До 60-річчя НСЖУ: Горять осінні тихі небеса…

Наша спільна розповідь про двох Володимирів – Володимира Сергійовича Іноземцева і Володимира Гнатовича Пайоса. Про двох дніпропетровських журналістів, про двох чудових людей, з якими звела нас доля, з якими ми дружили й товаришували. Яких поважали й цінували за їхній талант і вдачу, за мудрість, щирість, доброту, гідність, порядність і чуйність, а також за надзвичайну працездатність. Про двох легінів-красенів, одного – русявого, другого – чорнявого, про двох життєлюбів від природи.

На превеликий жаль, обоє покинули нас дуже рано, у розквіті своїх творчих сил і можливостей, не здійснивши до кінця омріяне і задумане. У обох не витримали серця. Від напруги життя, від фізичної перевтоми, від болю…

Їхні  долі були схожі на долі  багатьох, хто народився в післявоєнні роки. Обидва дуже рано залишилися без батьків. Їхнім матерям довелося самотужки виховувати синів та виводити у широкий світ. Для нас, як і для всіх тих, хто знав обох Володимирів, вони були й залишилися назавжди взірцем синівської любові і поваги до своїх матусь.

Вони вчилися на українському відділенні історико- філологічного факультету Дніпропетровського  державного університету наприкінці 60-х – початку 70-х років минулого століття. Вчилися на різних курсах, але добре знали один одного і вже тоді товаришували.

Чому ми вирішили спільно написати про них, про той час і про тодішню суспільно-політичну атмосферу, в якій вони жили і працювали. Тому що один із нас, Станіслав Повод, учився з ними в університеті і жив з ними в одному гуртожитку,  а другий, Віктор Ожогін, після закінчення факультету журналістики Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка трудився разом із двома Володимирами на журналістській ниві, а саме – на Дніпропетровському  обласному телебаченні і радіо.

Яскравий спалах короткого життя Володимира Іноземцева

Володя Іноземцев все своє життя сумував за  рідним селом Жовнине над Дніпром, що  на Черкащині, де він народився і зробив свої перші кроки. За чарівним селом із розлогими заплавами, розкішними вербами, вишневими садами. За селом, яке волею долі (а точніше тодішніх керманичів країни) опинилося на дні штучного Кременчуцького моря. Він завжди з болем

розповідав нам, як важко було його родині покидати рідні місця, як їх з матір’ю і старшим братом Миколою переселили до селища Кам’яні Потоки, що під Кременчуком на Полтавщині. Розташоване на березі Дніпра, з високих круч якого видно широкі річкові простори та навколишні степи, воно стало не тільки його новою батьківщиною, але й останнім прихистком на землі. Тут, на сільському цвинтарі, він  вічно спочиває у тіні крислатих дерев. Неодноразово, проїжджаючи  на Київ у робочих телевізійних справах, ми відвідували його могилу, віддаючи шану нашому  дорогому  колезі, життя якого так рано обірвалось…

Володя  був здібним учнем, але особливо любив уроки української мови і літератури та історії. Ще навчаючись у школі,  почав друкувати   перші творчі доробки на шпальтах Кременчуцької міськрайонної газети. В редакції його любили й цінували як юного талановитого автора. А згодом залюбки друкували його оповідання і новели. Все своє життя Володя з великою любов’ю, шаною і вдячністю ставився до своєї рідної газети та людей, які  в ній працювали.

Напевне, саме співпраця з газетою та потяг до літературної творчості стали вирішальними у його життєвому та професійному виборі. Ставши студентом   університету, він не тільки потрапив у рідну літературну стихію, тут він знайшов своє кохання і  друзів на все життя. Був одним із кращих на курсі. Навчання давалось йому легко. Він багато читав. Його чемність, інтелігентність, шляхетне ставлення до студентів і викладачів, творча обдарованість викликали велику повагу до нього.

