Семен Ковальчук. СМІЮТЬСЯ ПЛАЧУТЬ СОЛОВ’Ї

Багато солов’їв на Придніпров’ї, та найбільше їх тут, у Михайлівці. Ще й на співи такі мастаки, що у всенькому світі подібних не знайдете. Якщо ви цьому не вірите, то не поспішайте ділитися сумнівами своїми з начальником пожежно-сторожевої охорони колгоспу «Авангард» Г.М. Дяченком. Хто-хто, а він добряче знає ціну солов’ям від Михайлівки до Берліна. Отож, коли хочете збагнути красу і силу, снагу і сльози михайлівських солов’їв, то помовчімо разом, подивуймося рокам Григорія Михайловича і його рукам.

У них в’яне дріт у палець завтовшки, як на вогні стеблина. В’яне, щоб злого вогню не було ні в Михайлівці, ні в Заплавці, ні в Орільці, ні на фермах колгоспних, ні на токах, ані на скиртах соломи та сіна. Кілька днів навідувався ветеран праці до керівників колгоспу напитувати дроту на громовідводи.

 

– Немає, – кажуть. – І поки що ніде взяти.

А літо ж не бариться. Громи гупають на сполох у грудях Михайловича. Йому ні спиться, ні лежиться, як завше, коли робота не провернута. Позавчора удосвіта, вертаючи з ферми, заглянув у дворище майстерні пересвідчитись, чи до ладу хлопці ліс розвантажили. А там, поруч з колодами, – дріт. Не дріт – іржаве золото, якраз те, що треба. Як вантажили сосни у вагони, то ним скручували. А хлопці знали, об чім бідкався їхній пожежник і охоронець – стільки дроту прицуприкували, що й нехвороща нам на грозозахист вистачило б.

Палають мозолі на долонях, в’яне крутий дріт, а де надто коверзує, Григорій Михайлович на поміч бере ковадло і молоток. Відтак кожну дротиняку прилаштовує до гладенько витесаних стовпів.

А це ось гупнув молотком об колоду і присів на неї, дістав сигарету, припалив акуратненько, затягнувся, наче м’яти понюхав.

Не дивуйтеся, що Михайлович дозволив собі перукар. За сімдесят літ він накрутив стільки дроту!.. Та й не тільки дроту. Він в’язи фашизмові крутив.

…Під Старою Русою солов’їв лиш на одного-двох менше, ніж у Михайлівці. До речі, серед них і Михайлівський був. Та так виспівував для земляка, командира розвідділення, аж хлопці нишкли і погоджувалися, що в того солов’я приорільський таки голос. Були там солов’ї воронезькі та кубанські. Навіть молдавські шпаки для хлопців-молдаван витьохкували по-солов’їному.

Солов’ї не знали, що й діяти: чи фронтовикам радіти, чи ридма ридати над овдовілими оселями, над спаленими будівлями, над непрохідними заростями бур’янів. Коли довідався, що його товариш Михайло Вороний Героєм Радянського Союзу впав на полі бою, – защемів обрій.

– Його вже не зведеш, – втішав Михайлів батько Ілля Степанович. – Живим про живе треба думати. Цегельню б для села, щоб навіки будувати.

Комуніст Григорій Михайлович Дяченко ніякої роботи не цурається. Сьогодні потрібні громовідводи – він їх лаштує. Завтра згадають на сінокос – від молодих не відстане. А за дванадцять літ, що на цегельні відпрацював, стільки цегли виробив, що й досі міцно стоять колгоспні будівлі і хати хліборобські у Заплавці, Михайлівці та по селах сусіднього Магдалинівського району.

Його сонце вже на вечірньому прузі, та міряє він роботу не сонцем, а серцем. Друга половина його долі – Феня Тимофіївна – за тридцять з лишком літ подружнього життя жодного разу не могла сказати, коли її чоловік повернеться з роботи від «своєї» цегли, від «свого» клубу, від «своєї» сільради, від «своїх» вогнегасників, дротів, комор, від «своїх» злодіїв… Лиш виходить щовечора вона до хвіртки, щоб солов’ї наспівали чоловікові доброго настрою, освятили її чекання.

– Одного року ми з Григорієм з Німеччини повернулись, – розповідає дружина. – Він – з армії-переможниці, а я – з фашистського рабства. Не подумайте, що вихваляюся чоловіком, але такої сильної людини я не зустрічала.

