Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Ніколи не думала, що звичайний номер газети в поштовій скриньці може викликати такий шквал емоцій…
Я поверталась додому, а зачувши потужне ниття сирени, швидко забігла до під’їзду. Важкелезні двері гучно зачинилися за мною, наче закрили від хвилюючої дійсності. Вже три місяці в Україні триває страшна війна, яка переслідує скрізь: перетворила нас на заручників військових зведень, прив’язала до комп’ютерів і телефонів, відірвала від рідних і нормального життя. Ні роботи, ні буднів. За давньою звичкою зазирнула в поштову скриньку, яка відмикається пальцем і ніякої кореспонденції давно не мала, аж раптом….ПРИВІТ З МИРНОГО ЖИТТЯ! Звичний паперовий згорток, пропахлий друкарською фарбою. На червоному тлі гарні білі літери «ВІСТІ ПРИДНІПРОВ’Я»… Я вихопила газету зі скриньки, пригорнула до себе, раділа, як дитя, хотілося танцювати, відразу все прочитати, всім розповісти і розказати про своє… Як же мало для щастя треба! Звичайний дім, звичайний сон, звичайні сусіди поруч. І хоча останні роки пресу рідко хто й передплачує, віддаючи перевагу соцмережам, свіжий номер «Вістей» завжди радував аж до лютого місяця… Колеги знову працюють! І листоноші теж. Перемога все ближче! Емоції заполонили душу, навіяли стільки спогадів…
Наші дитинство і юність припали на ті часи, коли кожна родина отримувала щоденну пресу: від місцевої аж до всесоюзної, від дитячих і партійних до спеціалізованих видань: професійних, пізнавальних, розважальних. Щось було обов’язковим, а щось – особливо дефіцитним. Газетам довіряли, і люди, які їх творили, здавалися чи не небожителями.
Я ледве навчилася писати, вмокаючи в чорнильницю-непроливайку дерев’яну ручку з металевим пером, виводячи літери з нажимами, а вже старалася окрім уроків писати щось своє: привітання, короткі віршики і навіть щоденники. Батьки передплатили мені спершу газету «Зірка», потім «Юный ленинец», а з десяти років одержувала і охоче читала «Пионерскую правду». Якось у другому класі наважилася самотужки відправити свій віршик за київською адресою редакції «Зірки». Вже через пару днів заглядала в номер: чи не надрукували. А десь за два тижні одержала відповідь, що написаний він не за правилами, друкувати його не можуть… Та від долі не втечеш.
Свій шлях до майбутнього торувала сама, бо не було у мене ні бабусь-дідусів, а батьки-сироти в час війни освіту одержати не встигли. Проте постійно дивувалися моїй активності й наполегливості в усьому, підтримували. Захоплювалася математикою, хореографією, малюванням, займалась громадською роботою, намагалася спонукати до активності однокласників. Сама організовувала різні шкільні свята, розподіляла ролі, була режисеркою і ведучою, а щоб про нас дізналися й інші, писала про все до міської газети «Дзержинець», а пізніше – до обласної молодіжки «Прапор юності» . На адресу школи приходили гонорари (щоправда, я про це не знала). І хоча була переможницею олімпіад переважно з точних наук, вчителі якось не раз говорили, що я буду журналісткою.
Та був і зворотний «бік медалі»: загострене відчуття справедливості. Я часом вступала в конфлікти з учителями, захищаючи деяких учнів. Навіть до парткому дійшло, і мене викликали для розбірок. Виявилося, що мій лист до газети про те, як дорослі безжально вирубували дерева, висаджені дітьми на суботниках, був відправлений для перевірки до шефів нашої школи (це їхні робітники так постаралися), ось партійний керівник заводу і прийшов до школи розібратися з «правдолюбкою». Захистив мене тоді наш директор школи-ветеран війни, який порадив завжди в житті бути справедливою. Але й помста була серйозною: маючи найвищі оцінки в атестаті і купу дипломів з олімпіад, була позбавлена золотої медалі. Зате стала сміливішою і чітко вирішила вступати до Київського університету!
В ті роки журналістів готували тільки у двох вишах: столиці та у Львові. Конкурс був шалений. До чотирьох вступних іспитів треба було мати ще й направлення від редакції, архів власних публікацій і пройти три тури творчого конкурсу. Спіткнулася неочікувано. Адже всі свої матеріали до газет я відправляла звичайною поштою, а в редакціях жодного разу не була! Уявіть собі худеньку скромну сором’язливу дівчинку-підлітка, яка заходить до кабінету головного редактора і тихим голосом питає про направлення до столичного університету.