У той час в університеті працювала літературна студія «Гарт», яку очолив наш друг і товариш,  чудова і талановита людина Семен Ковальчук. Цій студії судилося стати справжнім гартом для багатьох талановитих і здібних студентів, які потім стали письменниками і поетами, журналістами, майбутніми керівниками  телерадіоорганізацій і видавництв. Це була справжня оаза українськості в тодішньому русифікованому Дніпропетровську, оаза  молодих творчих обдарувань. Тут відбувалися гарячі дискусії на літературно-мистецькі теми. Слід зазначити, що тодішнє покоління студентів було  виховане в період хрущовської відлиги, хоч і короткої, але такої насиченої. Молоді люди, як і старше покоління, відкривали для себе жахіття сталінського терору, трагедію розстріляного українського відродження. Захоплювалися творчістю поетів і письменників, яких пізніше назвуть «шістдесятниками», особливо поезіями Ліни Костенко, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Василя Симоненка. Володимир Іноземцев вже тоді активно долучився до  випуску рукописної газети «Гарт»,  брав участь в організації та проведенні творчих вечорів, літературних зустрічей.

Він читав свої новели й оповідання на обласних семінарах творчої молоді  перед знаними письменниками та  поетами Придніпров’я –  Федором та Леонідом  Залатами, Віктором Коржем, Сергієм  Бурлаковим, Олександром Биліновим, Михайлом Чханом.  Пам’ятні й поїздки до столиці та обговорення творчих доробків літстудійців у Спілці письменників України. Володя особливо захоплювався творчістю Євгена Гуцала і Григора Тютюнника, читав всі їхні твори, що час від часу друкувалися в республіканських журналах та газетах, виходили окремими виданнями.

На жаль, студія «Гарт» у кінці 60-х років припинила своє існування.  Не останню роль у цьому зіграла  брудна кампанія, спрямована проти роману Олеся Гончара «Собор».  До речі, ніхто з літстудійців, друзів і  однокурсників Володі не пристав на ганебні пропозиції засудити роман «Собор» великого гуманіста і патріота України Олеся Терентійовича Гончара. І цим не зганьбив себе. Потужні хвилі «празької весни» та нового українського відродження були тоді жорстоко зупинені брежнєвсько-сусловським керівництвом. Почалися переслідування прогресивної творчої інтелігенції, арешти, виключення з університетів. Було, зокрема, заарештовано і засуджено випускника дніпропетровського університету Івана Сокульського за участь у написанні «Листа творчої молоді Дніпропетровщини» до керівництва УРСР, оприлюдненого за кордоном. Лист-протест з’явився як відповідь на погромницьку кампанію проти роману   «Собор»  та русифікацію навчальних закладів Придніпров’я.

Але, хоч  як  там  було, літературна студія «Гарт» зробила свою корисну справу. Саме вона стала осередком активного  гуртування і гартування молодих літературних талантів Придніпров’я. Адже саме в кінці 60-х і на початку 70-х років  в обласні, міські та районні газети, на обласне радіо і телебачення, у видавництва прийшло працювати багато випускників історико-філологічного факультету. Серед них – Семен Ковальчук, Володимир Пайос, Володимир Буряк, Юрій Буряк, Володимир Луценко, Василь Перетятько, Віктор Петренко, Василь Грушка, Любов Голота, Володимир Іноземцев, Володимир Грипас, Віктор Сирота, Віктор Хоменко, Юрій Кібець, Таісія Ковальчук, Тамара Завгородня, Віктор  Волчек, Віктор Чумак, Ірина Лізавенко, Євгенія Борщова, В’ячеслав Булава. Наталка Нікуліна вступила до аспірантури, Любов Коцюба поїхала працювати викладачем на Миколаївщину. Майже всі вони були членами студії «Гарт». Володя  Іноземцев після закінчення університету відразу прийшов у  молодіжну редакцію студії обласного телебачення.

