“Увага! Працюють російські провокатори!”

Кореспондент Інформаційного агентства Міністерства оборони України «АрміяInform» полковник Тарас Грень неодноразово брав участь у заходах Дніпровського Центру журналістіської солідарності НСЖУ. Зокрема, ділився із колегами досвідом, знаннями щодо правил безпеки під час роботи у районі ведення бойових дій, цінними порадами тощо. До вашої уваги – його матеріал про те, як працюють російські провокатори у Дніпрі (АрміяInform).

На нашому сайті ми вже неодноразово писали про різноманітні схеми роботи російських сил інформаційно-психологічного впливу. Їх насправді безліч. Та мета в них одна — посіяти паніку і зневіру в серцях українців, знищити впевненість у перемозі та власних силах. Судячи зі всього, на цей момент росія вдалась до чергової ескалації в інформаційній боротьбі. Внаслідок закриття російських телеканалів та блокування великої кількості ворожих пропагандистських інтернет-ресурсів машина брехні рф втратила потужні канали впливу на українців середнього та старшого покоління. Одним з останніх міцних цвяхів в труну російського інформаційного панування на території нашої держави стала відмова громадян України від церкви московського патріархату. І це підштовхнуло росіян до вже перевіреного способу керування настроями населення, а саме: створення за допомогою провокаторів  різноманітних чуток та «правдивих історій». Ми не будемо зараз зупинятися на численних «тік-ток» та «інстаграм блогерах», які видають себе за українських воїнів чи наших громадян, а розповімо про кілька реальних випадків, які трапились у Дніпрі в присутності журналістів нашого видання в громадському транспорті і навіть удома… Увага! Всі наведені нижче історії є цілком реальними і можуть трапитись із будь-ким у будь-якому місті нашої держави!

Випадок № 1: «Браток»

Цей випадок трапився під час прогулянки нашого журналіста в одному з мальовничих парків Дніпра. До лавочки, де наш колега насолоджувався краєвидом і запашною дніпровською кавою, підійшов одягнутий у типовий військовий одяг статний чоловік. Обличчя було закрите великими темними окулярами, а на голові — щільно натягнута піксельна панама. На рукавах флісової куртки виднілись шеврони однієї з десантно-штурмових бригад. Доречно зауважити, що наш журналіст був одягнутий у цивільний одяг, тому майже нічим не вирізнявся від пересічних мешканців обласного центру. Присівши поряд, «вояка» важко зітхнув. 

— Ех, дві години спокою залишилось! І їду в Бахмут. Щойно як три дні звідти. Вже чотири місяці там оборону тримаю. Треба відпочити, бо там таке твориться!

І… цей «військовий» витягнув із кишені пляшку червоного вина (!) 

— Ото на смерть поїду! — продовжив він, ковтаючи алкоголь прямо з пляшки, незважаючи на те, що поруч був дитячий майданчик і бавились діти. — Там таке твориться! Зброї нема, боєприпасів нема. Командири нас за лайно мають, не рахують втрати! А їх… ой-ой-ой, як багато! Тож все приховується недаремно. Я там був, все бачив! 

Із першого погляду цей спіч був досить переконливим — людина в українському пікселі,  нібито військова і досвідчена, розповідає, опираючись теж нібито на власний досвід. Та провокатора відразу видало кілька дрібниць: на запитання нашого колеги, у якому підрозділі той проходить службу, той «браток» назвав одну з мотопіхотних бригад (нагадаємо, що знаки розрізнення на його формі були десантні), а також він не знав, як правильно називаються вулиці і райони Бахмута, де він нібито тривалий час тримав оборону.  

— А головне, і що боляче, це те, що в бій кидають молодих вісімнадцятирічних дітей, — не відчувши пасток у запитаннях нашого колеги, продовжив «воїн». — Ото розумієш, забирають їх з дому. Дають  два дні, щоб переодягнути, і ненавчених — у бій там, де специ «вагнера» працюють… Стільки вже українських  дітей загубили — жах!

Вислухавши все це, журналіст запропонував «бійцю» повторити все це на камеру, щоб створити журналістський матеріал. 

— Нєєє, я так не буду! — наголосив «браток», похапцем пхаючи пляшку в кишеню. — Я ото розповів тобі.  А ти, якщо журналіст, то розповідай правду…

На жаль, цей псевдосолдат зник раніше, ніж вдалося знайти патруль поліції. Та його дані вже зафіксовані і є в оперативній розробці.

Випадок № 2: «Тролейбусна правда»

Є у Дніпрі маршрути громадського транспорту, які від початку і до кінця можна проїхати  більш ніж за годину або навіть довше. Зазвичай вони єднають житлові масиви з робітничими районами міста, де сконцентровані потужні і великі підприємства. Такі маршрути рідко бувають порожніми. Одного разу увагу нашого колеги привернули дві жіночки, які в досить переповненому пасажирами тролейбусі говорили про нібито своїх близьких друзів, діти яких зараз служать у Збройних Силах України. І хоч тема розмови була нібито приватна, та тембр і звук голосу цих жіночок  не залишав шансу жодним «таємницям». 

