Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Як змінюється світогляд людини, коли війна приходить просто до її дому? Що допомагає вистояти після втрати житла, як зберегти внутрішню опору для дітей та де проходить межа між правом суспільства знати й правом людини на гідність у найтрагічніші моменти життя? Про це – в інтерв’ю канадського журналіста Скотта Дугласа Джейкобсена із дніпровською журналісткою телеканалу D1 Іриною Стрижкою.
Скотт Джейкобсен – засновник і головний редактор проєкту In-Sight: Interviews, автор численних публікацій для міжнародних платформ. Він є членом Канадської асоціації журналістів та PEN Canada.
Розмова відбулася під час візиту журналіста у квітні до Дніпровського центру журналістської солідарності НСЖУ, де він зустрівся з медійниками прифронтового регіону.
* * *
Як удар російського безпілотника змінив погляд Ірини Стрижки на життя, журналістику та війну
У ніч з 16 на 17 квітня 2025 року російський удар безпілотника майже стер усе, що Ірина Стрижка називала домівкою. Дніпровська журналістка, яка висвітлює війну для каналу D1, вижила разом зі своїми дітьми, коли вибухи, пожежа та розбите скло розривали її район. Однак руйнування її сімейного будинку лише поглибило її розуміння того, що пережили незліченна кількість українців під час повномасштабного вторгнення Росії.
Як журналістка та мати, Ірина Стрижка займає унікальне місце у воєнній Україні. Вона документує страждання інших, водночас несучи ті ж страхи, втрати та невизначеність до власного дому. Її досвід зміцнив її переконання, що гідність має залишатися в центрі журналістики, особливо коли йдеться про жертв війни. Він також загострив її розуміння крихкості цивільного життя та стійкості, необхідної для продовження виховання дітей під постійною загрозою нападу.
У цьому інтерв’ю Стрижка розмірковує про виживання, материнство, травми, медіа-етику та щоденну реальність життя під час триваючого нападу Росії на Україну. Її розповідь є водночас глибоко особистою та загалом репрезентативною для суспільства, яке прагне зберегти свою людяність попри війну.
Це інтерв’ю було відредаговано та скорочено для ясності.
Скотт Дуглас Джейкобсен: У квітні 2025 року російський удар безпілотника зруйнував ваш сімейний будинок. Озираючись на ту ніч, що найяскравіше залишилося у вашій пам’яті, і як ви справляєтеся з її наслідками сьогодні?
Ірина Стрижка: Зараз я почуваюся добре, але останні два дні були важкими через інтенсивні російські атаки. Я вдячна, що вижила. Я зрозуміла, що життя має найвищу цінність. Сьогодні не лише солдати на фронті перебувають у небезпеці. Мирні жителі також можуть стати жертвами нападу в будь-який момент. Ось чому життя понад усе.
Зараз ми живемо в тимчасовому житлі, поки чекаємо на відбудову будинку. Втрата будинку болісна, але виживання важливіше за все.
Джейкобсен: У дні та місяці після нападу, де ви знайшли сили та підтримку, необхідні для того, щоб допомогти вашій родині оговтатися та рухатися далі?
Стрижка: По-перше, я зрозуміла, що маю бути сильною. Я маю бути джерелом підтримки для своїх дітей. Це допомогло мені впоратися з тривогою, яка виникла після нападу на мій дім. Я маю дбати про власні внутрішні ресурси, бо мої діти повинні відчувати, що вони можуть на мене покластися.
Мій чоловік також був великим джерелом підтримки. У той час він служив на передовій. Пізніше, після поранення, він почав служити у Дніпрі. Зараз ми підтримуємо одне одного. Можу сказати, що наша сім’я стала ще міцнішою після цього. Тому, коли я говорю про підтримку, я говорю в першу чергу про свою сім’ю.
Я також отримала підтримку від психологів. Це було важливо, бо мені потрібно було залишатися стабільною та сильною заради своїх дітей.
У цей період я також отримувала підтримку від колег та журналістської спільноти. Наталя Назарова була однією з перших, хто зв’язався зі мною. Інші журналісти з Дніпра також звернулися до мене. Мої колеги також хвилювалися за мене. Спочатку я була в шоці і не до кінця розуміла, що зі мною відбувається, але мої колеги ставилися до мене уважно, були зі мною та підтримували мене.
Дніпровський центр журналістської солідарності та ширша журналістська спільнота стали одним із моїх найсильніших джерел підтримки. Вони зв’язалися зі мною з першого дня та продовжували підтримувати мене, доки ситуація не стабілізувалася настільки, наскільки це було можливо за цих обставин. Ця професійна солідарність допомогла мені відчути, що я не самотня.
