
Такими віршованими рядками моя Мама – Лариса Петренко, головна редакторка Криничанської районної газети «Нові рубежі» (1994-2006рр.) – підписала світлину, на якій ми із чоловіком вбрані у вишиванки.
Для кожного вишиванка – це щось особисте, особливе, цінне.
Що саме – про це ми запитали у наших журналістів.
* * *
Вікторія Сидоренко: Одягаю вишиванку і повертаю собі життєві сили

«Ви, напевно, знаєте те відчуття, коли у спеку майже помираєте від спраги? Так і я, з такою ж жагою, давним-давно хотіла вишиванку. Ходила, працювала, спала, але нестерпно відчувала вишиванкоманію. І, мабуть, коли сильно переймаєшся, то вищі сили посилають тобі провідника, з яким можеш здійснити бажане.
Якось влітку, мандруючи Дніпровими вуличками, зустрічаюся зі знайомою, яка, між іншим, розповідає про свою роботу з вишивками, які візерунки сучасні, та де розшукує їх схеми. Потім додає, що її бабуся вишиванку в землі від совєтів ховала, потім їй передала, як святиню. Уявляєте, настільки дорогою і унікальною люди вважали вишиванку, щоб зберегти і потім передавати у спадок? Зерно, знаю, від радянських холуїв ховали, але щоб одяг…
На цих словах дах у мене зовсім з’їхав: сльози на очах, хочу вкрай вишиванку, ніби життя без неї зовсім неможливе. А, мабуть, так і було. Бо сильне бажання народжує сильні емоції, від яких спокою не діждешся. Повний розлад у собі і нервозність здобула. Взагалі, я не доміную свою не кращу рису характеру – “будь-якою ціною треба”. Але моя гарячковість і запал не стихали. Тому, коли Діонізія, так звали мою співрозмовницю, почала розпитувати, що саме хочу, які квіти, колір сорочки, не здивувалася запитанням. Для мене було головне – щоб червоні квіти і яскраві. Ніби треба було щось ними приховати і прикрити. І тут жінка впевнено і ствердно заявляє, що мені не можна червоні квіти. “Ти й так неспокійно-гаряча, куди тобі ще жару. Будеш горіти в ній ще більше”, – промовила Діонізія і розвернулася йти від мене.
“Які ж мої кольори?”- думаю, запитаю наостанок.
“Легкі, небесного кольору, щоб заспокоювали, наповнювали енергією і дарували умиротворення”, – не тішила мене її відповідь.
На цьому розійшлися, обмінялися телефонами та й попрямували у своїх справах.
Через два тижні телефонує Діонізія і говорить, що моя вишиванка наполовину готова. Я оніміла: яка, колір, фасон не обговорювалися ж! Зустрічаємося, вона з торбиною, каже, принесла. Я, як мала дитина, сама до торбини тягнуся, цікавість зашкалює, дістаю частини білого полотна, а там… квіти як волошки, обрамлені темно – синім, чарівним орнаментом помережані – і такі вони рідні! Ніколи б не подумала, що здамся не червоному кольору. Діонізія сміється, я шокована переміною своїх вподобань, і не випускаю тканину з рук.
Ще минуло багато часу, доки я пошила з вишитого Діонізією полотна собі сорочку. Але вже не було невідступної манії. Я враз побагатшала на мільйони маленьких блакитних стьожків, хрестиків, кружечків, колосків, петельок, стібків – і це стало моїм оберегом, моїм одягом сили. Причому, зворотня частина вишиванки мала такий же бездоганний вигляд, без вузликів, як і зовні. Так у мене з’явилося свято: одягаю і наповнююсь заспокійливою енергією.
А ще добрим словом завжди згадую майстриню, відому у Дніпрі і за його межами – Діонізію Точену. Як її творче вміння переплавило моє нестерпне горіння. Буває ж…»
* * *
Фаіна Мендалюк:

“Біла сукня з маленькими квіточками на подолі… зі штапелю… 1960-ті роки минулого століття. У Мами не було вишитої сорочки, була власноруч вишита скромна весільна сукня. Її Матуся і берегла все життя. 2020-ті роки… Нехай не така білосніжна, як Мамина… Нехай вишивка не на подолі… Нехай не штапельна… і також не сорочка, але з орнаментом, що так схожий на той, що був у на Матусиній сукні… Родинна пам’ять, зв’язок поколінь, наша духовність! Бережімо, цінуймо, пишаймося! З Днем вишиванки!”
* * *
Володимир Буга:

