Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Про свою маму, Кісенко Тетяну Миколаївну, яка працювала заступником редактора покровської районної газети, редактором створеної нею «Берегині», власкором «Вістей Придніпров’я», розповідає її дочка Людмила.
Мама ніколи не хотіла, щоб я стала журналістом. Завжди розмови про майбутнє у цій сфері закінчувалися категоричним: «Навіщо воно тобі треба?» Коли її не стало, доля склалася так, що я повністю занурилася саме в цю професію. І теж дуже довго задавала собі запитання: «Навіщо?» А зараз думаю, що піти по її стопах було найкращим рішенням, яке повністю перевернуло моє життя. І саме журналістика зробила мене тією особистістю, якою я мала стати.
Історія, яка публікується у цій книжці, – перший серйозний матеріал у моєму житті. Написаний у 2004 році. Він – про маму. Про сильну жінку. Про людину, якою я завжди захоплювалася. Вона завжди у моєму серці, а також – у очах мого сина. Бо вони такі ж сині і глибокі, як були у неї.
БУДЬ-ЯКИЙ діагноз – це хвилювання, клопоти і страх перед невідомістю. На лікування потрібен час, кошти і терпіння. А якщо діагноз – рак?.. Як навчитися жити з постійною думкою, що ти приречений, щодня чекаючи кінця? Як рятуватися від награно підбадьорливих поглядів? Як розпорядитися часом, який лишився, і ти не знаєш, скільки його відпущено? Як вести себе тим, хто поруч? Підбадьорювати? Співчувати? Запопадливо кидатися виконувати кожне бажання хворого? Чи робити вигляд, що нічого не трапилося?.. Де брати сили хворому – щоб терпіти і боротися, близьким – щоб жити зі знанням того, що кожний новий день наближає тебе до втрати людини, яку ти любиш?
Нашій сім’ї довелося шукати відповіді на ці важкі запитання. І я вирішила написати про це в пам’ять про маму і для тих, хто потрапив у таку ж ситуацію і склав руки. Досвід і приклад сильних людей підтримують слабших. Моя мама була сильною.
ПОЧНУ з того, що у свої неповних сорок мама потрапила на обстеження у Донецький протипухлинний центр. Це було 17 травня 1995 року. Саме того дня їй сказали, що у неї рак, третя стадія, і потрібна радикальна операція. Мама дала згоду.
Мені тоді було вісім років, і я не усвідомлювала серйозності цього діагнозу, але після маминого від’їзду в лікарню до мене прийшла думка, що, можливо, бачу її востаннє. Пам’ятаю, сховалася у кімнаті і довго передивлялася сімейний альбом. Сльози котилися по обличчю, а з фотографій на мене дивилася усміхнена мама, найдорожча мені людина. Вперше я зрозуміла, що можу втратити те, що здавалося мені вічним.
Першого червня її прооперували. Страшний діагноз підтвердився. Фатальну роль відіграв фактор часу – вирок, який ми найчастіше самі собі підписуємо, відкладаючи візит до лікаря. Мамі сказали, що їй лишилося жити п’ять років. А далі – як Бог дасть…
Коли вона була в лікарні, мені приснився дивний сон. Ніби вся наша сім’я опинилася в горах, і мама на наших очах упала в прірву. Ми ніде не могли її знайти, і коли нам здалося, що пошуки вже марні, ми побачили маму, яка йшла нам назустріч. Вона була живою, але вже іншою…
Після операції мама й справді змінилася. Зважувала кожен вчинок, кожну дію. Вона хотіла прожити той час, що їй лишився, максимально виважено, поспішала зробити те, що відкладалось на потім, поспішала реалізувати себе. Очевидно, їй було дуже важко і від думок, і від роботи, яку вона на себе звалила. Але ніхто цього й не підозрював. Навпаки, усією своєю поведінкою вона демонструвала: нічого не сталося, життя продовжується…
Мама намагалася забути про свою хворобу, в лікарню не навідувалася, ліків не приймала, та й в аптеці тоді не можна було купити ефективних препаратів для реабілітації. Через півроку після операції вона знову вийшла на роботу, працювала заступником редактора покровської районної газети. Але через якийсь час настала чорна смуга, вона залишила улюблену роботу.
Знову лікарня і довготривалий курс лікування. Втратила у вазі – з 54 розміру до 46, саме такою вона виходила заміж. Мама стала ходити з паличкою, дози знеболювальних препаратів «зашкалювали». І все ж вона боролася. Коли їй покращало, знову взялася за роботу: стала лідером жіночого руху у районі, почала випускати власну газету «Берегиня», займалася благодійністю і політикою.
П’ять років, які відпускали мамі, спливли. Вона прожила їх немарно, вклала в них стільки справ, які не під силу навіть здоровим людям. Коли їй знову погіршало і рентген показав, що почали «плавитися» ребра, маму знову відвезли в Донецьк у протипухлинний центр.
