Валентин Хорошун: «Шахи з журналістським акцентом. Турнір гарного настрою»

Журналіст із Донеччини Валентин Хорошун із родиною зараз мешкає у Дніпрі. Нещодавно разом із колегами-медійниками Дніпропетровщини змагався за «Кубок Дракоші-2020/23». У складі команди Дніпропетровської обласної організації НСЖУ допоміг колективу здобути командне «золото». Публікуємо його враження від участі у шахових баталіях.

______________________________

– Ви не підкажете, де тут проходить шаховий турнір?

– Бачите он ту двоповерхову будівлю, проходьте далі, там вхід, – охоронець вказує рукою напрямок дівчині, яка підійшла до нього.

Дія відбувається на території стадіону «Олімпійські резерви». На годиннику – початок десятої ранку. Я метрів за 15 від охоронця, але сенс розмови вловив. На стадіон я дістався раніше, тут уперше, тож вирішив спочатку озирнутися.

Іду слідом за дівчиною за вказаним маршрутом. Будівля справді довга. Входимо. У цей момент нас наздоганяє ще один «зацікавлений». Отже, нас уже троє. Однак у приміщенні шахами навіть не пахне. Карта «Гугл» знаходить у цьому місці лише зал для гри в настільний теніс, а працівники стадіону тільки знизують плечима.

Виявляється, все просто – турнір відбуватиметься в головному корпусі. Повертаємося на вихідну. Проте зал, виділений для змагань, знаходимо вчасно. Майже всі вже зібралися, але ніхто ще не грає. Перше враження – несподівано багато людей.

Так для мене почався мій перший шаховий турнір «Дракоші» – практично з гамбіту.

****

У шахи мене навчив грати батько. Було це давно, тому день, коли я вперше посунув пішака з е2 на е4, з пам’яті вже вивітрився. А ось відчуття від тих дитячих партій збереглися – бажання виграти і образа від програшів. Щоправда, вигравати мені вдавалося рідко, навіть коли – спочатку – батько грав без тури або якихось інших фігур. І хоча, зрештою, Капабланка з мене вийшов так собі, своє місце в спогадах про дитинство шахи відвоювали. І точно, були чудовим тренажером розуму, логіки та інших людських чеснот. Словом, «хорошу релігію придумали індуси».

****

Взагалі, за шахівницею я не сидів, напевно, вже років 30. І загалом, серйозно шахами ніколи не захоплювався. Максимум – кілька партій у якомусь комп’ютерному шаховому стимуляторі з інтервалом у кілька років. В умовах сучасного розмаїття покрокових комп’ютерних і настільних ігор, шахи – це більше заняття для ентузіастів. До того ж, деякі з сьогоднішніх настільних ігор практично мають статус видів спорту, і з шахами у них багато спільного. Я, наприклад, за останній рік – уже після переїзду до Дніпра – відкрив для себе дві настільні ігри – «Каркасон» і «Катан» (Поселенці). За «Каркасоном» у Європі давно вже проводять чемпіонати. І я впевнений, що і в журналістську олімпіаду «Дракоші» той самий «Каркасон» вписався б анітрохи не гірше за шахи, тим паче, що це гра сімейна, азартна, зі своїми «шаховими фігурами» і фіксованою кількістю ходів. Звісно, за умов, якщо б вона була такою ж масовою, як шахи.

****

У шахових турнірах ніколи раніше я участі не брав. Не довелося. У Донецьку головним видом спорту завжди був футбол. І в журналістському співтоваристві зокрема. Щоправда, якихось загальноміських, і тим паче, регіональних журналістських спартакіад, за весь час роботи в місцевих виданнях я не пригадую, або вони обійшли мене стороною. А запам’яталися мені тільки три спортивні традиції-прецеденти: футбольний чемпіонат за участю журналістів із кількох газет, щорічний турнір із дартсу та ігри в боулінг. Власне, так я вперше у своєму житті в боулінг і зіграв, отримавши подвійне задоволення – і від перевтілення на Дюдю з «Великого Лебовські», і від несподіваної перемоги – не дарма ж кажуть, що новачкам щастить.

Що ж до шахів, я ще під час перших прогулянок Дніпром зрозумів, що в місті, щонайменше раніше, до шахів були небайдужі. Локації з шаховими дошками для вуличної гри, включно з великими «підлоговими», і сьогодні можна виявити в найрізноманітніших місцях. І те, що здебільшого це артефакти, – неважливо. Свіжий приклад: на чергову таку величезну шахову дошку я натрапив буквально вчора під час пробіжки – у парку ім. Шевченка. Так що Дніпро – це все-таки шахове місто.

****

Узяти участь у шаховому турнірі в рамках «Кубку Дракоші-2020/23» я вирішив без особливих вагань (за запрошення – окрема подяка координаторці Центру журналістської солідарності НСЖУ в Дніпрі Наталії Назаровій). По-перше, спілкування з колегами в новому місті – сама по собі приваблива і цікава ідея. По-друге, можливість зіграти в шахи наживо – приємний бонус для вихідного дня. Щоправда, в день змагань мене почали долати сумніви. Після кількох бліц-партій, зіграних із комп’ютером, окреслилися дві аксіоми. Тримати в руках шахи я ще не розучився. Але ось що-небудь протиставити досвідченим гравцям навряд чи зможу. Особливо, якщо врахувати, що навіть назв дебютів пам’ятаю тільки дві – ще з батьківських уроків – ферзевий гамбіт і сициліанський захист. На щастя, цього виявилося більш ніж достатньо і щоб чудово провести час, і щоб отримати масу вражень, і щоб знайти нових друзів.

****

Усі сім партій турніру я зіграв, не намагаючись винайти якийсь новий геніальний дебют. Пішаки – вперед, слони – на флангах, коней – у маршбросок, короля, за можливості, – під захист кріпосних стін. Але шахи тому і є великою грою, що кожна партія – унікальна.

Загалом, першу партію я з тріском продув. Через недогляд поставив під бій якусь зі своїх сильних фігур – здається, навіть ферзя. Решта справа техніки. Програв би і другу. Фактично я вже здався, але добра людина – мій суперник, — переконала мене дограти, і в результаті партія закінчилася патом, тобто нічиєю. У третій партії удача була вже на моєму боці.

Загалом, чотири години турніру пролетіли непомітно. А змагання виявилося справді захопливим і непередбачуваним. Ніколи не очікував, що протягом однієї партії можна спочатку домогтися серйозної переваги у фігурах, потім опинитися в практично безнадійній ситуації, а наприкінці знову відігратися і виграти. Ось вона сила аматорських шахів! – Ніхто не застрахований від «позіхання», що додає грі інтриги і наповнює її емоціями.

І це якраз той випадок, коли результат не так уже й важливий. Хоча стати одним із володарів чемпіонської фігурки «Дракоші», справді, приємно – з цим не посперечаєшся.

А що насправді важливо, так це те, що шаховий турнір, який відбувся, мав і символічне значення – його було організовано як меморіал відомого в Придніпров’ї журналіста, члена НСЖУ Миколи Шарого.

Адже люди живі, поки про них пам’ятають. І журналістів це стосується насамперед. Тому я впевнений, що змагання на «Кубок Дракоші» – чудовий формат для втілення в життя подібних починань. І до керівника спортивно-оздоровчого центру «Тригол» Дніпропетровської обласної організації НСЖУ Володимира Сороки, завдяки якому, власне, шаховий турнір і відбувся, у мене тільки одне побажання – Так тримати!