Справді ж бо сильний. І не тільки тим, що у свої сімдесят отак вправно гне залізяччя і дрюччя вертає, не тільки тим, що його, як фронтовика, серед тих, хто за пільгами, жодного разу у соцзабезі не бачили…

– Роботи Григорія Михайловича інші на мотоциклах, машинах не впорують, – говорить голова колгоспу імені Кірова O.A. Бражник. – А він – усе на своєму велосипеді, усе – на велосипеді мотається. Коли я головував в «Авангарді», частенько казав: «Залиш, Михайловичу, свою машину біля контори, сідай до мене в «бобик». Отак разом господарювали. З ним я себе якось упевненіш почував. Злодійства, порушень трудової дисципліни не було, жодна колгоспна соломина не згоріла. Як обрали тут головою, запрошував і Григорія Михайловича, житло, транспорт обіцяв, та свого села він не залишить.

У Михайлівці, у колгоспі, у районі Дяченка шанують усі, хто його знає. Шанують за подвиги ратні, шанують за працю пристрасну і некрикливу, за велику життєву науку людяності, порядності, доброти душевної.

На коротких перепочинках між боями до Григорія приходила його солов’їна юність. Вигравала гармонією у клубі, де без нього жоден концерт не обходився. Вірно задивлялася Ніниними очима, і піснею її улюбленою горло душила.

Сміються, плачуть солов’ї…

Григорієві іноді здавалося, що з Ніниною смертю він втратив усе: Михайлівку, солов’їв… і Батьківщину фріци відібрати хочуть.

– Не журися, козаче, отаманом будеш! Так, здається, на Україні кажуть? – вибивав, як пилюку з гімнастерки, зажуру з душі сибіряк Зиков. – Син у тебе росте – жива пам’ять про Ніну. А з фріцом за все розрахуємось по нашому, слов’янському звичаю.

– Та я не про це, друже, – відповів Григорій. – Ти помітив, що у них не один вартовий, а тризмінний пост? А ото біля землянки не кущі – гілки. На ніч вони їх прибирають, а вдосвіта настеляють свіжих. Нам нічого і мріяти, щоб, змінюючись через кожні три години, хтось із вартових задрімав. Отже, обер-лейтенанта треба взяти вночі.

І взяли. Варопаєв із Казахстану. Зиков – із Сибіру та їхній командир відділення, кандидат у члени КПРС Дяченко. Фашистського обер-лейтенанта зв’язку одразу ж направили літаком у штаб армії. Відтоді ані кроку назад не ступав од загарбників Дяченко. Щоправда, поблизу Вісли спіткнувся. Аж земля угнулася під ногами. А в голові свавільно реготали солов’ї.

– Куди подівся Дяченко? – запитує начальник медсанбату санітарку.

– Утік до своєї частини… Повірте, я не могла такому солдатові не дозволити утекти, – крізь сльози виправдується дівчина.

Тим часом Григорій прошкує на Берлін, прямісінько до Бранденбурзьких воріт. У цьому здоровенному ангарі така темрява, хоч око виколи. Шалено висвистують кулі. Коли стрілянина вщухла (у противника не вистачило куль), на Григорієві плечі оскаженіло накинувся гітлерівець і чимдуж почав душити. Мабуть, не знав той рейхівський вояка, що до війни Григорій гарби з сіном плечима підважував, коли треба було міняти колеса. А на дозвіллі штангою займався.

Отож крутив Григорій фашистів голими руками, як оцей дріт, і дійшов-таки до Бранденбурзьких воріт. І з орденом «Червона Зірка» та ще з одинадцятьма урядовими нагородами вертав на Приорілля.

– Такий чоловік на сто літ раз народжується, – це слова сусідів.

– Щиро заздримо, що він навчився найважчому – у найскрутніших ситуаціях бути людиною, – стверджують колеги Фені Тимофіївни – вчителі Михайлівської школи, його друзі по аматорських гуртках.

– Григорій Михайлович, мабуть, стожильний, – переконано заявляють працівники колгоспної майстерні, сторожі, водії і механізатори.

Пізній вечір. Ветеран війни і праці підганяє стежину до Орільки, до колгоспного городу. І солов’ї довкола віщують йому добру путь.

С. КОВАЛЬЧУК, кор.. «Зорі».

Царичанський район.