Тоді головною редакторкою єдиної міської газети «Дзержинець» була авторитарна жінка, яка змістила з посади сумлінного інтелігента, котрий відмовився затаврувати «Собор» Олеся Гончара. Вона піднялася горою над великим директорським столом, грюкнула долонею об стіл і голосом Зикіної (мені здалося) прокричала що було сили: «Куди ви претеся в журналістику! Тут чоловіки не справляються!» Я кулею вилетіла з кабінету, а вже вдома дала волю сльозам. Та не спинилася. Наступного дня поїхала в обласну молодіжку, де мене зустріли як рідну. І направлення дали, і на журналістику благословили…
Вступила я на жаданий факультет журналістики Київського Шевченкового університету лише з третьої спроби… Життєвого досвіду набувала і в райкомі комсомолу і старшою піонервожатою (була така професія) не в своїй школі, і на заводі робітницею. Зате підготувалася гідно і почувалася в університеті не просто впевненою, а щасливою. Мої практики в газетах різних рівнів від районки в Черкасах (сиділа за столом Василя Симоненка!), улюбленої і демократичної молодіжки «Прапор юності» в Дніпропетровську, друкувалася в багатьох газетах Києва, а в «Молоді України» навіть мала півставки. Переддипломну практику проходила в Підмосков’ї, об’їздила чи не пів Союзу, але за тодішніми правилами змушена була повернутися за направленням до рідного міста в свою ж газету «Дзержинець», де й працювала до самого його закриття.
У відділі листів щоденної великоформатки почувалася чорноробом: цілий день приймаєш людей і розгрібаєш скарги (містяни з будь-яких причин йшли не до влади, а в редакцію і на кожне звернення треба було написати відповідь), а вночі пишеш свої статті (твій портрет у номер не поставлять, мусиш щодня здати свої 200 рядків, бо потрапиш на чорну дошку). Оскільки підлабузницею не була і партії дифірамби не виспівувала, «воду лити» не любила, тому відчула всі «принади» радянської журналістики. За всі роки роботи не піднялася навіть до посади заввідділом, хоча у великому колективі фахових журналістів були одиниці. Розмаїття тем і обов’язків ( комуналка-спорт-міліція-природа-здоров’я і десятки інших) особливо не надихали, а лише виснажували. Навіть у фейлетонах критикувати нікого не можна було, хоча й було за що. Захопилася краєзнавством (це з часом стало моїм життям!), але це була тема не мого відділу. Зітхнула з полегшенням з приходом демократичної (як нам здавалося) перебудови та розвалу СРСР. Численні мітинги і збори до півночі, на яких усім хотілося правди, а принесені вранці репортажі кидалися редактором на підлогу: таке не надрукуємо. Або й активісти мітингів, сміливо виголошуючи все, що було на думці, вранці оговтувалися і відмовлялися від своїх слів. Довелося віддати дві свої зарплати, аби замовити за кордоном справжній диктофон і фіксувати промови. Той диктофон додав мені спокою і впевненості. Але оскільки був лише у мене- став предметом заздрощів і колючих нападів….
Гостро постав вибір: «зрадити» єдиній міській газеті, яка стрімко летіла в прірву, чи купитися на гарну зарплату новостворених приватних видань, але писати лише те, що потрібно власникам, хоча й прямо протилежне твоїй совісті… 1990-ті й пізніші часи, хоча й дали можливість розкрутити чимало цікавих тем, навіть журналістських розслідувань, стали часом справжнього виживання фізичного і морального. Сповна відчула загрози життю, попередження, коли доводилося змінити номер домашнього телефону і деякий час при порожніх полицях і з купкою діточок відчути чи не справжній голод….
Але жодного разу не пошкодувала про вибір професії. Вірила, що прийде і мій час. Муляв спогад про кинуту колись фразу професором університету Дмитром Прилюком: «Журналіст- це письменник, який поки не має часу на написання книги»…Часу не ставало більше, але й не писати вже не могла.
