Про друга багатьох криворізьких журналістів (Фото)

8 грудня 2020 року відійшов у засвіти Народний артист України Володимир Полубоярцев – духовний брат і друг багатьох криворізьких журналістів. Хочеться пом`янути його відгуком, написаним ще тоді.

Шалене кохання гетьмана продовжується…

Чи хто бачив десь, аби дві сотні людей дружно аплодували покійнику?.. Днями таке відбувалося у фойє Криворізького академічного театру драми й музичної комедії імені Тараса Шевченка: численні шанувальники, друзі, колеги прощалися з улюбленим артистом Володимиром Полубоярцевим. Багато-багато різних слів було сказано – щирих і добрих, розчулених і захопливих, болючо-розпачливих, аж сльози на очі наверталися – про людину з таким рідкісним поєднанням безлічі талантів: театральний артист і режисер, автор п`єс та романтичний співак з проникливо-сильним голосом, кумедний пародист і веселун-балагур, делікатний педагог у площині «дарування» молодим колегам «передового досвіду»… Артистом був багатоплановим, тонко граючи ролі і в серйозній драмі, і в «жартівливій» музкомедії чи опереті, і у власноруч поставлених бенефісах-водевілях. Крім всього, запам`ятався ще феєричними концертними програмами з уміло-інтригуюче скомпонованим репертуаром та яскравими нарядами, у ході яких виконував і ряд власних творів…

Високе звання Народного артиста України В.Полубоярцеву «даровано» за роль Івана Карася в опері Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм»: члени журі одного іменитого фестивалю були вражені тим, як неперевершено й колоритно етнічний росіянин (працював раніш у Красноярському театрі) зумів показати живу натуру українського козака. В іншого знакового персонажа «новонародженому українцю» випало втілюватися повесні 2013-го. Трупа Дніпропетровського національного музично-драматичного театру імені Шевченка вже завершувала «рамкові» репетиції «Шаленого кохання гетьмана» за п`єсою Віктора Веретеннікова, а режисерка Лідія Кушкова все ніяк не знаходила «справжнього Богдана Хмельницького». Нарешті їй порадили приглянутися до криворізького Полубоярцева… Кілька місяців поспіль він мотався туди-сюди, і за якихось два-три тижні мала вже відбутися прем`єра – але… При зустрічі він зізнався мені, як пристрасному шанувальнику, другові й екскурсоводу: «Іванку, чогось не вистачає! Уявляю Богдана собі – а не зовсім ємко відчуваю натуру. Хочеться походити його слідами…»

За найближчої нагоди спільний друг, всадовивши у своє авто, помчав нас на Черкащину. Поки їхали зо три години туди – шумно спілкувалися, а тільки-но піднялися на Замкову гору в Чигирині, підійшли до величного пам’ятника непереможному полководцю – так наш «гетьман» і примовк… Оглянули з піднебесної висоти 15-кілометрові далі навкруги козацької столиці. Пройшлися залами музею Богдана Хмельницького, торкаючись очима предметів його побуту, гарячого шалу зброї чи командирських універсалів з-під волелюбної руки. За півгодини вже були в Суботові, де ходили між уявними баштами та мурами богданового Замчища, шепотілися з гетьманським духом біля його поховання-саркофагу, пили цілющу воду з його криниць. Я все розповідав, розповідав безупину, а Полубоярцев кивав мовчкома й кивав, задивлений у себе… Ще встигли побувати в легендарному Холодному Яру з його тисячолітніми «дубом Максима Залізняка» та Мотронинським монастирем, де, безсумнівно, бував не раз прославлений будівничий Української держави… Коли вже поверталися надвечір додому, задумливий артист притишено мовив: «Тепер я знаю, яким вийде мій Богдан». І щемом відлунило у мені прописне мірило справжньої творчості: істинний артист не грає роль – він її проживає!

Невдовзі ми великою групою криворіжців побували у Дніпрі на прем’єрі, котра здійняла високоестетичний фурор, а ще більше – нестримний підйом «культурницького» патріотизму. За короткий час виставу показали у Києві, де театрознавці також їй поставили якнайвищі оцінки… Після початку путінської війни проти України мій друг Богдан Кирилович, як жартома прозвав я його «за Хмельницького», дуже опечалювався сумними новинами, хоча й уникав делікатно у наших не вельми частих розмовах відкритого обговорення болісної теми, – проте видно було, що пече його сором за агресивних «сородичів». Натомість прагнув усе частіше зі мною, та й не тільки, спілкуватися мовою землі, з якої 30 років їсть хліб… Цікаво, що сценічні образи росіянин Полубоярцев озвучував чистісінькою українською, без найменшого акценту! Також і пісенно-концертні свої програми завше вибудовував принципово «по справедливості»: одне відділення – російською, друге – українською, – дарма що «вавилонський» Кривий Ріг чи не всуціль увесь «разгаваріваєт» і часто віддає перевагу мас-культурі «на общєпонятном». Та більше з тим – «Тарасова дума», авторська його вистава, мала глибокий громадський резонанс: пробив, що називається, броню інертності живим шевченковим словом!

Прожив під сонцем воістину народний артист (боюся образити високопрофесійний колектив криворізького театру, але багато людей ходили саме «на Полубоярцева») лише 70 літ. Однак цілих 50 із них – на сцені: півтори сотні ролей! понад 7 тисяч виступів! Надзвичайно точно, глибоко й переконливо зіграні російськомовним українцем видатні персонажі нашої національної історії, певен, допомагали багатьом «вже-нікому-не-вірячим» громадянам краще зрозуміти причини зневаженої долі трудящого люду й таки заряджатися рятівними надіями. Отож сумна звістка про смерть улюбленця не просто шокувала – приголомшила тисячі городян! Не хотіли вони відпускати його у світ скорботи й темряви, бо не встигли «дохлопати», докричати «Браво!», додякувати квітами й піднесенням за даровану радість бурхливого життєлюбства, якого вистачило б для сотні відчаєних, – от і запропонував хтось провести світоча людяності в останню путь оваціями шаноби. І зовсім не виглядало «громове» вшанування небіжчика якимось моралізаторським «святотатством», чи то пак блюзнірством! – радше виглядало найщирішим зізнанням в любові, а може, й «авансовою» обіцянкою ніколи не забувати незрадливого носія оптимізму… Народний артист України «Богдан Полубоярцев», хочеться думати, нас почув?

Іван НАЙДЕНКО, член НСЖУ, м.Кривий Ріг

Фотосвітлини автора (1) та Інги ТОКАР