Продюсерка міжнародних медіа Софія Кочмар: «Я не зможу робити наступні проєкти, якщо не подбаю про власний ресурс»

Про важливість висвітлення страшних воєнних подій, спілкування з людьми, емпатію, власну психологічну стійкість та відновлення ми поспілкувалися з продюсеркою міжнародних медіа Софією Кочмар 

Сьогодні до українського та закордонного медіапростору увійшло чимало фільмів, сюжетів, проєктів, які висвітлюють криваві події в Україні. Журналісти та продюсери показують усьому світові те, що робить країна-терорист і як вона жахливо знищує український народ. Одна з найважливіших функцій сучасної журналістики та кінематографа – усе розповісти та задокументувати, нікого не залишити байдужими, привернути увагу світу. Саме це роблять журналісти сьогодні.

Для лондонського BBC Софія Кочмар допомагала створювати (була продюсером) стрічку «Я звертаюсь до нього за іменем»; для суспільно-політичного телешоу «60 minutes» на американському телеканалі СBS – «Загублені душі Бучі», для французького BFM TV – документальний фільм про депортацію дітей; також розповідала про жіночий полон і виживання українців під час блек-ауту. Софія стала лауреаткою премії Emmy за документальний фільм «Загублені душі».

– Пані Софіє, до початку повномасштабного вторгнення, Ви працювали в українській журналістиці як телевізійниця, готували матеріали для «Української правди», мали чимало різних проєктів. Як Ви прийняли рішення, що писатимете та зніматимете про криваві події Бучі, розповідатимете світові про жахи російсько-української війни, адже це важко психологічно?

– Насправді я не вважаю, що розповідати про Бучу важко психологічно і ніколи не думала, що не поїду туди через страх. Там дуже і дуже добре працювати в тому сенсі, що ти робиш роботу, до якої готувалася усе своє життя. Я розуміла, що це дуже важлива робота про мій народ. Я сильно туди хотіла і швидко вирішила, що поїду.

Я поїхала в монастир на тиждень мовчанки, думала про те, де маю бути зараз, що маю робити. Перше, що я побачила в інформаційному просторі, коли вийшла з монастиря – це була правда про Бучу, і це був знак того, що я маю бути там. Якщо ти український журналіст і боїшся їхати в Бучу, то для чого ти взагалі почав працювати у журналістиці.

– Під час зйомки фільму «Я називаю його по імені» Ви 50 днів пробули у нещодавно звільненому місті як дослідниця, два місяці Ви перебували у Бучі для зйомки документального фільму «Загублені душі». Що було найважче упродовжцього часу?

– Я працювала для ідентифікації загиблих в Бучі, створення одного єдиного списку загиблих у масовій могилі під церквою. Я не думаю, що було щось категорично дуже складне. Було дуже складно показувати нашу воєнну реальність для людей, які поза цією реальністю, тобто для закордонної аудиторії, колег із закордону. Важко було з’єднувати ці дві реальності: нашу і закордонну.

– Чи є у Вас головне правило або настанова, якими завжди користуєтесь, коли готуєте проєкти з важких, але важливих теми?

– Не думаю, що у мене є якесь одне правило, щоб продовжувати працювати над важкими, але важливими темами. Вони уже просто настільки стали мені нормальними, що я не знаю, як це працювати з чимось іншим.

Головне моє правило – потрібно бути в ресурсі. Ти не можеш йти до людей, які втратили свій головний ресурс в житті без власного ресурсу, і це теж те, чого я навчилася після вторгнення. Я не зможу робити наступні проєкти, якщо не подбаю про власний ресурс.

Я поки тільки вчуся це робити.

Як це робити іншим? Кожен має знайти свій шлях. Я його знаходжу в спілкуванні з Богом, з власною дитиною, у розмовах з людьми, яких люблю. Коли я працювала в Бучі, у мене були спеціальні години спілкування з колегами чи друзями, яких давно не бачила. Ми говорили про щось недотичне ні до війни, ні до Бучі, ні до смертей. Ми просто говорили про життя. І це була дуже важлива моя поміч, щоб бути в ресурсі.

– Героями Ваших журналістських матеріалів стають звичайні люди, котрі постраждали. Людям важко говорити про усе те, що вони пережили. Як Ви знаходите людей, які могли б поділитися своїми історіями?

– Щоб знайти героїв, треба йти до них ногами. Цього мене навчили на факультеті журналістики у Львівському університеті. Хороший журналіст заробляє гроші ногами! Це правило дуже працює у таких випадках, як Буча.

Ти просто виїжджаєш на місце подій, живеш між людьми, ходиш туди, куди й вони, і таким чином їх знаходиш.Ти багато говориш з людьми, багато слухаєш, і це саме те, як я знаходила своїх героїв. Я працювала off the record (авт. – не під запис).

У мене й таке правило: я йду до людей як людина, а не як журналіст. Звичайно, я їх попереджаю, що прийшла до них, як медійниця, але слухаю їх і говорю з ними зовсім не по-журналістськи, а так, як говорила б з ними якась сусідка або родичка. Оця людяність і емпатія допомагає мені знаходити людей, які могли б поділитись своїми історіями.

