Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Уночі 31 травня 2019 року перестало битися серце Володимира Григоровича Ніколаєнка – режисера, члена Національної спілки журналістів України, члена Національної спілки письменників України, колишнього регіонального представника газети «Сільські новини».
Важко говорити про нього, мого рідного дядька, у минулому часі. Для мене він завжди буде взірцем толерантної, творчої людини, наділеної багатьма талантами. Він міг з нічого зробити диво: щось змайструвати для мене та моєї сестрички, приготувати якусь незвичайну страву. Мав двох сестер та брата, а найбільше любив свою старшу сестру, мою маму – Віру Григорівну. Вона завжди чекала його в гості, навіть тоді, коли важко хворіла. І він приїздив – на Різдво і Великдень, коли за щедрим маминим столом збиралася вся наша велика родина.
Років десять тому лікарі врятували йому життя після перенесеного інфаркту. Трохи підлікувавшись, багато працював. Особливо, коли став головним редактором павлоградської газети «ТН-Экпресс».
Після смерті дружини на його небосхилі засвітилася нова надія однокласниця і перша любов Ольга Орел. Вони спілкувалися здебільшого на відстані – вона жила в Івано-Франківську, куди поїхала після закінчення інституту. Він написав кілька книг, одну у співавторстві з нею. Але всі плани цих двох творчих людей перекреслила невиліковна хвороба його музи.
Перед виходом на пенсію – а за мету собі поставив допрацювати до 70-ти – він купив стареньку хату у Межирічах на Павлоградщині, відремонтував її і мріяв там писати мемуари (нижче подаємо спогади, які він устиг написати). І дійсно, у сімдесят полишив роботу, але мав багато літературних планів, відвідував літстудію. 14 вересня минулого року Володимир Григорович у приміщенні краєзнавчого музею, який свого часу очолював, провів свій останній творчий вечір, на якому зібралося багато гостей, щоб послухати його авторські твори, музику двох його синів – Ярослава та Олександра.
Цього року у поминальні дні встиг іще відвідати могили батьків у Донецьку. Але свого внука, що ось-ось мав з’явитися на світ у родині меншого сина, не дочекався…
Син, повернувшись з роботи, знайшов батька за комп’ютером. Його серце уже не билось. А на екрані світилися останні написані ним поетичні рядки:
Нема біди чужої для людини,
В якої добре серце до людей.
І кожен день, і кожної хвилини
І біль, і смуток відведе…
Олексій ГУДЕНКО,
член НСЖУ, головний редактор газети «Сільські новини».
ПРОЖИТЕ Й ПЕРЕЖИТЕ
РОДИНА моя, як тепер прийнято казати, ромського походження. Колись, у давні-прадавні часи кочували мої далекі пращури українськими степами, бідували і горювали задля того, щоб вільними бути, не вклонятись ніякій владі й визнавати над собою єдиними повелителями Бога та свого покровителя Миколу-угодника. Та, видно, зневірившись, що в тих безкінечних мандрах можна віднайти своє примарне циганське щастя, поселились мої прапрадіди в селах поблизу Києва та й почали господарювати на землі, як звичайні селяни. Ось тільки пісень, музики та танців своїх, з якими і горе, і радість ділили, не забули і дітям своїм у спадок передали. Щоб на забували, якого вони роду-племені. Отож у сім’ї мого діда, маминого батька Івана Гриценка, всі чоловіки були ковалями і скрипалями. Тиждень над залізяччям чаклують, виковуючи борони, плуги та інший реманент, а в неділю в сусідніх селах на весіллях грають. А нема весілля – репетицію в хаті влаштовують, переймаючи один в одного «колінця» польок, козачків та гопаків. У кожного була своя скрипка. Не було скрипки лише в Івана, який став моїм дідом. І хоч був він серед братів найменшим, йому всього вісім років минуло, але ж і йому так на скрипці грати хотілось, аж руки свербіли. Та в Гриценків було таке чудернацьке правило – доки не навчишся грати, не смій скрипку в руки брати! Придивлявся, прислухався малий Іван, як брати та батько смичком змушують струни співати, та й надумав, як і собі музикою стати.
Одного пізнього вечора поснули після тяжкої праці в кузні батько та брати. Підкрався Іван до батькової скрипки, тихенько зняв її з гвіздка і гайнув подалі від хати в степ. Вмостився біля купи соломи та й провів вперше в житті смичком по струнах. Думав, заспіває скрипка, а вона лише глузливо струнами зашипіла.
