Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
«Круто, цього разу також ми всі вижили», – думка, яка крутиться в голові одної з наших співрозмовників. «Терпіння та стійкість – основне для нас», – каже її колега, який молиться перед кожним виходом. «Війна – це рутина», – робить висновок третій. Вони – журналісти, які були змушені взяти в руки зброю. Ті, хто щодня балансує між камерою і автоматом, між правдою і безпекою, між життям і смертю.
«Пресофіцери важливі»: два роки потому
16 лютого Україна вшановує військових журналістів. 2015 року, під час битви за Дебальцево загинув військовий кореспондент телерадіостудії МОУ «Бриз» капітан 3-го рангу Дмитро Лабуткін. Вшанування його пам’яті з часом переросло у професійне «свято» для всіх, хто документує війну, – пресофіцерів, фронтових фотографів, операторів, журналістів у погонах.
У 2024 році НСЖУ підготувала документальний фільм «Пресофіцери важливі», який став маніфестом визнання надзвичайно складної та небезпечної роботи військових комунікаційників. Героями стрічки стали чотири пресофіцери з різних бригад – Володимир Фітьо, Катерина Петренко, Андрій Полухін та Євген Алхімов.
Тоді ж Спілка запровадила однойменну відзнаку, лауреатами якої стали Сергій Череватий, Роман Чоп, Ілля Євлаш, Сергій Скібчик та інші колеги, які зробили колосальний внесок у висвітлення подій на фронті.
Минуло два роки. Війна стала ще технологічнішою, небезпечнішою та виснажливішою. Що змінилося в житті тих, хто тоді стояв перед камерою?
Долі героїв фільму «Пресофіцери важливі» та їхніх колег, нагороджених відзнакою НСЖУ, склалися по-різному – і це дзеркало самої війни, яка змінює все і всіх.
Катерина Петренко здійснила, мабуть, найдраматичнішу трансформацію. Колишня фотокореспондентка пресслужби ДШВ тепер виконує бойові завдання у складі Батальйону безпілотних систем 82-ї десантно-штурмової бригади. Спочатку пілотувала FPV-дрони, зараз опановує важкі бомбери.
Вирішальним поштовхом стала загибель її колишнього хлопця – найкращого пілота-скидача 80-ї бригади Сергія «Пікселя» Павленка.
– Колись «Піксель» напівжартома сказав, що хотів би, аби ми працювали екіпажем і разом нищили ворога. Певною мірою тепер я втілюю його мрію, – каже Катерина.
Восени 2025 року Президент вручив Катерині Петренко орден Княгині ОльгиФото надала Катерина Петренко
Втім, від журналістики вона не відійшла остаточно: поєднує пілотування дронів із роботою над фільмами про загиблих десантників рідної 80-ї бригади. Нещодавно випустила стрічку про полеглого воїна Олега «Гуцула» Гринішака, яку переглянули тисячі українців у телемарафоні. У 2025 році вона й сама побувала з іншого боку камери – журналісти з пресофіцером приїхали знімати вже її екіпаж на позиції.
«Колишніх журналістів не буває», – переконана Катерина. У цьому році вона планує завершити фільм про «Пікселя» і продовжувати нищити ворога. Бо, як вона каже, «є щось більше за смерть – це відвага, вдячність і пам’ять».
Андрій Полухін, колишній фотокореспондент 24-ї бригади імені короля Данила, перевівся до іншого підрозділу – тепер займається рекрутингом у Силах безпілотних систем. Перед тим його пресслужба зробила документальний фільм «Вогнетривкі» – зворушливий і правдивий літопис року оборони Часового Яру, побудований на фотографіях пресофіцера Олега Петрасюка. Стрічка зібрала повні зали в Києві, Львові та інших містах. У Андрія народилася донька Ліна, і він перевівся ближче до сім’ї, проте продовжує нести службу.
Євген Алхімов, пресофіцер 28-ї бригади імені Лицарів Зимового Походу, каже, що в його житті «особливо нічого не змінилось, тільки працювати стало набагато важче». Він описує нову реальність фронту, де дрони змінили все: логістика ускладнилась, потрапити на позиції стало майже неможливо, а західні медіа дедалі менше цікавляться тим, що відбувається на передовій.
– Великі медіа з великими командами більше не працюють на передовій, тому що для них важливі страховки та безпечна робота, якої більше просто немає, – констатує Євген. – Кожен вихід – це лотерея, але солдати це роблять, тому мусимо і ми.
Роман Чоп, фрілансер Associated Press, відомий фронтовий фотограф і один з перших лауреатів відзнаки «Пресофіцери важливі», у грудні 2025 року звільнився зі Збройних Сил. Перед цим місяці служив на Донбасі.