— Уяви, таке горе! Ото нашого сусіда поранили неподалік Херсона! — мовила одна жіночка. — Всі його кинули! Він там десь заховався в чагарниках… Кілька днів повз до своїх. А вони йому навіть медичної допомоги не надали, бо нема ні аптечок, ні лікарів. А головне — всім глибоко начхати на людські життя. Поки бігаєш, то добре. А як поранили —  то помирай. 

— Так-так,  мені про таке одна жіночка на базарі розповідала, — підтримувала подругу інша товаришка. — Для всіх командирів і можновладців ми лише ресурс. Після поранень — ні виплат, ні пенсій… 

І от в такому руслі ці жіночки розмовляли на весь тролейбус хвилин п’ятнадцять. З боку це мало дуже переконливий вигляд, адже в пересічних людей навряд викличуть сумніви нібито приватна розмова і нібито про своїх… знайомих. Проте факти, викладені в ній, можуть стати підґрунтям для переказів про «жахливий стан на фронті».  Коли ж до них таки зумів протиснутись наш колега, то, показавши панянкам посвідчення журналіста, він запропонував назвати військовий підрозділ, прізвище та ім’я «пораненого солдата»,  щоб підготувати критичний матеріал про таке ганебне ставлення до побратимів у військовому підрозділі. Однак замість слів вдячності жіночки відвернулись до вікон і на першій же зупинці чкурнули зі салону тролейбуса, категорично відмовившись розмовляти з військовим журналістом. Доречно зауважити, що така ситуація вже траплялась із нашим колегою приблизно рік тому, і теж за схожих обставин — у громадському транспорті. І реакція жіночок на пропозицію надати розголосу таким жахливим фактам теж була ідентичною. 

Випадок № 3: «Доброго вечора, ми з військкомату…»

Із вручення повісток громадянам України ворожа пропаганда вже давно зробила таку собі серію жахалок, які перетворились на меми в мережі «Інтернет». Використовуючи це, деякі молодики вирішили підкріпити ці ворожі «інформаційні вкиди» та ще й заробити на наляканих представниках чоловічої статі Дніпра. Так, одного разу нашого колегу (який на той час був у цивільному)  зупинила біля під’їзду його будинку трійка вдягнутих у військовий однострій молодих людей. Вони назвались «працівниками Дніпровського обласного військкомату». Не даючи часу на роздуми, один із них в доволі наполегливій формі почав вимагати його паспорт чи водійське посвідчення, мовляв для «перевірки стану військово-облікових документів». Почувши відмову і прохання показати свої посвідчення, всі троє почали голосно кричати, що зараз без перевірок затримають і доправлять відразу на збірний пункт нашого офіцера, як нібито ухилянта. І вже за годину він буде у бригаді, а ввечері поїде на фронт. Однак при цьому, один з нібито «військкоматівців» майже пошепки запропонував вихід: п’ять сотень гривень — і всі ідуть далі. Розрахунок простий — наляканий казками про «страшну повістку» громадянин віддає гроші, а потім розповідає всім своїм друзям про випадок, як його з вулиці ледь не скерували на фронт. І про те, що у військових комісаріатах (які, до речі, вже реформовані в територіальні центри комплектування та соціальної підтримки) служать лише хабарники. Звісно ж, сумніву факт не викликає, а репутація Збройних Сил значно впаде. Та в цьому випадку наш офіцер запропонував самозванцям зателефонувати до поліції і, скориставшись «послугами» патрульної машини, разом проїхати до місця служби цих ряжених військових, щоб з’ясувати всі питання. На жаль, затримати псевдорекрутерів не вдалось, адже побачивши, як наш колега набрав на телефоні 102, вони відразу ж зникли.

Що робити, коли ви потрапляєте в подібні ситуації?

Алгоритм дій простий. Перше — не піддавайтесь паніці! Пам’ятайте, що головна ціль пропаганди — це вплив на ваші емоції. Якщо незнайома людина намагається втягнути вас у якусь розмову, ставте їй більше запитань на кшталт «як вас звати», «де ви служите», «як звати вашого командира», «коли трапилась та чи інша подія, за яких обставин», «чи ви офіційно звертались до правоохоронних структур» тощо… Це покаже провокатору, що ви цікавитесь фактами, а не тим, що він вам говорить.  Якщо вас зупиняють нібито працівники частин та установ Міністерства оборони України, то обов’язково просіть у них пред’явити документи, і у випадку відмови чи ігнорування вашого прохання — негайно телефонуйте 102. Ніколи і ні за яких обставин не передавайте власні документи підозрілим людям і не кажіть їм своє справжнє ім’я, місце праці тощо.  І головне —  не намагайтесь затримати підозрілу особу самотужки. Це може бути небезпечно для вас! Краще спробуйте запам’ятати її особливі прикмети (зріст, колір очей, голос, шрами чи татуювання тощо), щоб передати ці дані працівникам поліції чи військової служби правопорядку. 

АрміяInform наголошує, що інформаційна гігієна починається з користування лише офіційними джерелами новин. Тому будьте уважні! І не піддавайтесь на дії ворожої пропаганди та провокаторів. Разом ми переможемо!

Тарас Грень, Кореспондент АрміяInform