Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Морозного січневого дня далекого сімдесятого року я вперше переступила поріг редакції васильківської районки «Шляхом комунізму». Серце прискорено билось, руки не слухались, коли відчиняла двері кабінету редактора. Але хвилювання перед зустріччю з відомим у колі районних і обласних газетярів Віталієм Матвійовичем Гуковим непомітно минуло, як тільки він запросив до кабінету і повів невимушену розмову. Мені тоді було лише сімнадцять, та я збагнула, що переді мною неординарна людина, яка дуже любить свою справу і поважає всіх, хто, як і він, присвячує їй своє життя.
Особливо пам’ятні редакційні літучки. До них ми готувалися ретельно. Гуков умів вислухати кожного. Але коли починав говорити сам, ми були ніби зачаровані. Віталій Матвійович ніколи не дорікав за прорахунки, недоліки, кожному підказував теми, які мали зробити нашу районку глибшою, привабливішою для читачів. Здавалось, нові ідеї фонтанують з нього. Саме після однієї з таких літучок мені з фотокором Миколою Сиченком довелося молоковозом, бо ніякий інший транспорт не йшов того дня, добиратися до села Добровілля, щоб розповісти про молодих механізаторів і тваринників, які щойно заселили зведені колгоспом добротні котеджі на новій вулиці, яку назвали Молодіжною. Доки брали інтерв’ю, захоплювалися красивими сільськими оселями, не помічали майже двадцятиградусного морозу. А вдома довелося відривати підошви ніг зі шкарпетками від чобіт. Але серце гріло те, що прочитаний в усіх куточках району фоторепортаж викликав багато схвальних відгуків земляків.
Ніколи не забуду і відрядження до маленького села Петровського, яке, здавалось, загубилося серед полів. Якось Гуков, з притаманним йому захопленням, схвильовано розповів, що в роки Великої Вітчизняної війни з кожної із 60 осель пішли боронити рідну землю по кілька чоловіків, а додому у 1945-ому повернувся лише один – Микола Олександрович Молоков, кавалер трьох орденів Слави. Я мала написати матеріал для сторінки «Патріот». Але коли зайшла до першого двору, заквітчаного мальвами, і вислухала сповідь солдатської вдови, зрозуміла, що не мину жодної хати.
Особливо вразила зустріч з родиною Неплюїв. Сива мати розповіла, як у 43-ому ходила до Запоріжжя, аби побачити пораненого старшого сина. Не пам’ятає, скільки днів провела у дорозі. А коли нарешті повернулася, то меншенькі діти мовчки показали їй листа, в якому повідомлялося про смерть її Василька. Та пам’ять про нього залишилася жити, бо молодший брат назвав свого сина теж Васильком, адже він був білочубим і голубооким, як той, котрого у матері забрала війна.
Матеріал із Петровського зайняв газетний розворот, його читали і перечитували, телефонували до редакції і дякували. Свій успіх я поділяла з Віталієм Матвійовичем, який щедро поділився зі мною ідеєю цієї публікації.
Колезі редактор підказав іншу тему – написати про життя і творчість радянського письменника Михайла Шолохова до його чергового ювілею. Володимир Чорнобай побував у відрядженні в Краснодарському краї, зібрав факти, які лягли в основу кількох статей про творця «Тихого Дону», «Піднятої цілини», які васильківці пам’ятають і сьогодні.
Скільки уваги Гуков приділяв молодим журналістам! Незважаючи на хронічний брак часу, бо їздив і писав матеріали нарівні з колегами, він устигав поспілкуватися з початківцями перед відрядженням, його слушні поради допомагали «розговорити» героїв, виділити головне, аргументувати свою позицію. Часом редактор сам їхав з молодим кореспондентом і, так би мовити, на місці давав урок, як треба брати матеріал. Алла Савицька досі пам’ятає, як писала, знову ж таки з подачі Гукова, про багатодітну жінку. Векла Бостан виростила, як рідних, п’ятьох чужих дітей. Їхня мама померла, а батько злякався труднощів і залишив діток на свою нову дружину Веклу Павлівну. Коли Алла з Віталієм Матвійовичем зайшли до охайної, світлої оселі Бостанів, то побачили на стіні обрамлені рушниками великі фотографії дітей та їхніх померлих батьків. На одному з рушників було вишито: «Доброго ранку, мамо!». Алин нарис під таким заголовком на літучці визнали найкращим.
