Семен Ковальчук. НА ФРОНТОВИХ СЕМЕСТРАХ

А ми часто поспішаємо. В метушні університетських коридорів хочемо надолужити прогаяні хвилини. Спішимо на лекції, в читальний зал, в літературний кабінет… Спішимо в гуртожиток і на побачення.

Ровесники, не треба так… прожогом. Звіримо час по пульсах, а совість – по пам’яті. Огляньмось. Ми проспішили. Не привітались до сивого професора…

– Що з Антоніною Антонівною пішов?

… І до неї.

– Вони ж заклопотано розмовляли. Нас не помітили… А ми їх? Огляньмось, друзі.

…Он, в ситцевому платтячку русява студентка іде по місту. Сонце торкнулось її кіс. Сонячно мріють очі. Відчиняє двері інституту іноземних мов. Виспівують ноги на клавішах східців. Навстріч – коридор, аудиторія…

– Війна! Тосю, екзамена не буде…

Кров? Ні – свинець застигає в жилах. Важчає, ось-ось обірветься серце…

– Неправда!!!

… То була правда. Гірка, мов схлипування подруги. А екзамен починався в окопах. Важкий, виснажливий, довгий… Перше питання: рабство чи Воля? Друге – смерть чи Життя? Екзаменатором стала зловісна війна.

…Прикриті семестри шляхів на схід. Великою книгою розгорнулась радянська земля перед своїми захисниками.

…Сталінградська битва. Там, кажуть, сніг не долітав до землі. Він розтавав у воронках, в крові… Там вперше переклала Антоніна Антонівна Савченко командирові розвідділу з вуст полонених приреченість фашистської чуми:

– Смерть Гітлеру! – Ми в полон.

Звідти наступально гримів семестр на захід. Скрутно доводилось перекладачці-розвідниці, як і всім оборонцям нашої Батьківщини. Щодня і щоночі сніги, болота, бездоріжжя. Іди, повзи, бреди по пояс в крижаній воді назустріч кулям, щоб схопити за горло смерть. І така дорога аж до Дрездена…

Не відразу повернулась Антоніна в аудиторії… Купи побитої цегли ще й в сорок сьомому лежали на дорозі до інститут. З робітничими студентські руки піднімали їх в будинки, заводи, парки…

Дивіться, друзі, – це лейтенант запасу замислена і… непомітна.

Завідуюча кафедрою…

…І парторг філфаку.

А ми іноді спішимо…

Семен КОВАЛЬЧУК