Джейкобсен: Як материнство вплинуло на ваше сприйняття та розуміння війни, особливо коли ви намагаєтеся захистити своїх дітей, зберігаючи при цьому відчуття нормальності?
Стрижка: Бути матір’ю означає жити з постійною турботою про безпеку своїх дітей. Мої діти ходять до школи та дитячого садка, і кожна тривога про повітряну тривогу одразу все змінює. Я маю думати про те, де вони, чи в безпеці вони, і що потрібно робити.
Я ношу з собою необхідні шкільні документи, щоб у разі тривоги я могла забрати свою дитину додому, коли це буде потрібно. Навіть коли я не перебуваю фізично зі своїми дітьми, я завжди думаю про їхню безпеку. Ця постійна пильність є однією з найбільших змін.
Справжнього відпочинку майже немає. Ти завжди відповідальна, завжди пильна, завжди намагаєшся не вигорати. Водночас, ти маєш знаходити способи відновлюватися, відновлювати сили та продовжувати бути матір’ю.
Джейкобсен: Сигналізація повітряної тривоги стала звичайною частиною життя в більшій частині України. Що означає сигналізація для вашої родини на практиці, і як ці постійні перешкоди змінили повсякденне життя?
Стрижка: Коли лунає тривога, ми збираємося разом, йдемо в коридор і залишаємося там. У нашому будинку немає укриття. Ми живемо на восьмому поверсі багатоквартирного будинку, тому ми йдемо в коридор, подалі від вікон, у простір між кімнатами. Там ми тримаємо подушки та ковдри. Іноді, під час нападів, діти сплять там усю ніч.
Джейкобсен: Ви пережили цю війну як журналіст, так і як цивільна особа, безпосередньо постраждала від російських атак. Як цей досвід вплинув на ваш підхід до висвітлення травм, втрат та людських страждань?
Стрижка: Ще до початку повномасштабної війни ми розуміли важливість обережної роботи з делікатними темами. Ми знали, що існують межі того, що можна і не можна фотографувати для журналістських матеріалів. Після нападу на мій власний будинок це стало для мене ще важливішим.
Я пам’ятаю момент нападу. Я була в піжамі. Моя дитина була босоніж, у мене на руках. Навколо нас був вогонь, дим, розбите скло, машини швидкої допомоги та хаос. У той момент однією з моїх найсильніших думок було: я не хочу, щоб хтось мене так фотографував. Я не хочу, щоб це зображення з’явилося в ЗМІ.
Для мене це питання гідності. Людина, яка страждає, або чиї родичі страждають, не повинна бути зведена до образу болю.
Джейкобсен: Ви були свідком наслідків війни на власні очі, які думки чи емоції залишаються у вас, коли ви дізнаєтеся про вбивство ще одного мирного жителя?
Стрижка: Головне відчуття, що це могла бути я. Під час нападу ми не знали, хто де і що з усіма сталося. Пізніше я дізналася, що в сусідньому будинку загинула жінка. Моя перша думка була: це могла бути я.
Під час нападу я зателефонувала до служби екстреної допомоги та сказала їм, що нас четверо, тож вони знатимуть, де нас шукати, якщо щось трапиться. У цей момент ти розумієш, що можеш померти й сам.
Це життя у воєнний час. Ми тут живемо. Ми не виїхали. Це наш вибір, але ми розуміємо, що трагедія може статися будь-якої миті. Щоразу, коли лунає тривога чи напад, я намагаюся максимально захистити своїх дітей і себе. Ми відходимо від вікон, виходимо в коридор і чекаємо.
Джейкобсен: Чи є якийсь конкретний образ, досвід чи реальність війни, яку ви б не побажали ні собі, ні будь-кому іншому українцю?
Стрижка: Смерть. Я не хочу бачити смерті. Я не хочу втратити нікого зі своїх родичів. Мій чоловік служить на війні, і я хвилююся за нього. Я не хочу, щоб з ним щось сталося. Я хочу, щоб усі були в безпеці, але оскільки війна все ще триває, це лише бажання.
Джейкобсен: Що ваші діти сказали чи зробили під час війни, що досі залишається у вашій пам’яті, і що це говорить про вплив конфлікту на наймолодше покоління України?
Стрижка: Мої діти бачать вибухи. Вони бачать руйнування. Вони бачать пожежі, спричинені російськими безпілотниками та ракетами. Вони говорять про ці речі, і я не можу цього забути. Я не хочу, щоб моїм дітям доводилося бачити все це.
Джейкобсен: Дякую, що поділилася своєю історією сьогодні, Ірино.
Переклад на місці – Ліана Охрименко (англійська – українська).
Опубліковано: https://intpolicydigest.org/how-a-russian-drone-strike-changed-iryna-stryzhka-s-view-of-life-journalism-and-war/