Не можна сказати, що я любила книги лише як віддана читачка. Ще студенткою взяла участь у проєкті – історичному нарисі про Другу світову війну, який став книгою «Йшли полки по Україні», у «Дзержинці» разом з колегами підключилася до написання збірника нарисів «Палючий вітер Афганістану» про полеглих земляків у далекій азійській країні.
Зібрані за кілька десятиліть краєзнавчі матеріали з великими потугами вдалося втілити вже у власний енциклопедичний довідник «Кам’янське-Дніпродзержинськ від А до Я», який вийшов у видавництві «Пороги» у 2015 році. Це були організаційні надзусилля, пошук коштів, кількарічна робота, новий досвід і перше справжнє видання власної книги, яке подарувало мені визнання і відчуття свободи.
Події 2013-2014 року для мене, патріотки і громадської діячки, муляли докором, бо не могла бути в епіцентрі подій. Вже були перші загиблі на Майдані і на Донбасі. Я звично збирала по гарячих слідах інформацію про полеглих земляків, 25 прізвищ включила до своєї краєзнавчої енциклопедії. Та моя місія чекала свого часу.
І у 2017 році мене запросили до видавничого дому «Андрій» з пропозицією написати книгу нарисів про загиблих кам’янчан. Спершу був шок. Це саме той випадок, про який мене попереджала перша редакторка: «куди ви лізете, тут і чоловіки не справляються», але й було відчуття, що хтось повинен це зробити. І якщо не я, то хто? Я чітко усвідомлювала, яка це відповідальність і не мала права зробити справу абияк, під копірку. Здоровий глузд і життєвий досвід взяли гору.
Як кажуть: очі бояться, а руки роблять.А ще – не май 100 рублів, а май друзів. Першим на допомогу прийшов Леонід Бройтман, очільник міського осередку Національної спілки журналістів України в Кам’янському. Він звернувся до всіх колег з проханням підключитися до написання важливої для міста книги, редакторкою-упорядницею якої я мала стати. І ось саме ця книга, як сито, просіяла всіх і через збільшувальне скло показала рівень чесності, порядності, сміливості і професіоналізму. Ватники і любителі «квіточок і футболу», відверті боягузи і циніки відсіялися відразу. Адже ніхто не обіцяв легкої роботи, високих гонорарів і нагород. Треба було написати про тих, хто захистив нас від страшної війни і залишити часточку свого серця в боротьбі за Україну.
Про нашу книгу пам’яті полеглих кам’янчан у 2014-2017 р.р «Життя, обірвані війною» можна написати окрему книгу і зняти цілий фільм. Вона стала підручником мужності і унікальним пам’ятником полеглим, а для колег – підручником з журналістики і редакторської справи. Ми працювали без кабінетів і окремої редакції, матеріали збирали по всій Україні – на фронтах і в родинах, у школах і на заводах, в інтернеті і на сайтах ворогів. Вона стала витвором поліграфічного мистецтва, а головне- книгою, яка надихає інших. Книга розлетілась по різних країнах. В США її пообіцяли перевидати англійською мовою. До останнього дня було чимало перешкод і побоювань, що вона не побачить своїх читачів. Але ми справилися! Свою редакторську і професійну місію я виконала. Національна спілка журналістів України визнала колективну роботу журналістів Кам’янського переможницею професійного конкурсу 2019 року в номінації військово-патріотичного виховання.
Я відчула смак організаторської роботи. І ми вирішили нашим же колективом створити ще один проєкт: серію книг про маловідомих землякам, але знаних у світі людей «Таланти міста на Дніпрі». В умовах карантинів і війни нам вдалося випустити і презентувати вже два томи яскравих книжок.
….Моя молодша онучка, освоївши ази користування інтернетом, якось зателефонувала і захоплено вигукнула: – Бабусю, а ти знаєш, що ти у нас знаменитість і про тебе багато написано в Інтернеті?
Мене справді впізнають на вулицях, часто беруть інтерв’ю молоді журналісти. З моєю участю зняті десятки краєзнавчих фільмів. У всіх бібліотеках міста є мої книги. Я стала блогеркою. Мої публікації і пости в інтернеті розбирають на цитати. А деякі столичні колеги дивуються, що моє життя на периферії активніше, ніж у них у Києві. Мабуть, у можливості реалізувати себе в улюбленій професії, бути собою і є справжнє щастя.
Любов Алексієвська,
ветеран журналістики Дніпропетровщини