– Заспіваєш, любенька, та ще й як! – завзято крикнув Іван.
Майже до самого ранку хлопець бідкався зі скрипкою, аж доки не озвалась вона на його настирність чистим та срібним голосом. Отак три тижні нишком викрадав Іван батькову скрипку, самотужки ночами вчився грати, перед ранком вішав інструмент на гвіздок і лягав на печі відсипатись. А потім однієї неділі знімають його брати скрипки, починають каніфоллю смички натирати, Іван теж знімає батькову скрипку з гвіздка.
– Ти що ото робиш, Голосію? (так Івана дражнили за високий голос). – Ану повісь скрипку, доки батько не побачив! – крикнув на хлопця брат Савка.
Аж тут і батько в хату заходить. Побачив Івана зі скрипкою та й каже:
– Невже грати навчився?
– А то ж як, – сміливо відповідає йому Іван та до Савки: – Ану-бо дай каніфолю, досить свого смика ялозити.
Сіли батько та брати на лаву і чекають. А Іван наканіфолив смичок, підлаштував струни і так утнув польку «Поселяночку», що брати лиш потилиці із заздрістю почухали.
– А тепер козачка давай, – з посмішкою наказав батько.
Години півтори грав Іван та так під ногу, що й мертвий під таку музику затанцював би.
– Молодець! – ляснув Івана по плечу батько. – Поїдемо у Василівку весілля грати. Я в тебе за бубоніста буду, бо на скрипці вже, видно, відіграв своє.
Після того весілля жодна гулянка в окрузі без малого Івана Гриценка не обходилась. Садовили його на припічку, щоб усім видно було, і так під його скрипку витанцьовували, що не одні підметки від чобіт відривались.
Отаке було дитинство мого діда Івана. Як виріс він, скрипка була у нього вже задля того, щоб свою душу та людей музикую радувати. А на хліб заробляв дід важкою ковальською працею в колгоспах. Я діда пам’ятаю в тому віці, коли йому було близько сімдесяти років. Вже не ковалював він тоді. У 50-ті роки пенсію колишнім колгоспникам не давали, отож, щоб вижити, плів взимку дід Іван корзини і продавав їх на базарі. А влітку заготовляв для того плетіння лозу. Жив він тоді на околиці Дніпропетровська, в селищі Кам’янка біля Дніпра. Був у нього човен. І для мене було справжнім святом, коли брав дід із собою на острів лозу різати. Там, на острові, про все своє життя розповідав мені дід. Та так цікаво, що слухав я його і немов би бачив перед собою все пережите ним. Особливо запам’ятався мені ось такий його спогад.
…У тридцяті роки ковалював дід у селі Журавка на Київщині. Одного разу прийшли до нього селяни із сусіднього села, попросили нові ободи на колеса возів зробити. За розмовою сіли перекурити. Зробив дід самокрутку із клаптика газети і не помітив, що був на тому клаптику портрет Сталіна. Та, видно, побачив це один селянин, який того ж дня просигналив про це голові сільради. Ось за те, що «скурив» дід Сталіна, засудили його на п’ять років позбавлення волі. Відбував покарання на острові Сахалін. Задарма пайку тюремну не їв: разом з іншими засудженими ловив рибу. І не так зморювала його виснажлива робота на риболовецькому тралері, як те, що в цьому Богом забутому місці ні музики, ні пісні ніколи не було чути. Одна лиш лайка та окрики охорони зранку до пізнього вечора звідусіль лунали. І ось дід з якихось дощечок зробив скрипку, десь роздобув дріт, з якого зробив струни. Відрізав від хвоста коня пучок волосся і зробив смичок. Більше півроку ночами після роботи робив він ту скрипку, відшліфовував корпус, щоб звук був чистим. І ось літнього вечора вийшов дід на подвір’я табору й заграв на своїй скрипці. Прозвучали перші звуки – і в таборі все стихло. Припинились усі розмови, окрики команди охорони. Було чути лише одну скрипку. А дід грав улюблену в його селі пісню «Там, де Ятрань круто в’ється». І почали одне за одним виходити з бараків засуджені, колом обступаючи скрипаля. Підійшла і охорона, і табірне начальство. «Розійдись!» – крикнув один охоронець і замовк від погляду начальника табору. Зіграв дід і третю, і вже десяту пісню, а засуджені просять: «Грай, Іване, грай, подаруй нам свято!». Одні, слухаючи скрипку, плакали, згадуючи родини, інші задумливо посміхались. Навіть завжди похмурі й невдоволені обличчя охоронців просвітліли від музики. До самого ранку грав дід на скрипці. «Була та ніч для мене, мабуть, найщасливіша у моєму житті, – казав мені дід, – бо люди мене душею слухали».