“Вишиванка для мене – це закодована, генетично-історична пам’ять мого народу й родоводу. А ще – красиве, вишукане вбрання, яке стає дедалі популярнішим, не тільки в Україні. В Європі завжди захоплюються українською вишиванкою, особливо ручної роботи. Бо в традиціях багатьох народів Європи національне вбрання – це не просто вбрання. Це те, чим люди пишаються. У ньому й минуло, й сьогодення, й майбутнє.
Ось, до прикладу, в Норвегії 17 травня відзначають національне свято, День Конституції. Традиційно норвежці вдягають у цей день свій національний костюм – бунад. Це дуже стильне, красиве й сучасне вбрання. Коли ж вони бачать українську вишиванку буквально захоплюються її красою та вишуканістю.
Що ж до мене, поки що не маю вишиванки. Але щось на кшталт вишиванки завжди зі мною по світу: рюкзак із орнаментом, що нагадує той, що на вишиванках майстрині роблять”.
* * *
Наталя Долгіх:

“У нашій родині до вишиванок – особливе ставлення. Ми носимо їх дуже часто: і в будні, і у свято. Сини швидко ростуть, тому постійно поповнюємо свій гардероб новими. Майже половина наших сорочок вишита мною власноруч. Люблю вишивати хрестиком, навчилася самотужки уже під час навчання в університеті. Коли діти були маленькими, мала більше часу на своє хобі: оздоблювала вишивкою дитячі речі, вишила 5 дорослих сорочок, різні рушники – весільні, великодні, божники. Це своєрідний відпочинок, вишивання дуже «затягує», можна днями сидіти над цим і не втомлюватися. Я зберігаю хрестильні вишиті сорочечки усіх трьох синів.
Нині часу для улюбленого заняття зовсім не вистачає. Та й, правду кажучи, з початком повномасштабного вторгнення якось зникло натхнення. Думаю, настрій не той, не можу собі дозволити вишивати із сумними думками, адже за рушники і сорочки завжди бралася із щирими молитвами та позитивом. Чимало задумів ще не втілила в життя, і вони терпляче чекають свого часу”.
* * *
* * *
Ірина Авраменко:

“Гарне національне вбрання є у всіх народів. Однак тільки українці змогли перетворити свою вишиванку на всесвітній бренд.
А все тому, що це одяг-свято! Перевірено на собі: у вишиванці завжди виглядаєш ошатно та яскраво.
До речі, мені здається, мистецтво вишивки чимось схоже на процес написання журналістських статей.
Стібки як речення – з них народжуються образи та сенси. А в файних візерунках, “поміж рядків”, – дивовижні сюжети з нашого минулого та сьогодення”.
* * *
Фідель Сухоніс: “Так вже трапилося що для українців вишиванка це не просто національний одяг, а це символ спротиву , власної ідентичності. У часи СРСР саме вишитий одяг був чи не єдиним маркером свідомого ставлення до свого коріння. У моєму особистому архіві і понині зберігається фото яке було зроблено для університетського випускного альбому. На ньому я випускник фізтеху ДДУ 1984 році з комсомольським значком на піджаку та у…. вишиванці.
Як не гірко, але й сьогодні поряд з нашою мовою, історією, культурою вишиванка бореться за право українців бути на власній землі. І неодмінно переможе!”


* * *
Олена Петроченкова:

“Вишиванка для мене – це, в першу чергу, про традиції. В її візерунках – вся любов і тепло наших пращурів. Це можливість розказати про самобутність та ідентичність. До речі, перша вишиванка в мене з’явилась не так давно. Це сучасна варіація. Але мрію про якусь старовинну вишиту сукню, в якої буде своя історія”.
* * *
Софія Вихляєва, студентка 1 курсу спеціальності «Журналістика» Університету митної справи та фінансів:

«Особисто для мене вишиванка це не є суто традиційний одяг, у якому можна з’явитися на певний захід. Це велика спадщина народу у поєднані з історією та культурою. Завдяки бабусиним умінням вишивати у різній техніці оздоблення сорочку, було зовсім не складно захопитися хитромудрим орнаментом. І з самого дитинства я була оточена цим ремеслом. А цю жовту вишиванку мені бабуся привезла з Болгарії, як сувенір. Вона стала моєю «парадно-вихідною». У ній я зустрічала та проводжала останній одинадцятий рік у школі».
* * *
Алла Середіна:
“Для нас вишиванка, це Україна!!! Це ексклюзив! Це краса! Це відчуття гордості за українську багатовікову культуру!
Вишиванки для нас – це особливий одяг. Це свято всіх причетних до історії і традицій нашої України!!!”


* * *
Підготувала Наталя Назарова.
Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів