. Вчитайтеся в них. Вдумайтеся. Тут і поезія, і душа, і мудрість – все єдино.
«Случайно посланная пуля не промахнётся никогда».
Як же актуально це було завжди! І тричі актуальніше сьогодні…
«Не подступай к границе зла, – там, брат, опаснейшее место».
Яким же зрозумілим є таке повчання, яким зрозумілим! Як ось і це: «Не лги тому, кто доверяет, не доверяй тому, кто лжёт». А що? Знову в «десятку».
А ось те, що гріх не назвати лірикою: «Первый снег на дворе, – значит, лето уж скоро». Ой, як же тільки хочеться в нашому віці чергового літа, як тільки хочеться!..
А ось ці слова, думається, кожному з нас також більш, ніж зрозумілі: «Я на замок закрою душу, чтобы никто не доставал».
Пошлюся ще на один фрагмент із книги «Стерня і колос». Працюючи в газеті «Прапор юності», Шведун дружив зі своїм колегою Василем Грушкою, якого дуже рано не стало. А потім…
«Будучи одного разу на відпочинку в Підмосков’ї, Станіслав Іванович звично гуляв лісом. Природа там – хоч картини малюй: по-справжньому золота осінь! І раптом напроти – ціла гряда кущів червоної калини.
Станіслав Іванович тут же зупинився: Василь так любив червону калину!.. Як, до речі, й сам Шведун. А любили обидва калину тому, що в той час були просто закохані у фільм Василя Шукшина «Калина красная».
І от, стоячи напроти отієї гряди калинових кущів, у Шведуна майнула думка: «А що коли викопати якийсь кущик та відвезти на могилу Васі?..»
Так потім все і відбудеться.
Станіслав Іванович викопає кущ калини.
Відвезе його в Широке. Й посадить поряд з могилою Василя Васильовича Грушки.
Цвіти, калино, – біло-біло-біло!..
Гори – червоними-червоними гронами!..
Вічною будь, пам’ять про хороших людей…»
* * *
…Пишу ці спогади, а перед очима десятки й десятки облич ветеранів журналістики. Жіночих: Тетяна Абрамова, Алла Туранська, Тетяна Колядинська, Наталя Гармаш, Ірина Авраменко, Алла Середіна, Таїсія Ковальчук, Таїсія Кузьменко, Ірина Івахненко, Лариса Палеонок, Тетяна Мазниченко, Тамара Андрющенко, Валентина Мостова, Валентина Іванова, Людмила Пашук, Людмила Тіміргалєєва, Віра Колгіна, Віра Циба – й десятки-десятки інших. Як і чоловічих: Микола Павленко, Віктор Ожогін, Володимир Пасічник, Валерій Іншаков, Микола Нечипоренко, Станіслав Повод, Володимир Сторчаков, Віктор Сирота, Олександр Святина, Олександр Перепелиця, Олександр Разумний, Володимир Кулешов, Юрій Райхель, Вадим Климентьєв, Віктор Волков, Олександр Козленко, Олександр Чуніхін, Володимир Бухтіяров, Володимир Глядченко, Святослав Азаркін, Микола Крамаренко, Вадим Дьомушкін, Віктор Шкуро, Анатолій Бас, Валерій Дрешпак, Костянтин Ковзан, Костянтин Шруб, Леонід Бройтман, Володимир Сорока, Анатолій Косий, Володимир Пісоцький, Микола Кравчук, Микола М’якшиков, Микола Яценко (готується зустріти власне сторіччя!), Віктор Грабовський, Ігор Родіонов, Володимир Рязанов, Дмитро Кравченко – і цей перелік також можна продовжувати й продовжувати. Пробачте ті, хто тут не згаданий. Ви всі у цьому дружному строю.
Здоров’ячка вам усім, хлопці й дівчата!
Миру, добра, благополуччя! Довголіття!
І всім без виключення – нових ветеранських днів журналістики!
З повагою
Олександр ПІЛЬОНОВ,
заслужений журналіст України.