Він надзвичайно швидко опанував непросту телевізійну специфіку. Підготовлені ним програми поступово завойовують серця глядачів. З якою любов’ю і натхненням він разом зі своїми колегами створював на обласному телебаченні цикл телевізійних фільмів за мотивами новел Григора Тютюнника та Євгена Гуцала. Виконавцями ролей героїв телефільмів були артисти дніпропетровських театрів, а музику до них писали  місцеві композитори, зокрема,  Ігор Тищенко. Ці програми транслювалися на всю країну по мережі Українського телебачення. В молодіжну редакцію приходили сотні листів та схвальних відгуків. І це було справжньою радістю і нагородою для молодого редактора.

С.І. Повод: «Пригадую, з яким натхненням ми разом з Володею працювали над сценаріями кількох телевізійних передач про творчу молодь Дніпропетровщини – артистів, художників, композиторів, літераторів. Для мене (а я тоді працював у відділі по роботі з творчою молоддю обкому комсомолу) це була справжня творча телевізійна школа, високого рівня майстер-клас, де  моїми вчителями були тележурналіст Володимир Іноземцев та режисер Клавдій Вакуленко. Останній був дійсно видатним фахівцем, який багато знав про театр, кіно, літературу і  світову культуру. Клавдій Степанович написав прекрасну книгу «Людина в кадрі», яка й досі читається з величезним інтересом. Саме людина, її краса і велич були у центрі, у фокусі телепередач, які створювали Володимир Іноземцев і Клавдій Вакуленко. Як справжні творчі особистості, віддані своїй справі, вони сповідували і дуже щиро висловлювали у своїх передачах принципи гуманізму, добра, краси, справедливості. Між цими людьми панував дух творчої співпраці, взаєморозуміння та взаємоповаги. Як сьогодні нашому телебаченню не вистачає таких людей, простих, щирих і глибоких».

Володимир Іноземцев разом із режисером Олександром Косяченком запровадили на телебаченні студентську програму «Аудиторія», яка відразу стала популярною серед молоді.  Тоді молоді вчені, а нині академіки Володимир Большаков, Михайло Гасик разом із випускниками вузів дискутували про проблеми комплексних  дипломних проектів, багато з яких згодом були втілені в реальне життя, у виробництві та  будівництві.

Щирий друг Володимира, тележурналіст Василь Перетятько в своїй чудовій документальній повісті «Кадр для генсека. Межі телевежі» згадував, як вони разом готували п’ять передач для програми Українського телебачення «Соціальний портрет колективу» про колгосп із Вищетарасівки Томаківського району. Режисером програми була Луіза Щеглова.

«Упродовж п’яти днів, – писав автор повісті, – глядачі  України дивилися тридцятихвилинні репортажі із різних виробничих ділянок господарства… Підготовка цього серіалу стала екзаменом на творчу зрілість обласних телевізійників. Вели передачу Володимир Іноземцев і Василь Перетятько саме в жнива, і це мало свій колорит. Пересувна телевізійна станція (ПТС) із чотирма камерами показала свої можливості завдяки майстерності операторів Олега Устименка, Анатолія Бондаря, Анатолія Томіліна і Леоніда Осмиченка. Це господарство розташоване на березі Дніпра, точніше Каховського водосховища. Село засноване запорозькими козаками. У господарстві пекли хліб, виготовляли олію, вино і овочеві консерви, а головне – збирали високі врожаї пшениці. А люди – справжні трударі, козаки. Після виходу в ефір програми глядачі завалили листами і редакцію, і правління господарства – бажали жити і працювати у Вищетарасівці. То було в епоху розвинутого соціалізму».

Треба сказати, що в ту епоху були й жорстка цензура і заборонені теми. Але й тоді знаходилися сміливі і мужні люди, які ставили гострі питання, порушували нагальні проблеми, намагалися говорити відверто про складнощі життя. Серед таких  був і Володимир Іноземцев.

Саме про ті часи дуже правдиво і талановито розповіла у своєму романі «Епізодична пам’ять» Люба Голота, за який вона  отримала Шевченківську премію. Люди старшого покоління, які  читали цей роман, напевно, впізнали тих, хто працював на Дніпропетровському радіо і телебаченні і став прообразом деяких героїв її твору.