Різав дід ножем шеляг і неспіхом розповідав історії свого життя. А я, складаючи шеляг у снопики, слухав його, затаївши подих, намагаючись запам’ятати кожне слово. Підходив час обіду, і дід із помідорів, огірків, цибулі, вареної картоплі, тарані та чистої, як сльоза, дніпрової води робив так званий холодний борщ. Ой, і смачний же був той борщ зі спеченим бабусею хлібом! Аж надвечір повертались ми з дідом додому. Хоч і стомлені, та щасливі. Дід від того, що добряче лозою запасся та вволю чистим повітрям надихався, а я – що наслухався дідових розповідей.
Наступного дня дід Іван у маленькій кузні, яку зробив собі для втіхи, в подяку за те, що я допомагав йому, виковував для мене маленьку сокирку або майже справжню шаблю. Взагалі, все з-під дідових рук виходило красивим та гарним.
Побачив він якось у Дніпропетровську в магазині виставлені на продаж дорогі меблі для дачі, плетені з лози: стіл, два крісла і ліжко. Обдивився їх уважно, помацав руками і за місяць, на подив сусідів, зробив такі самі.
І не було такої ситуації, з якої б дід не знайшов вихід. У 50-ті роки тепер вже минулого століття чомусь великим дефіцитом були учнівські пера. І ось, пам’ятаю, у першому класі рідної Дніпропетровської СШ № 114 видала моя перша вчителька Антоніна Аполлонівна мені і всім учням по одному перу з видавленою зірочкою і наказала: «Бережіть, діти, пера, бо їх сьогодні в жодному магазині не купите». Отож у школі я кожну букву обережно виводив тим пером. Ручку з пером, перед тим, як в портфель клав, промокашкою, яка була тоді в кожному учнівському зошиті, обгорнув. Додому прийшов, пообідав і почав уроки готувати. І тільки-но вивів в зошиті «Домашнє завдання», один зубчик пера луснув. Що робити? Сиджу і плачу. Підходить мій дід. Розпитав, що в мене за горе, подивився через окуляри на зламане перо і похитав головою. «Таку штуковину, – каже, – мені не викувати. Та ти не плач, зараз щось придумаю. Ходімо зі мною». Вийшли ми на подвір’я, а там саме бабуся Ганна домашню птицю годує. «Ану, лови отого найбільшого гусака», – наказав мені дід. Висмикнув він з крила гусака велику пір’їну, загострив один кінець ножем, дає мені й каже: «Оцим пером пиши сміливо, не бійся, що зламаєш, у нашої бабусі гусей багато».
Зробив я тим гусячим пером домашнє завдання. І з арифметики, і з української мови. Ось тільки вигляд мало те завдання не дуже привабливий. У мене завжди каліграфія, як то кажуть, кульгала на обидві ноги. А гусячим пером такі я букви та цифри повиводив, наче їх потяг переїхав. Та ще й дивились вони у різні боки, ніби пересварились між собою. А все оце писання ще й жирні чорнильні клякси прикрашали.
Другого дня на першому уроці Антоніна Аполлонівна каже:
– Діти, сьогодні я хочу познайомити вас із творчістю великого російського поета Олександра Сергійовича Пушкіна.
І вішає біля шкільної дошки картину, на який зображений Пушкін з гусячим пером у руці.
– Запишіть, діти, тему уроку, – продовжує урок вчителька.
І раптом весь клас зашумів. Це мої однокласники побачили, як я встромив у чорнильницю своє перо.
– У чому справа? – запитує Антоніна Аполлонівна
– А у Ніколаєнка гусяче перо, як у Пушкіна, – сповіщає відмінниця Валя Ушпик.
Підходить до мене вчителька, подивилась на мої каракулі в зошиті, взяла в руки моє перо і запитала:
– Хто ж тобі його зробив?
– Дід, – відповідаю, похнюпившись, – бо ваше перо я зламав.
– Ну ось, – посміхнулась Антоніна Аполлонівна, – тепер і в нашому класі буде поет. Тільки все ж таки, пиши, Володю, сучасним пером.