– Як Ви спілкуєтесь з людьми, щоб не травмувати їх знову?

– Насправді я не думаю, що журналісти травмують людей. Людей може травмувати будь-яка інша людина, але це не обов’язково журналіст. Людину травмує не твоя професія, а те, якою людиною ти є. Якщо ти є емпатійною людиною, відкритою до людей, тією, яка вміє відчувати людський біль, то ти не обов’язково травмуєш свого співрозмовника, навіть коли говоритимеш на складну для нього тему.

Бувають, звичайно, випадки, коли можеш травмувати ненавмисно. Наприклад, ти не знала, що це може боліти, що це може тригернути, тоді не треба себе так сильно звинувачувати. Ти просто не знала, що це може так відбитися.

Я спілкуюся з людьми кілька разів. У мене немає такого: скажіть мені за 15 секунд ідеальну фразу, і я піду це показувати в ефір. Я проводжу з цими людьми дуже багато часу, допомагаю їм занести пакунки з магазину, вкладаюся в наші з ними стосунки, і це допомагає не травмувати їх під час розмов.

– Як Ви знаходите золоту середину між емпатією та певною відстороненістю, адже дуже важко переймати на себе увесь людський біль?

– Я не та людина, яка шукає відстороненість. Можливо, через те, що я працюю з міжнародними колегами, і вони уже є відстороненими в матеріалі, за це відповідають саме вони. Одного разу я спробувала бути відстороненою, адже думала, що мене дуже травмуватиме те, коли я надто переймуся історією. Виявилось, що створювати фальшиву відстороненість для мене більш травматично, ніж бути такою, як я є. Якщо я в ресурсі і маю чим поділитися з людьми, які в травмі – я ділюся. На жаль, травми, з якими я працюю, сильніші за будь-яку відстороненість, яку я можу собі намалювати і створити якимось чином.  Відстороненість у мене не працює.

– Готувати матеріали про усі ці жахливі події важко психологічно і для самих журналістів, продюсерів. Як Ви зберігаєте власну психологічну стійкість та відновлюєтесь?

– Я сподіваюсь, що я її таки зберігаю. Зараз стала менше працювати. На початку вторгнення працювала місяцями, мала відпочинку три чи п’ять днів і їхала на наступне завдання. Тепер значно менше працюю.

Я створюю собі окремі дати для відпочинку. Також, відкрила для себе світ SPA і бані. Дуже рекомендую це колегам. Мене цього навчили військові. Баня допомагає розслабити тіло. Якби ти не намагався розслабити голову, якщо у тебе не розслаблене тіло – воно тобі не допоможе.

Ще я медитую, маю психотерапевта. Мені дуже допомагають люди, яких я люблю. Дуже важливо позбуватися в житті людей, які забирають твій ресурс – це теж допомагає зберігати психологічну стійкість.

Якщо ти працюєш журналістом в травмі, твої герої все одно забирають твій ресурс, але це твій вибір – працювати з цими людьми. Отже, якщо я повертаюся у своє реальне життя, я позбуваюся людей, які забирають у мене ресурс в реальному житті. Це люди, які мене використовують, наприклад.

Я максимально очищую коло свого спілкування в реальності, тобто не в роботі, а в реальності. Це справді моя велика рекомендація.

Треба бути з людьми, які додають тобі ресурсу, а не забирають.

– Які три головні поради Ви б могли дати сучасному журналістові?

Перш за все, порада для молодого журналіста, – добре подумай, чи ти справді хочеш працювати у журналістиці, для чого тобі це потрібно. Якщо ти приходиш будувати кар’єру, налагоджувати власні амбіції, то, на жаль, зараз не та журналістика, у якій ці амбіції можна буде зреалізувати. Ці амбіції коштуватимуть тобі дуже багато і здоров’я, і часу. Зараз не та журналістика, у яку потрібно йти заради власних амбіцій.

Три головні настанови для журналістів, які уже працюють:

1. Фактчекінг

Перше і дуже важливе – дбайте про фактчекінг. Нарощуйте власні вміння перевірки інформації. Вся інформація має бути добре перевірена. Не поширюйте ту інформацію, яку повністю не перевірили. Наша головна мета – це правдивість, а не швидкість. Ми не на швидкість працюємо, а на правдивість і точність.

2. Інформаційні кампанії під час інших воєн

Дуже сильно рекомендую читати про різні інформаційні кампанії під час інших воєн. Про те, як працює Моссад, Цахал. Варто читати про різні інформаційні спецоперації, адже ми є їх учасниками вже два роки.

3. Життя поза журналістикою

Живіть життя поза журналістикою! Будуйте сім’ї, майте друзів, вкладайте у своє ментальне здоров’я так само як у роботу: і по часу, і по грошах. Вкладайтеся у своїх рідних і друзів, тому що те, ким Ви є поза роботою, дуже помітно у вашій роботі!

Аліна Штемпель для сайту НСЖУ