Повернувшись додому, вона думала, як жити далі. Щодня говорила собі: «Господи, на все милість твоя!» Тиждень майже не ходила, потім – з двома ціпками, потім з одним. Лікувалася знову народними методами. Не могла похвалитися особливими успіхами – ходити їй було важко. Ми їй не дозволяли нічого робити, але мама не могла сидіти без діла: варила їсти, поралась по дому. Вибирала час і для громадської діяльності, але вже згорнувши свою ініціативу. Вона ніколи не впадала у відчай. Боролася за кожну мить. Раділа кожному дню. Жила його так, як останній – щасливо, з усмішкою, з любов’ю.
СВІЙ 46-й день народження мама зустріла в лікарні. Ніколи їй не хотілося жити так, як зараз. У своєму щоденнику вона писала: «Як хочеться в польоті крила розпростерти, собі ковток свободи дати. І стати посеред світу, озираючи усіх-усіх… Але ж де крила ті? Де поділа їх? Невже усе? І політ той перервався, свобода – ось вона! Та ні! Лише палати білі шати. І сніг мете… Мете пороша. Дорогу замітає вслід. Так де ж свобода?..»
Дуже важко вона переживала смерть людей, які оперувалися разом з нею. Пішла з життя людина, закотилася чиясь зірка, і ти не можеш зупинити її падіння. А в лікарні, як на зло, зорепад…
Цього разу вона ще довше відходила від опромінення. А невдовзі перенесла мікроінфаркт. Щоб хоч якось зупинити прогресування хвороби, лікарі запропонували дуже дорогий курс. Мама була відомою жінкою в районі, відгукнулися друзі, допомогли. Але коли ми приїхали до Дніпра, в онкологічну клініку, лікар сказала, що цей курс треба було пройти ще рік тому. Тепер це лише коротка відстрочка…
«Цей «рідний» дім. Чи надовго він? Треба вириватися якось, щоб хоч трохи при пам’яті побути зі своїми. Господи! Дай відстрочку! Прошу, молю…»
Знову їдемо додому, знову надії, сподівання. Вже літо. Все цвіте, радіє – тільки не я. Боляче дивитися на маму. Від гарної, квітучої, енергійної жінки майже й сліду не лишилося. Тільки очі… Такі сині, ясні, які не хотіли здаватися. Але іноді і в них читалися смуток, розпач, безпорадність, і тоді говорила, що вона лише тягар для нас. Я не мала права плакати. «Мамо, ти ж у нас найкраща, найгарніша, найсильніша жінка, яка тільки є на світі!» – казала я їй. Мама вірила. Вірила і жила. Жила і чекала на диво. Чекали його і всі ми.
Моя старша сестра, Вікторія, на той час уже жила зі своїм чоловіком в Іспанії і постійно надсилала мамі кошти на лікування. І ці останні кілька місяців життя – це теж їхній подарунок мамі. Ми знову купили дорогі ліки. Вона погарнішала і, здавалося, помолодшала. Але невдовзі різко злягла. Вже не піднімалась і навіть не говорила. Одного разу попросила ручку і папір, щось написала і простягнула мені. «Люда, я вже не можу терпіти, сили кінчаються… Тихо говоріть, щоб я тихо пішла. Я люблю вас. Не забувайте і мене»…
Маму відвезли в лікарню. Почали активно боротися за її життя, але я вдивлялася в очі лікарів і задавала головне запитання, вони лише опускали голову і говорили, що роблять усе, що в їхніх силах. І вони, справді, робили.
Мама лежала в палаті і вже нетвердою рукою писала записки. Всім людям, яких вона любила, яким була вдячна. А через пару днів з’явилася мамина подруга і ми разом із нею пізно увечері поїхали в храм. Не знали, чи буде він відчинений, чи буде там священик, просто їхали в темряву. Це була пізня, похмура і дощова осінь.
Храм був відчинений. Служба тільки закінчилася, і священик почав проповідь перед невеликою групою людей. Він говорив про хвороби. Про те, як важливо не тільки молитися, але і вчасно звертатися по допомогу до лікарів. Про те, що медицина і віра нероздільні і що не можна виключати ні те, ні інше, коли в твоє життя приходить біда. Але іноді потрібно зупинитися. Близькі часто бувають егоїстичні, і роблять все, щоб продовжити життя хворому. Вони думають про себе: як буде боляче жити без коханої людини. І не думають про те, що кохана людина втомилася від фізичного болю, що буде легше, коли вона просто піде. Її тіло і душа заспокояться. Він це говорив і пильно дивився на мене. «Коли приходить час, потрібно вміти відпустити. Це найбільше, що ти можеш зробити для неї».
МАМА прожила ще кілька днів. У той вечір, повернувшись з лікарні, я не могла заснути. Зі мною відбувалося щось дивне. Серце билося швидко, хвилювання росло, я не могла знайти собі місця. І раптом як ніби щось обірвалося у мені, все стихло і навколо утворилась величезна пустка. Я зрозуміла, що мами більше нема…
Людмила ЛЕОНОВА