– Війна змінюється, фронт просувається. Розвиток технологій збільшив кілзону в усі напрямки від лінії фронту. Міста Донеччини, які я називав домом, стираються бомбами, ракетами та снарядами. Ворог полює на журналістів, адже боїться правди, Росія не хоче, аби знали про її злочини, – розповів Роман. – Потрапити на позиції стає складніше та небезпечніше. Аби мінімізувати всі ризики, в роботі підлаштовуєшся під підрозділ. Тобто, зйомки, які рік-два-три тому могли бути реалізовані за пів дня, сьогодні можуть і на тиждень розтягнутися. Такий формат роботи дає можливість глибше зануритися в тему, дізнатися більше історій наших воїнів.
Після відпочинку і відновлення Роман планує знов приєднатися до Сил оборони України.
Володимир Фітьо, який на момент зйомок фільму очолював службу зв’язків з громадськістю Сухопутних військ, нині працює в Міністерстві оборони України. Його переконання не змінилися: «Сфера Збройних Сил раніше була дуже закрита. Ми привідкрили її настільки, наскільки це можна. Робимо армію цікавою, людяною, людиноцентричною».
Нова генерація пресофіцерів
Поки одні журналісти в погонах змінюють військову професію, на їхнє місце приходять нові колеги. Примітно: коли війна почалася у 2014 році, дехто з нинішніх пресофіцерів був ще підлітком. Сьогодні вони стоять на передовій інформаційного фронту.
Серед них – Олег Петрасюк, відомий фотограф, тепер – пресофіцер 24-ї бригади імені короля Данила. Саме його зйомки лягли в основу документального фільму «Вогнетривкі» та однойменної фотовиставки про оборону Часового Яру. Він документував бої упродовж року, створивши унікальну фотохроніку одного з найтяжчих епізодів війни. Як зазначає керівник пресслужби 24-ї бригади Іван Петричак, «ми залучаємо найкращих, набираємо обертів, пресслужба росте і розвивається».
У 2023 році у військо прийшов Рубен Саруханян. До війни працював на телеканалі СТБ над проєктами «Хату на тату», «Один за всіх» та «Я соромлюсь свого тіла». У лютому 2023 року добровольцем пішов до ЗСУ, потрапив у 5-ту штурмову Київську бригаду і за час служби супроводив понад 300 журналістських груп на передовій.
– Мені було дуже непросто, але я розумів, що це треба зробити, адже колись муситиму відповідати синові на запитання: «Що ти робив, тату, коли була війна?» – згадує Рубен.
«Ми там, де ви»
Національна спілка журналістів України не обмежується відзначенням заслуг військових комунікаційників. Підтримка пресслужб давно стала одним із ключових напрямків роботи Спілки.
НСЖУ фактично взяла шефство над пресслужбою 24-ї бригади імені короля Данила, передавши їй два автомобілі, GoPro-камери завдяки канадському фонду «Maple Hope Foundation», а також допомагаючи з ремонтом техніки. Окремо Спілка надала технічну підтримку пресслужбі 5-ї штурмової бригади, багатьом іншим колегам у погонах. Загалом було передано кілька позашляховиків на різні напрямки фронту, знімальну та іншу журналістську техніку.
– Дуже хочеться, щоб наші захисники відчули: вони не самі. Що ми поруч, і що наші дарунки – це щось дуже практичне й потрібне, – зазначав голова НСЖУ Сергій Томіленко, передаючи техніку колегам у погонах.
Таку співпрацю цінують і в самих Збройних Силах.
– З Національною спілкою журналістів, з осередками, з колегами, з медійниками у нас склалися конструктивні й дружні взаємовідносини. Це відповідає духу public affairs – ми там, де ви, ми завжди з вами, – сказав, виступаючи на розширеному засіданні Правління НСЖУ начальник Головного управління комунікацій Збройних сил України Богдан Сеник.
Примітно, що збори коштів для пресслужб, які ініціює НСЖУ відбуваються переважно серед самих журналістів.
– Журналісти на телеканалах мають зарплату по 20-25 тисяч гривень, і ці люди закидають 30 відсотків від своєї зарплати нам на ремонт машини, – емоційно каже керівник пресслужби 24-ї бригади Іван Петричак. – Журналісти розуміють важливість нашої роботи.
Одинадцять років війни. Фронт просувається, технології еволюціонують, дрони змінюють тактику. Ворог цілеспрямовано полює на журналістів, бо боїться правди. Але хроніка війни продовжує писатися – руками тих, хто тримає камеру поряд зі зброєю.
– Ми – очі цієї війни, і треба про це завжди пам’ятати, – каже пресофіцер 28-ї бригади Євген Алхімов. У цих словах – суть і сенс професійного свята, яке відзначається 16 лютого.
Національна спілка журналістів України вітає мужніх колег у погонах із Днем військового журналіста і продовжуватиме підтримувати тих, хто стоїть на передовій інформаційного фронту.