І дала мені не одне, а два пера. А шкільне прізвисько «поет» з того самого уроку до мене пристало аж до одинадцятого класу.
А батько мій, Григорій, мав від Бога талант до пісні. З дитинства пам’ятаю, майструючи щось на подвір’ї, любив він співати українські народні пісні. І не лише відомі, а й такі стародавні про чумаків, козаків, сирітську долю та нещасливе дівоче кохання, яких я більше ні від кого не чув. Дуже шкодую, що не записав ті справжні шедеври народної творчості, доки батько жив на цьому світі. Саме з батькових пісень дізнався я про Дорошенка, Байду та Кармелюка і в свої три роки був впевнений, що вони – його добрі приятелі із сусіднього села.
Співав батько тенором чистого та срібного звучання. Отож не раз, бувало, разом із музиками запрошували і його на весілля пісень співати. Любив батько добро людям робити. Міг на місяць, а то й більше дати притулок у нашій хаті малознайомій людині, віддати останні гроші якомусь гультяю, що потрапив у скруту. Через ту, іноді аж занадто щедру, батькову вдачу бідувала б наша сім’я, аби не моя мама Настя. Батько в нашій сім’ї був, як пісня на свято, а мама брала на себе всі турботи щоденного, нерідко нужденного життя. Змалечку привчала мене бути відповідальним за кожен свій вчинок, не панікувати, коли трапиться біда, а думати, як її здолати. І про людей судила моя мама лише по справах, якими вони займаються. Ось так доповнювали мої батьки одне одного. Я все життя вдячний їм за те, що вчив мене батько від буденної суєти душею до зірок підніматись, а мама – не забувати про те, що на землі треба міцно на ногах стояти.
І щирою подругою, і першим вчителем, і порадником була для мене моя старша сестричка Віра. Саме від неї п’ятирічним хлопцем вперше почув я вірші Тараса Шевченка, його поему «Катерина» і казку Максима Горького «Девушка и смерть». Отож змалечку прищепила мені сестра любов до книги. Віра зашивала мої порвані в бійках з однолітками штани, читала мені книжки, коли я тяжко хворів. Завжди брала мене з собою в клуб дивитись новий кінофільм. Весело сміялась Віра, коли по дорозі додому я продовжував сюжет побачено фільму своїми вигадками. Ділилась зі мною своїми секретами. Навіть про своє перше кохання розповіла мені. І до сьогодні нас пов’язують теплі родинні стосунки.
Найсвітліші мої спогади про шкільне життя пов’язані з викладачем російської мови і літератури Галиною Дмитрівною Щербиною. Її уроки були для мене завжди святом. Про творчість Пушкіна, Лермонтова та інших російських поетів Галина Дмитрівна розповідала так цікаво, що це були не шкільні уроки, а захоплюючі вистави. І перші мої вірші були надихані саме уроками російської літератури. Були вони надруковані в започаткованій Галиною Дмитрівною шкільній стінгазеті «Литературный бюллетень». А ще організовувала Галина Дмитрівна в нашій школі для старшокласників вечори відпочинку «Голубые огоньки», на яких кожен міг продемонструвати свої творчі здібності. І ось на цих вечорах я, так би мовити, ствердився як шкільний поет. Моїми кумирами в шкільні роки були Олександр Блок, Саша Чорний, Андрій Бєлий, а з письменників – Василь Стефаник і Джек Лондон. Перечитавши всю художню літературу нашої невеличкої шкільної бібліотеки, записався я відразу у три міські бібліотеки, бо в кожній видавали на руки лише по дві книжки. Мав намір по закінченню школи вступати до Дніпропетровського університету на філологічний факультет. Але, коли навчався 11-му класі, запросили мене зіграти роль у виставі театрального колективу Будинку культури. Зіграв, та ще й дуже вдало. І прикипів я душею до театру. Не пропускав жодної репетиції театрального колективу, тому й вступив до Дніпропетровського театрального училища на режисерське відділення, бо акторського в цьому закладі тоді ще не було. Із вдячністю згадую нашого викладача майстерності актора та режисури Самуїла Мойсейовича Грімберга. Навчив він мене найголовнішому для кожного, хто займається творчістю, – бути спостережливим, де б не перебував, уважно придивлятись до людей, запам’ятовувати, яка у них хода, як вони радіють, сумують, гніваються. Отакі спостереження накопичували в моїй пам’яті безцінний матеріал, який допомагав не лише у режисерській, а й у журналістській та письменницькій роботі.