В.І. Ожогін:  «Я познайомився з Володимиром Сергійовичем Іноземцевим у далекому вже 1981 році, коли приїхав із Києва на практику і вперше переступив поріг обласної студії телебачення. Він тоді працював головним редактором художнього мовлення і був для нас – практикантів – на недосяжній висоті. Передачі його об’єднання виходили щотижня на УТ і на ЦТ, а це було ознакою визнання і вищої майстерності. Згодом, після закінчення КДУ імені Т.Г.Шевченка, я почав працювати в редакції спортивних і оборонно-масових передач, яка належала до інформаційного мовлення. Відверто скажу, що серед творчих працівників на той час молоді працювало зовсім мало, на обласному телебаченні і радіо переважно були  люди  середнього і передпенсійного віку. Із молодих Олена Зарічна з дитячої редакції, Наталка Тарасова – з музичної.  Ми з Олександром Орловим  трудились на ниві інформаційній, а Валентина, дружина Олександра, працювала на радіо. Серед режисерів  наймолодшим був випускник Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого  Сергій Лємешев, з яким ми одночасно приїхали за розподілом до Дніпропетровська. За рік-два до нас ще  приєднались Любов Клименко і Фідель Сухоніс. Сьогодні усі ми старші за своїх учителів, про яких згадуємо, але тоді  лише починали роботу на телебаченні.

Молоді працівники студії телебачення обожнювали Володимира Сергійовича, бо він був для кожного з нас і наставником, і вихователем, і другом  одночасно. Розуміючи, що молодь – це майбутнє телебачення і радіо, Іноземцев знаходив час, щоб підтримати кожного з нас, а складнощів у нашій професії було багато. Він не був моїм  прямим керівником, адже інформаційною службою  керував Михайло Голишев, однак Володимир Сергійович при першій нагоді намагався допомогти, м’яко вказавши на недоліки і огріхи в роботі. Робив це  лагідно і якось невимушено, постійно захищав   на студійних летучках, які в ті часи були справжньою школою майстерності і водночас  випробування  для кожного, хто обрав шлях телевізійного виробництва.

Мій режисер Віктор Губкін, ще один наш телевізійний класик, любив записувати програми пізно ввечері, а я на той час жив із дружиною і маленькою донькою у Дніпродзержинську і часто–густо не встигав на останню електричку, тож доводилося  ночувати прямо в редакції. Дізнавшись про це, Володимир Сергійович Іноземцев став запорошувати  до себе додому. І хоча його родина  мешкала у двокімнатній квартирі, там завжди знаходилося  місце і для мене. Ми подовгу з ним розмовляли  про телебачення, суспільно-політичне життя країни, наше майбутнє. Це були для мене уроки людяності і доброти. Тепло цих зустрічей  я  зберіг  на все життя.

Володимир Іноземцев приятелював із Василем Перетятьком і Володимиром Пайосом, і хоча вони були старші за мене років на 10-15, поступово і я став з ними товаришувати  і цим  дуже пишався.  Кожен з них залишив слід у моєму серці і, звичайно, у творчості.

Ще нас дуже поєднала гра мільйонів  –  футбол. Я невдовзі став коментувати на телебаченні матчі за участю Дніпра, і старші товариші прискіпливо стежили за моїм зростанням  як коментатора. Це стало моїм хоббі на все життя. А ще ми створили свою футбольну команду, в якій Іноземцев, Пайос і Перетятько були не на останніх ролях. Ми проводили дуже принципові матчі між студією телебачення і телецентром. Частенько влаштовували товариські матчі із заїжджими театральними колективами. Я отримував величезне задоволення, що разом зі мною у півзахисті і нападі діяли Володимир Іноземцев і Володимир Пайос, а на воротах стояв Василь Перетятько.