Таких прикладів – безліч. Поряд з Гуковим ми відчували себе не просто колективом, а творчою сім’єю, в якій усі успіхи і невдачі ділили порівну. Віталій Матвійович частенько нагадував нам про головний девіз нашої роботи: «Раніше думай про районку…». І не важливо було, що мали маленькі зарплати, копійчані гонорари. Ми отримували істинне задоволення від творчої роботи, на яку редактор надихав нас словами: «Вперед за славою, колеги!»
Творчі люди – не завжди гарні господарники. Вони шукають ці риси в інших, часто висвітлюють досвід хорошої господарської діяльності, а самі залишаються і неуважними, і непрактичними. Та все це – не про нашого Гукова. Очоливши колектив, він, поряд з творчою роботою, зайнявся господарськими справами. Перебудував і облаштував робочі кабінети, обставив їх новими зручними меблями. Тоді газету фінансував районний фінвідділ. Але як Гукову вдавалося переконати суворих, зі старим військовим гартом, керівників цієї установи так щедро забезпечувати редакцію – ніхто не знає. Однак після чергової перевірки працівники контрольно-ревізійного відділу вказали редактору на «перевитрату коштів» і примусили його «розрахуватися» за це доганою. Через рік догану зняли, а столи, стільці, крісла й шафи досі служать журналістам «Васильківського вісника». Навіть позаштатним та громадським кореспондентам до Дня журналіста готував щедрі подарунки, а найактивнішому з них – Володимиру Дробашку – подарував велосипед.
Наш Гуков умів цінувати кожного працівника. Він сміливо відстоював своїх підлеглих перед райкомом чи райвиконкомом.
Сталося непорозуміння і зі мною. Отримавши редакційне завдання написати про юні самодіяльні таланти Васильківщини, я взяла участь у роботі журі районного конкурсу. І висловила власну думку про претендентів на призові місця, яка відрізнялася від думки дружини голови райвиконкому. Нас з Віталієм Матвійовичем викликав до свого кабінету заступник голови і роздратовано став повчати, як районним журналістам треба поводити себе в таких випадках. Гуков не став вислуховувати нотації і мене врятував від цього, пославшись на те, що газета не може чекати.
А воно так і було: відповідальний секретар Віктор Володимирович Карпіков вимагав, аби всі – від редактора до літературного працівника – матеріали здавали вчасно. Він був невблаганний щодо правки: іноді статті перетворювалися на коротенькі замітки. Але всі, хто пройшов його сувору школу, добре знали, як писати репортаж, статтю, нарис чи інформацію, стали професійними газетярами.
На жаль, через особисті обставини Віталію Матвійовичу Гукову, який керував редакцією майже тридцять років, довелося залишити Васильківку. На посаді редактора його замінив Аркадій Миколайович Вихристюк – талановитий журналіст, людина спокійна, врівноважена, з тонким почуттям гумору. Звичайно, він мав свій стиль роботи. Та неповторне творче обличчя районки, створене Гуковим, не мінялося, а лише доповнювалося новими рисами і новими барвами.
Боляче усвідомлювати, що цих фахових, авторитетних районних журналістів, доброзичливих друзів, чуйних, сердечних людей уже немає серед нас. Давно перестали битися серця Віталія Матвійовича Гукова, Аркадія Миколайовича Вихристюка, Євгена Максимовича Мороза , Віктора Володимировича Карпікова, Поліни Кузьмівни Сіромашенко, Миколи Андрійовича Сиченка, Володимира Івановича Чорнобая , багатьох інших дорогих моїх колег. Та їхні світлі образи залишаються жити в моїй душі, а пам’ять і сьогодні береже гарні спогади про неповторне, талановите, гартоване суворими життєвими випробуваннями журналістське покоління.
Валентина ШУТЕНКО,
редактор газети «Васильківський вісник» 1997-2006 р.р.,
член Національної Спілки журналістів України.
На знімку: (зліва направо) поет, земляк Юрій Кириченко, редактор васильківської районної газети Віталій Гуков, голова Зеленогайської сільської ради, громадський кореспондент Іван Зарецький, український письменник, колишній кореспондент районної газети, земляк Анатолій Хорунжий, журналіст, автор цих рядків Валентина Шутенко, працівник райкому партії Володимир Чорний, заступник голови районної ради, позаштатний кореспондент газети Марія Розбіцька.