Після театрального училища рік пропрацював актором у Донецькому театрі. Потім, одружившись, переїхав у місто Дебальцеве Донецької області, де займав у Палаці культури залізничників посаду художнього керівника і очолював театральний колектив. Та для того, щоб створити самодіяльний, але високого ґатунку театр, не вистачало знань, бо театральне училище все ж таки готувало акторів. Отож вступив на заочне відділення Харківського інституту культури, на режисерський факультет. Моїм педагогом стала учениця видатного режисера Георгія Товстоногова – Тетяна Борисівна Сєдих. Відкривала вона студентам секрети творчої лабораторії режисера. Вчила, як усі складові театрального мистецтва – драматургію, акторську гру, музичне і художнє оформлення – поєднати і втілити в режисерський задум вистави. Викладені студентам теоретичні знання Тетяна Борисівна підкріплювала на практиці талановитими навчальними виставами, які для мене стали школою на все життя. Набуте в інституті відбилося в моїй дипломній роботі – виставі за п’єсою Юрія Новікова «Зворотний зв’язок», який Тетяна Сєдих оцінила найвищим балом.
Так сталось, що через сімейні обставини я змушений був у 1978 році разом зі своєю дружиною Любов’ю переїхати до Павлограда Дніпропетровської області, де влаштувався на роботу в Палац культури «Ровесник». Працював спочатку художнім керівником, потім – заступником директора. Добрим словом завжди згадую Наума Романовича Бродського – директора «Ровесника» і мого наставника. Вмів він у кожному своєму працівникові побачити іскру Божу і створював усі умови для того, щоб розкрити талант людини. Завжди був у пошуку нових оригінальних форм культосвітньої роботи, і завдяки йому «Ровесник» став провідним осередком культури у Павлограді. З часом, коли Наум Романович пішов на пенсію, я змінив його на посаді директора «Ровесника». А для душі ще й керував театральним колективом, який налічував близько тридцяти акторів-аматорів, в основному молодих спеціалістів Павлоградського хімічного заводу. Кожна прем’єра цього колективу була подією в житті робітничого міста. Музичне оформлення всіх моїх вистав робила моя дружина, яка працювала хормейстером та керівником створеного нею фольклорного ансамблю «Журавка». Особливо запам’ятались глядачам вистави «24 години на роздуми» (1979 рік) та «Рок-н-рол на світанку»(1985 рік).
Популярними були в 70-80 роки в місті фестивалі «Павлоградські зимові вечорниці», одним із засновників яких був Бродський. Кожен заклад культури за своїми сценаріями готував на цей фестиваль театралізовану виставу, вечір відпочинку та вшанування передовиків виробництва. А ще виставки народних майстрів, колекціонерів кулінарних виробів і таке інше. Написання сценаріїв цих вечорниць і стало моїми першими кроками до журналістики та літературної творчості.
У 1987 році мене запросили на посаду директора Павлоградського історико-краєзнавчого музею. Тут я започаткував клуб «Чиста криниця», мета якого була розповісти жителям міста про талановитих земляків – художників, вишивальниць, скульпторів, поетів та композиторів, ознайомити з їхніми творчими здобутками. І це дало привід для написання цілої серії нарисів.
На той час я також був режисером масових видовищ міста та керував народним театром «Горицвіт». На сцені цього театру павлоградці побачили багато цікавих вистав, серед них «Щедрий вечір» Г.Боровиковського, (1999 р.), «Гайдамаки» за поемою Т.Г. Шевченка (1995 р.), «Бояриня» Лесі Українки (1996 р.) Я прагнув, щоб кожна вистава стала відкриттям у царині нашої духовності. Так трапилось і з п’єсою Г. Черкасенка «Ціна крові» (1996 р.), яка вперше побачила світло рампи саме в Павлограді.
Віддзеркалювала події, які проходили в Україні після розвалу Радянського Союзу, вистава В. Котенка «Залізна завіса» (1998 р.). Виставою «Сто тисяч» театр «Горицвіт» розкривав глибинні проблеми, які існують між грошима та землею, честю та безчестям. Містком між минувшиною та сучасністю була введена у виставу роль кореспондента павлоградського радіо «Самара», яка коментувала в партері в антракті тему фальшивих і справжніх грошей, надаючи дії конкретики і пов’язуючи її з сьогоденням.