Не можу не згадати одну із останніх зустрічей з Володимиром Сергійовичем. Він покликав мене до свого кабінету і повідомив:  «Вікторе, я знаю, що ти стоїш у черзі на житло слідом за мною. Хочу тебе обрадувати, незабаром я із сім’єю одержую ордер на трикімнатну квартиру, а ти  переїдеш  у мою двокімнатну на Тополі-2»…

У двокімнатну квартиру я так і не переїхав, а родина Іноземцевих так і не одержала  ордер на трикімнатну  оселю…»

У Володі Іноземцева, як у надзвичайно обдарованої особистості, було дуже багато творчих задумів. Але, на превеликий жаль, йому не вдалося їх здійснити. На навчаннях під час військових зборів, куди його направив військкомат, Володимиру стало зле. Висновок лікарів був невтішним – інфаркт міокарда.

Володя,  як і всі ми, його рідні, товариші і друзі, сподівався на швидке одужання і найскоріше повернення до роботи. І дійсно – йому незабаром стало краще, він проходив реабілітацію в одному з санаторіїв області, але в ніч перед випискою  серце сорокарічного журналіста  зупинилося…

Романтик степу Володимир Пайос

Він любив широкі простори і сам був людиною широкої і доброї душі. Народився посеред степу широкого, в селі Червоний Маяк Солонянського району.  До нестями  любив своє рідне село. Дорога додому,  у степову глибинку, була для нього найщасливішою в житті, бо це  була дорога до  матері.  Кожного вихідного та на свята Володя їхав додому, щоб допомогти їй  по господарству. Його працелюбності, любові до землі, його золотим рукам міг позаздрити кожен із нас. Він іноді говорив нам, що любов до землі у нього від дідів та прадідів – степовиків.

На історико-філологічний факультет Дніпропетровського держуніверситету  Володю  привела любов до мови і літератури. Він ще в дитинстві почав писати вірші, але дуже соромився читати їх на публіці. Зізнаємось щиро, ми,  друзі і колеги, відкрили в ньому талановитого поета вже після його смерті. Ось кілька Володиних поезій.

Триптих

Осінньо так,

В душі моїй печаль.

Тебе нема – очікувати марно.

Ти, певно, знову в блуд пішла –

Така весела і безхмарна.

О, зрадо, зрадо, де коли і як

Тебе зустрів, таку мою чаклунку…

Вже третя осінь за вікном.

Все листопадиться любов’ю.

А, може, все – то просто сон?

1989 р.

 

Вишневий квіт над головою.

То кров нуртує і бринить

Напругою весняних струмів.

Як підійду до полудня порогу,

То зупинюсь й спитаю сам себе –

Хто ти була? Хто є? Хто будеш?

Осінній вітер донесе:

Ти – зваба, зрада, згуба,-

Бікфордів шнур твоє кохання.

1990 р.

Не злічити тих зустрічей,сварок,

Тих обіймів, що плакали в ніч,

Поцілунків шалених і спраглих,

Від мізинця й до пліч.

Все було, все ще є, все ще буде,

Все в майбутньому, все в небесах!..

Наш «Антарес» не згасне, розбудить

Ті чуття, що не знали до нас.

1993 р.

Провчившись всього рік в університеті, Володимир змушений був перервати своє навчання у зв’язку із призовом до армії. Він повернувся у студентську аудиторію  через два роки вже змужнілим, загартованим і поряд із вчорашніми школярами  був дорослою і досвідченою людиною.

Разом із Семеном Ковальчуком та Іваном Демченком, які теж навчалися після армії, Володя став для молодших однокурсників  не тільки другом  і товаришем, але й добрим наставником у студентському житті. Багатьом  у ті часи вчитися було сутужно. Але Володі Пайосу, Володі Іноземцеву, Семену Ковальчуку, Івану Демченку, які спиралися тільки на допомогу матерів,  було ще складніше. Хлопцям доводилося влаштовуватись на різні підробітки. Особливо доступною тоді  була можливість вантажити і розвантажувати вагони, працювати вантажниками на холодокомбінаті, на різних овочевих та продуктових базах. Володя Пайос  чи не найпершим із однокурсників, ще навчаючись в університеті, почав працювати в молодіжній редакції обласного радіо. І  як старший товариш і друг  став потроху й інших залучати до співпраці у підготовці радіопередач на різні теми, зокрема, студентського життя.

С.І. Повод:  «Перший у житті сценарій радіопередачі я написав завдяки саме Володі Пайосу. Він особисто запросив мене до співпраці з молодіжною редакцією обласного радіо, яка поряд з іншими програмами готувала і  «Ровесник», що був дуже популярним серед молодих радіослухачів. Володя спочатку радив мені  теми для висвітлення у цій програмі, але згодом я сам став пропонувати і готувати різні сюжети і сценарії із життя студентів, молодих робітників, вчених, фахівців науково-дослідних  інститутів. Було особливо приємно, коли деякі мої сюжети транслювалися по мережі Республіканського радіо і їх могли чути мої рідні і знайомі на Миколаївщині.

Підтримати, підставити своє плече і допомогти  друзям і товаришам, особливо в складних, критичних ситуаціях – це була чудова риса обох Володимирів. Коли, повернувшись із армії (а служив  після закінчення університету), я приїхав у Дніпропетровськ, щоб влаштуватися на роботу, саме Володя Пайос і Володя Іноземцев першими допомогли мені. Один – із влаштуванням на роботу в обком комсомолу, другий – із пропискою в місті. Хоча  хлопцям тоді й самим було нелегко. Володя Пайос винаймав невеличку кімнату на вулиці Московській, недалеко від центрального універмагу, де проживав разом із дружиною Ларисою та маленькою донькою Славою».

В.І. Ожогін: «Після обласного радіо Володимир Гнатович довгий час працював на обласній студії телебачення, де  швидко зростав як професіонал і фахівець телевізійної справи. Спочатку, як комуністу, партія довірила йому важливу ділянку телевізійного виробництва – він очолював редакцію пропаганди, неодмінний атрибут будь-якого засобу масової інформації в ті часи, а згодом  став заступником голови Дніпропетровського облтелерадіокомітету з питань телебачення. Саме на цій посаді розкрився талант керівника і наставника молоді, яким безперечно був для нас Володимир Гнатович Пайос.

У середині 80-х років – на початку 90-х  відбувалась зміна поколінь на телебаченні. Прийшло багато молоді, змінювались умови праці,  згодом  з’явилась японська телевізійна техніка. Раніше телевізійне виробництво, особливо в редакції інформації, цілком залежало від якості чорно-білої кіноплівки, яку, до речі,  списували  з Цивільної оборони і передавали нам на телебачення для зйомки сюжетів. Нерідко вона була бракованою, бо довгий час лежала на складах. Потім ми поступово перейшли на кольорову плівку «Свема» і навіть «Кодак» – це був справжній прорив у якості вітчизняного телебачення. Що вже  казати про появу перших, ще побутових,  відеокамер японського виробництва, – у нас така,  «HITACHI»,  з’явилася в 1989 році.

Володимир Пайос повністю відповідав за процес телевізійного виробництва, професійне зростання журналістів, режисерів, звукорежисерів і операторів. Він особисто вів щотижневі летучки, на яких досконало і професійно розбирались усі програми, що виходили  протягом минулого тижня. Рецензентами, як правило, виступали  досвідчені  журналісти і режисери, які  буквально  по поличках розкладали  всі наші програми. В той час між редакціями було професійне суперництво і соцзмагання за право називатися кращою редакцією і творчим об’єднанням – це всіляко сприяло підвищенню рівня програм і їхньої  якості.  Володимир Гнатович ретельно пильнував, щоб не було  упередженості і щоб усі дотримувались етичних норм при оцінці творчих здобутків колег. Водночас тих, хто пас задніх на цій трудовій ниві, чесно кажучи, було шкода.

Дніпропетровська обласна телерадіокомпанія була однією з найпотужніших в Україні, колектив працював злагоджено і відповідально. І в цьому особлива заслуга Володимира  Пайоса.  Він міг особистим  прикладом повести колектив за собою у будь-якій справі: чи то підготувати телевізійний нарис про сільського трударя, чи то вийти на суботник і відпрацювати так, що іншим було соромно відставати від свого керівника.

Початок 90-х років минулого століття видався буремним не лише для країни в цілому, а й для телебачення, зокрема. З розвалом Союзу перестали діяти деякі закони телебачення, почалась ера комерціалізації.  Володимир Гнатович одразу відчув, що творчість  відходить на другий план,  – нове керівництво телерадіокомпанії   досить швидко почало створювати фірми і корпорації, займалося випуском газет, продажем телевізорів, пилососів і холодильників.  Як людина пряма і відверта, Володимир Пайос почав протестувати проти перетворення телебачення як мистецтва на машину для заробляння грошей у будь-який спосіб. Це, звичайно, не сподобалося генеральному директору  Віктору Петренку. Поступово все це переросло у відвертий конфлікт генерального директора і його заступника з питань телебачення. І Володимира Пайоса  перевели на радіо, де він колись робив свої перші кроки в журналістиці.

Так  він став заступником гендиректора з питань радіо.  Ми всі, звичайно, бачили, як непросто з професійної точки зору  працювати Володимиру Гнатовичу – його  відверто посунули від колективу, який роками сам ретельно збирав. Він не подавав виду і мужньо переносив цей поворот долі.  Пайосу не важко було налагодити роботу обласного радіо, – благо, колектив тут був злагоджений, працьовитий, а головне – професійний.

Ми часто спілкувалися на професійні теми, він продовжував стежити за нашим зростанням. Був людиною від землі і багато часу  у вихідні проводив на  дачній  ділянці, де своїми руками звів двоповерховий будинок, посадив садок і разом із дружиною Ларисою,  донькою Ярославою  і сином Андрієм  проводив там свій вільний час. Ми з Сашком Орловим, оператором Юрою Вавіловим і водієм Василем Тинним іноді допомагали родині Пайосів  на будівництві. Це для нас було справжньою удачею – попрацювати, а потім за чашкою чаю, і не тільки, поспілкуватися з Володимиром Гнатовичем, обговорити ситуацію не лише на телебаченні і радіо, а й у країні в цілому. Він, звісно, переживав за майбутнє держави, своєї сім’ї та й за наше майбутнє – майбутнє його колег і товаришів по роботі. Кожному завжди готовий був підставити плече, допомогти порадою чи просто добрим словом.

Там, на дачі, одного недільного дня   раптово обірвалося його життя…

Сказати, що смерть Володимира Пайоса шокувала всіх, хто його знав, – це нічого не сказати… Рідні, друзі  і товариші ще довго не могли оговтатися від цієї втрати. Гнатовичу виповнився лише 51 рік…»

***

Володя Іноземцев любив співати, особливо обожнював  пісню свого земляка Олександра Білаша на слова Андрія Малишка «Цвітуть осінні тихі небеса». Коли, бувало, збиралися разом, він завжди її заводив, а ми дружно підхоплювали.

Два Володимира, наші прекрасні друзі, працелюби і життєлюби, красені-лебеді, дуже рано відлетіли у вирій, так і не дочекавшись своїх розквітлих осінніх тихих небес, недолюбивши, недокохавши, не завершивши своїх головних справ, недоспівавши кожен своєї пісні. Ми сумуємо за ними, і в нашій пам’яті назавжди залишаться їхні жага і любов до життя, їхні талант і доброта, їхні порядність і вірність.

Сьогодні на календарі  жовтень-листопад 2019 року, в багрянім  полум’ї  наша багатостраждальна земля, а над нею горять, палають осінні тихі небеса. І лунає незабутній голос наших щирих друзів Володимира Іноземцева і Володимира Пайоса:  «Хоч не забудь, а згадуй ти мене»…

Станіслав ПОВОД,

заслужений журналіст України,

Віктор ОЖОГІН,

заслужений журналіст України.

(у книгу пам’яті)