У 90-ті роки в Павлограді почало працювати місцеве телебачення. Редактор телебачення запропонував мені підготувати якусь цікаву передачу для дітей. І я подумав, а навіщо заново винаходити велосипед, дітям завжди була і буде потрібна добра казочка. А через тиждень напередодні Великодня в телепередачі «Казки діда Олексія» я розповів дітям свою першу авторську казку про маленьку пташку малинівку, яка допомогла Ісусу Христу. Схвальні відгуки на передачу, яка проіснувала на павлоградському телебаченні 5 років, надихнули мене і в подальшому писати казки для нашої малечі.
Настали в культурі нові сутужні часи. Ринкові відносини змінили ставлення нашого уряду до художньої самодіяльності, її стали розглядати не як приємне дозвілля для виявлення та розвитку творчих здібностей, а як діяльність людей, які за можливість долучись до мистецтва повинні платити гроші або ще самі їх заробляти різними шоу-програмами. А коли творчість людей, які у вільний від роботи час хочуть займатися улюбленою справою, ставлять на рейки заробітчанства, це вже не культура для народу. Ось через це й довелось мені розпрощатися з роботою культпрацівника.
Запропонував мені редактор Всеукраїнської газети «Сільські новини» Олексій Гуденко, до речі син моєї улюбленої сестрички Віри, посаду регіонального представника газети в Павлоградському регіоні. Дав я згоду і став журналістом. Почались мої майже щоденні поїздки по селах Павлоградщини. Перші газетні статті були про проблеми, пов’язані з розпаюванням колгоспних земель, про фермерів-початківців. Опановувати нову справу, писати так, щоб кожне слово було влучним, щоб кожна публікація розповідала про наболіле селянам, допомагали мені редактор та колеги-журналісти, редагуючи мої статті. Вже через рік моєї журналістської роботи газета «Сільські новини» стала однією з найтиражніших у Павлоградсьому районі.
Невигадані розповіді селян про свої долі стали основою моїх перших оповідань. Їхні герої – ті, кому не вдалося зайняти тепле місце під сонцем, але їхні серця не зачерствіли до добра та любові. У «Сільських новинах» у 1997 році було опубліковане моє оповідання «Сестри», в якому розповідається сумна історія про дівчинку, яку залишила в лікарні її горе-матуся. Десь через місяць до редакції надійшов лист від читачки з Нікополя з проханням назвати адресу лікарні, в якій знаходиться покинута дівчина, бо вона має намір її удочерити. Я відповів їй листом і пояснив, що вона прочитала оповідання, в якому всі герої – художні образи. Але якщо вона хоче удочерити дівчинку, від якої відмовилась її мати, нехай приїздить до Павлорадського дитсадка-інтернату для дітей, позбавлених батьківської опіки. Через два тижні від читачки з Нікополя знову надходить лист. «Спасибі журналістам газети «Сільські новини», – писала вона. – Завдяки вам я удочерила в Павлограді двох дівчаток з інтернату і тепер у мене, окрім двох синів, з’явились ще й дві доньки». І по сьогодні вважаю, що цей лист – найбільша винагорода за всю мою журналістську діяльність.
З 2000 року я став працювати в павлоградській регіональній газеті «ТН-Экспресс», з 2011 року – на посаді головного редактора.
Побачили світ мої дві книжки «А сонце залишається завжди» ( 2002 р.) і «Двері в хату відчиніть» (2010 р.). До них увійшли мої новели, гуморески, казки та байки, опубліковані в обласній та всеукраїнській пресі. Зараз закінчую роботу на книгою нарисів про земляків–павлоградців. Ось тільки кошти треба назбирати на її видання. Бо з виданих книг жодної копійки прибутку не мав та й мети такої собі не ставив. Головне для мене те, що їх читають всі мої друзі та знайомі. Сьогодні видати книгу не проблема, аби гроші були. І те, що нині авторські видання не проходять через сита цензури, з одного боку, добре, а з другого – призводить до того, що книжкові магазини заполонили твори графоманів. Коли вже хто зважився на видання книги, повинен пам’ятати, що по наших книгах наші нащадки будуть судити і про наш час, і про нас. А тому кредо мого життя – запали вогник творчості сьогодні, щоб він світив тим, хто прийде завтра.
Володимир НІКОЛАЄНКО.
м. Павлоград, Дніпропетровська область.
1 березня 2012 року.
